Знедолені - Сторінка 64

Вони позначають не так окремих осіб, як типи. Кожне таке прізвисько відповідає особливому різновиду потворних наростів, що утворюються під сподом цивілізації.

Ці істоти неохоче показували свої обличчя, і їх мало хто бачив. Удень, стомлені після кривавої нічної роботи, вони відсиплялися то в ямах для випалювання вапна, то в занедбаних каменярнях Монмартра або Монружа, а іноді й у стічних трубах. Вони закопувалися під землю.

Що стало з тими людьми? Вони існують і тепер. Вони існували завжди. У своїх похмурих підземеллях вони знову й знову відроджуються із соціальних нечистот, які туди просочуються. Вони повертаються, ці привиди, — завжди одні й ті самі, тільки в інших шкурах і під іншими іменами.

Страшно зустріти таких людей уночі на безлюдному бульварі. Вони здаються постатями, утвореними з туману; так ніби замість душ у них тіні, і лише на кілька хвилин відокремлюються вони від ночі, щоб здійснити своє криваве діло.

Що треба, аби ці вампіри зникли? Світло. Потоки світла. Жоден кажан не зносить ранкового проміння. Залийте ж світлом підземелля нашого суспільства!

Книга восьма

Лихий бідняк

1. Маріус, шукаючи дівчину в капелюшку, зустрічає чоловіка в кашкеті

Минуло літо, потім і осінь. Прийшла зима. Ні пан Білий, ні дівчина більше не з’являлися в Люксембурзькому саду. У Маріуса була одна тільки думка — як би знову побачити миле й кохане личко. Він шукав без упину, він шукав повсюди, але марно. Це вже був не колишній палкий і замріяний Маріус, не рішучий і твердий духом юнак, сповнений гордих помислів і жадань, — тепер він скидався на собаку, що загубив хазяїна. Його опанував чорний смуток. Усе було скінчено. Робота викликала в нього відразу, прогулянки стомлювали його, самотність навіювала нудьгу. Неосяжна природа, ще недавно наповнена формами, світлом, голосами, мудрими порадами і повчаннями, манливою далечінню, тепер здавалась йому порожньою. Так ніби все оте безслідно зникло.

Як і раніше, він часто поринав у задуму, він просто не міг жити інакше; але думки більш не приносили Маріусові радості, і на все, що вони нашіптували йому, він похмуро відповідав: "А навіщо?"

Він докоряв собі по сто разів у день: "І чого я пішов за нею? Я був такий щасливий тим, що бачив її! Вона дивилась на мене — яке то було блаженство! Мені здавалося, вона кохає мене. Чого ж мені ще бракувало? Я поводився по-дурному. Я сам у всьому винен!.."

І так далі, і так далі, і так далі…

Одного разу, трохи підбадьорений ясним вересневим сонцем, Маріус дозволив Курфейракові, Боссюе і Грантерові повести себе на гулянку в Со, сподіваючись — яка безглузда фантазія! — зустріти її там. Звичайно, він не побачив тієї, кого шукав. "Але де ж, як не тут, знаходять загублених жінок!" — пробурчав Грантер. Маріус покинув друзів на гулянці й пішки подався додому, глибоко засмучений і пригнічений. Оглушуючи торохтінням й обсипаючи пилюкою, випереджали його екіпажі, напхом напхані людьми, що, весело співаючи, поверталися зі свята, а він тільки тупо вдивлявся в темряву і, щоб освіжити голову, вдихав терпкий запах придорожніх горіхових дерев.

Отак і жив Маріус, самотній і розгублений, метаючись у своєму горі, наче вовк, який потрапив у пастку. Він геть отупів від кохання і повсюди шукав ту, що зникла.

Якось в одній із вуличок, що прилягають до бульвару Інвалідів, Маріус побачив чоловіка, вдягненого як робітник, у кашкеті з великим дашком, з-під якого пробивались пасма білого волосся. Той старий ішов повільно, начебто заглиблений у сумні роздуми. Маріус пильніше придивився до нього, і йому здалося, що він упізнав пана Білого. Те саме волосся, ті самі риси обличчя, наскільки видно було під дашком кашкета, та сама хода. Але чому він у робочій блузі? Що означає це перевдягання? Маріус дуже здивувався, а коли отямився, то першим його порухом було простежити, куди піде незнайомець. А раптом він наведе його на слід тієї, кого він шукає? У всякому разі, треба роздивитися того чоловіка зблизька і прояснити таємницю. Але ця думка спала Маріусові надто пізно — незнайомець уже зник. Він звернув у якийсь бічний провулок, і Маріус не зміг відшукати його. Кілька днів та зустріч не йшла йому з голови, потім забулася. "Мабуть, мені просто здалося", — вирішив Маріус.

2. Знахідка

Маріус і далі жив у халабуді Горбо. Там він не звертав уваги ні на кого.

На той час, правда, в халабуді не лишилося інших мешканців, крім нього та тих самих Жондретів, за яких він колись заплатив комірне, хоч жодного разу не розмовляв ні з батьком, ні з матір’ю, ні з дочками. Всі інші пожильці або повиїздили, або померли, або були виселені за несплату.

Одного зимового дня, на початку лютого, Маріус вийшов зі своєї комірчини. Вечоріло, і пора було йти обідати. Гай-гай! Навіть ідеальна пристрасть не може визволити людину від гніту буденних потреб, і Маріус знову почав обідати.

Замислений, з опущеною головою, він повільно йшов бульваром у напрямку застави, прямуючи на вулицю Сен-Жак, коли раптом у сутінках хтось штовхнув його.

Маріус обернувся й побачив двох дівчат у лахмітті — одну худу й високу, другу трохи меншу; засапані й стривожені, вони, здавалося, втікали від когось і, не помітивши Маріуса, зачепили його. Навіть у сутінках він роздивився їхні бліді обличчя, розкуйовджене волосся, жахливі капелюшки, подерті спідниці й босі ноги. На бігу дівчатка перемовлялися. Вища стиха розповідала:

— Лягаві наскочили. Мене мало не хапонули.

— Я побачила їх, — сказала друга. — І як дремену, як дремену!

З цього химерного жаргону Маріус збагнув, що жандарми або поліцаї мало не схопили дівчат, але тим пощастило втекти.

Вони зникли між деревами, де їхні постаті, майнувши білою плямою, незабаром зникли. Маріус хотів уже йти далі, коли помітив у себе під ногами ніби сірий пакетик. Він нахилився й підняв його. То був конверт із якимись паперами.

"Це, мабуть, ті бідолашні впустили", — подумав Маріус.

Він обернувся і покликав дівчат. Та їх уже не було. Тоді Маріус поклав конверт у кишеню й пішов обідати.

Думки його знову повернулись до кохання і щасливих днів, прожитих під ясним сонцем і тінистими деревами в Люксембурзькому саду.

— Яким сумним стало моє життя, — сказав він сам до себе. — Дівчата зустрічаються мені й тепер, але колись то були янголи, а тепер — відьми.

3. Чотириликий

Увечері, роздягаючись перед сном, Маріус намацав у кишені сюртука конверт, який підібрав на бульварі. Він зовсім забув про нього. Він вирішив відкрити конверт і подивитися, чи нема там адреси, що допомогла б знайти власника паперів.

Конверт виявився незапечатаний, і в ньому були чотири листи, теж незапечатані. Від усіх смерділо жахливим тютюном.

На першому була така адреса: "Ласкавій пані маркізі де Грюшере, на майдані, що навпроти Палати депутатів, будинок №…" Маріус подумав, що лист незапечатаний — чом і не прочитати його? Може, там він знайде потрібні йому відомості?

У листі було таке:

"Ласкава пані маркізо!

Добрачесність милосердя й жалості є тією добрачесністю, яка найтісніше згуртовує суспільство. Я звертаюся до Вашого християнського почуття і благаю: згляньтеся на нищасливого іспанця, жертву відданості святій справі лігітимної монархії, за яку він віддав усю свою кров і сьогодні пирибуває в тяжкій убогості. Він ни сумнівається, що Ваша вильмишановність не відмовить йому в допомозі й полегшить існування, ниймовірно гірке для освіченого і шляхетного офіцера, вкритого ранами. Заздалегідь розраховую на співчуття, яке ласкава пані маркіза пликає до такої нещасливої нації. Наше прохання ни пропаде марно, і наша вдячність збириже про Вас чудовий спогад.

Прийміть запевниння в моїй глибокій повазі, з якою маю честь бути,

Вильмишановна пані,

Дон Альварес, капітан іспанської кабалерії, рояліст, що знайшов притулок у Франції і який прагне виїхати на батьківщину, проте ни має коштів на подорож".

Ніякої адреси біля підпису не було. Маріус подумав, що знайде її в другому листі, заадресованому так: "Ласкавій пані графині де Монверне, вулиця Кассет, будинок № 9".

Ось що Маріус там прочитав:

"Ласкава пані графиня!

Звиртається до вас нищаслива мати шістьох дітей, найменшому з яких тільки вісім місяців. Я захворіла після останніх пологів, покинута чоловіком ось уже п’ять місяців, ни маю жодних засобів до життя і пирибуваю в жахливій убогості.

Спадіваючись на милосердя ласкавої пані графині, з глибокою повагою.

Тітка Балізар".

Маріус розгорнув третього листа:

"Панові Пабуржо, виборцеві, власнику оптової торгівлі плетеними виробами, що на розі вулиць Сен-Дені і О-Фер.

Я асмілюся звирнутися до вас із цим листом у спадіванні дорогоцінної милості вашого співчуття до літиратора, який послав свою драму для пастановки в тиатр. Сюжет п’єси — історичний, а місце дії Овернь за часів Імперії. Мова твору дуже природна, лаконічна й не позбавлена художньої краси. У чотирьох місцях дії мають бути проспівані куплети. У размаїтті характерів змішується камічне, сирйозне й нисподіване, легкий сирпанок романтизму окутує інтригу, яка крізь плетиво таємничих подій, крізь карколомні пирипетії раптово знаходить свою розв’язку на тлі нисподіваних і блискучих сцен.

Маєю галавною метою було задовольнити вимоги нашого сучасника, іншими словами, дагодити моді — цьому капризному флюгеру, що павертається під найменшим подувом вітру.

Та низважаючи на високі пириваги своєї п’єси, я боюся, що внаслідок заздрощів із боку привілийованих авторів, моє творіння не побачить сцени, бо мені добре відомо, як важко доводиться новачкам у тиатрі.

Пане Пабуржо, ваша висока рипутація ревного покровителя красного письменства надає мені сміливості послати до вас свою доньку, яка разповість Вам про нистерпні умови, в яких ми живемо, ни маючи ні хліба, ні палива на зиму. Звиртаючись до вас із уклінним проханням дозволити мені присвятити Вам і цю свою драму і всі наступні, які вийдуть з-під мого пера, я хочу давести цим, яка висока для мене честь пирибувати під Вашим заступництвом і прикрашати свої твори Вашим ім’ям. Якщо ви зволите вшанувати мене бодай найскромнішим підношенням, я відразу почну складати вірша, щоб належно віддячити Вам своїм талантом. Я докладу всіх зусиль, щоб довести цього вірша до найвищої дасканалості, і його буде надіслано Вам ще до того, як він з’явиться надрукованим перед драмою і буде продикламований зі сцени.

Моє шанобливе вітання панові й пані Пабуржо.

Жанфло, літиратор.

P.