Знедолені - Сторінка 66

"Сьогодні є на що пообідати, — подумав він. — А завтра видно буде". І Маріус залишив собі шістнадцять су, а п’ять франків дав дівчині.

Вона схопила монету й радісно вигукнула:

— Оце добре! От і нам засвітило сонце!

Гостя підтягла сорочку на плечі, вклонилася Маріусові, приязно помахала йому рукою і попрямувала до дверей зі словами:

— До побачення, добродію. Піду до свого старого.

Виходячи, вона помітила на комоді засохлу й запліснявілу шкуринку хліба, вхопила її і стала гризти, бурмочучи:

— Яка смачна! Яка тверда! І зуби зламати можна!

5. Потайне віконце, вказане провидінням

Маріус п’ять років прожив у бідності, але тепер зрозумів: він навіть не уявляв собі, що таке справжні злидні. Справжні злидні він побачив тільки оце щойно — вони явилися йому в образі юної дівчини, схожої на страшну примару.

Маріус майже винуватив себе в тому, що, захопившись мріями і коханням, досі не помічав сусідів. Заплатити за них комірне — то був чисто машинальний порив, будь-хто на його місці вчинив би так само, але він, Маріус, мав би повестися зовсім інакше. Адже тільки тонка перегородка відокремлювала його від усіма забутих істот, які опинилися поза світом живих, він майже доторкався до них, він був, у якомусь розумінні, останньою ланкою, що могла поєднати їх із людським родом, він чув, як вони хриплять в агонії поруч нього, — і нічого не помічав! Вони стогнали від розпачу, а його думки витали десь-інде, а він тим часом мріяв про кохання, про щастя, про казна-що! Він навіть почасти винен у їхніх стражданнях, він погіршив їхнє становище. Бо якби вони мали іншого сусіда, людину, менше схильну до химер і більше наділену почуттям милосердя, їхні злидні не лишилися б непоміченими, їхні волання про допомогу не пропали б марно, і може, давно б уже їх визволили з нужди й урятували! Правда, вони здаються істотами досить-таки ницими, розбещеними, розпутними, навіть бридкими, але рідко кому з тих, кого посідають злидні, щастить зберегти порядність. Крім того, існує межа, за якою різниця між людьми нещасними й людьми безчесними стирається. І тих, і тих можна назвати одним фатальним словом "знедолені". А хіба милосердя не слід виявляти насамперед до тих, хто впав на самісіньке дно?

Осипаючи себе докорами, Маріус водночас пильно оглядав стіну, що відокремлювала його від Жондретів, начебто хотів пробитися крізь неї своїм сповненим жалю поглядом і зігріти тих бідолах. Стіна складалася з брусів і дранок, покритих тонким шаром тиньку, і крізь неї чутно було кожне слово і кожен звук. Тільки такий мрійник, як Маріус, міг досі не зауважити цього. Ні з боку Жондретів, ні від Маріусової комірчини перегородка не була обклеєна шпалерами. Роздивляючись її, Маріус раптом помітив під самою стелею трикутну шпарку, утворену трьома дранками, між якими випав тиньк. Якщо стати на комод, то крізь ту щілину можна було заглянути в кімнату Жондретів. Співчуття іноді розпалює цікавість. Коли ти прагнеш порятувати нещасного, ти маєш право нишком постежити за ним. "Ану подивімося, що то за люди і як їм ведеться", — подумав Маріус.

Він заліз на комод, притулив око до шпарки і став дивитись.

6. Хижак у своєму лігві

Маріус побачив оселю, схожу на велике бридке кубло.

Він сам бідував, і кімната його була вбога; але Маріусова бідність мала благородний характер, і це позначалося на його житлі. Буда, яку він бачив тепер, мала зовсім інший вигляд; вона була гидка, темна, брудна, смердюча, паскудна. Один стілець, кривоногий стіл, кілька черепків і в кутках — два жалюгідні ліжка; крізь затягнуте павутиною слухове віконце з чотирма шибками ледь-ледь соталося тьмяне світло, у якому людське обличчя здавалось обличчям привида. Стіни пооблуплювались і були покриті рубцями і шрамами, як обличчя, понівечене жахливою хворобою. Всюди проступали краплі вологи. На стінах виднілися намазюкані вугіллям непристойні малюнки.

На нерівній, не вистеленій ні цеглою, ні дошками і покритій грубим шаром пилюки підлозі були безладно розкидані старі капці, стоптані черевики і якесь бридке ганчір’я. А втім, ця кімната мала камін, і тому її здавали в оренду за сорок франків у рік. У каміні виднілися жаровня, каструля, поколоті дошки, якісь ганчірки, повішені на цвяхи, клітка для пташки, попіл. Там навіть жеврів вогонь і сумно диміли дві головешки.

Ця кімната-горище була дуже велика і через те здавалася ще жахливішою. Повсюди виступи, чорні закутні, крокви, бездонні ями, в яких таїлися павуки, завбільшки з кулак, мокриці, завбільшки в ступню, а може, навіть страхітливі люди-потвори.

Одне ліжко стояло біля дверей, друге — під вікном. Вони впиралися в стінки каміна і були якраз навпроти Маріуса.

В кутку, найближчому до шпарки, крізь яку дивився Маріус, висіла на стіні кольорова гравюра, оправлена в чорну дерев’яну раму. Під гравюрою був напис великими літерами: "СОН". Картина зображувала жінку з дитиною на колінах; жінка й дитина спали; у хмарах ширяв орел із короною в дзьобі, а жінка, не пробуджуючись, відштовхувала корону від голівки дитини; у глибині, оповитий сяйвом, стояв Наполеон, спираючись на лазурову колону з жовтою капітеллю, прикрашену таким написом:

МОРЕНГО

АУСТЕРЛІС

ЄНА

ВАГРАМ

ЕЛАУ[59]

Під гравюрою виднілася ніби широка дошка, прихилена до стіни, — то було або дзеркало, яке чекало, поки його повісять на цвях, або картина, повернута до кімнати зворотним боком.

За столом, на якому Маріус розгледів перо, чорнильницю й папір, сидів чоловік років шістдесяти — миршавий, худий, блідий, із сивою бородою, з лукавим, жорстоким і неспокійним виразом обличчя; з вигляду — запеклий негідник. На ньому була жіноча сорочка, що не прикривала волохатих грудей і порослих сивими волосинками рук. З-під сорочки виглядали брудні штани і чоботи, з яких стриміли пальці.

Він курив люльку. Хліба в барлозі вже не було, але тютюн іще був.

Скраю на столі лежала стара книжка в червоній оправі. Формат у одну дванадцяту аркуша — таким форматом випускали книжки серії "Бібліотека для читання" — свідчив, що то роман. На обкладинці виднівся заголовок, надрукований великими літерами:

"БОГ, КОРОЛЬ, ЧЕСТЬ І ДАМИ", твір ДЮГРЕ-ДЮМІНІЛЯ. 1814".

Чоловік із сивою бородою щось писав: він говорив уголос, і до Маріуса долітали його слова:

— Подумати тільки, навіть для покійників існує нерівність! Погляньте на кладовище Пер-Лашез! Багатих ховають на узвишші, біля акацієвої алеї. Алея забрукована, і їх підвозять туди в екіпажі. А вбогих, безталанних закопують у низині, де по коліна багнюки. Їх там заривають, щоб вони скоріш зогнили!

І, вдаривши кулаком по столу, він аж зубами заскреготів:

— Так би й поперегризав усім горлянки!

Біля каміна сиділа навпочіпки товста боса жінка, теж в одній сорочці й плетеній спідниці, позалатуваній клаптиками старого сукна. Половину спідниці затуляв полотняний фартух. Хоч та жінка й зігнулась та скорчилась, видно було, що вона дуже висока на зріст. Поряд зі своїм чоловіком вона здавалася велеткою. В неї було бридке, притрушене сивиною волосся солом’яно-рудого кольору, в яке вона раз по раз запускала товсті лискучі пальці з пласкими нігтями.

Поруч неї лежала на підлозі розкрита книжка такого формату, як і на столі — можливо, інший том того самого роману.

На одному з ліжок сиділа, звісивши ноги, довготелеса бліда дівчина, що застигла, мов нежива, і, здавалось, нічого не чула, нічого не бачила.

Певне, то була молодша сестра тієї, яка заходила до Маріуса. На вигляд вона мала років одинадцять-дванадцять. Тільки добре придивившись, можна було помітити, що їй усі п’ятнадцять.

Вона належала до тієї хирлявої породи, яка довго затримується в розвитку, а тоді раптово виганяється в зріст і дозріває. Це на ґрунті бідності виростають такі людські бадилинки, що не мають ні дитинства, ні юності. У п’ятнадцять років вони видаються дванадцятирічними, в шістнадцять — двадцятирічними. Сьогодні вони малі дівчатка, а завтра — дорослі жінки. Вони наче перестрибують окремі періоди життя, щоб закінчити його якомога скоріше.

У кімнаті ніщо не нагадувало про працю: не було в ній ні верстата, ні прядки, ні інструмента. Тільки в одному з кутків лежало залізяччя сумнівного призначенця. Тут панували гнітючі лінощі, які свідчать про цілковитий розпач і віщують смерть.

Маріус якийсь час роздивлявся цю похмуру оселю, ще моторошнішу, ніж могила, бо в ній досі тріпотіло життя.

Чоловік замовк, жінка не озивалася, дівчина наче й не дихала. Тільки перо поскрипувало по паперу.

Так само пишучи, чоловік пробурчав:

— Падлюки! Усі вони мерзотники й падлюки!

— Заспокойся, любий, — сказала жінка зітхнувши. — Не переймайся. Ці людці не варті того, щоб ти їм писав, чоловіченьку.

Певно, та жінка колись любила свого чоловіка. Але в убогості, у щоденних взаємних докорах кохання поступово згасло, перетворилося на попіл. Але ласкаві слова, як це часто трапляється, виявилися довговічніші. Устами вона досі казала йому "любий", "чоловіченьку" і таке інше, хоч серце її мовчало.

Чоловік знову заходився писати.

7. Стратегія і тактика

З важким серцем Маріус уже хотів був спуститися зі свого імпровізованого спостережного пункту, коли його увагу привернув якийсь шум; це змусило його лишитися на місці.

Двері кімнати-горища розчинились.

На порозі з’явилася старша дочка.

Вона була взута у великі чоловічі черевики, заляпані багнюкою, і куталася в старий драний плащ.

— Він їде! — вигукнула дівчина, ледь перевівши дух.

Батько й мати обернулись до неї, молодша дочка не ворухнулась.

— Хто їде? — запитав батько.

— Отой пан!

— Філантроп?

— Авжеж.

— Ти впевнена?

— Цілком. Він їде у фіакрі.

— У фіакрі! Та це ж, мабуть, сам Ротшильд!

Батько підвівся з-за столу.

— Якщо він їде у фіакрі, то як тобі пощастило випередити його? Ти правильно назвала йому адресу? Ти сказала, що наші двері праворуч, останні по коридору? Ти його бачила в церкві, так? І віддала мій лист? Що він тобі сказав?

— Я увійшла до церкви й побачила його на звичному місці. Ну, вклоняюся шанобливо і подаю листа, він його прочитав і запитує: "Де ви мешкаєте, дитино?" — "Я проведу вас, ласкавий пане", — відповідаю. А він мені: "Ні, дайте вашу адресу, моя дочка дещо купить, я найму екіпаж і прибуду водночас із вами". Я назвала адресу.