Знедолені - Сторінка 70

Почало сутеніти, знову пішов сніг. Маріус причаївся за рогом Малої Банкірської й не пішов за Жондретом. І добре зробив, бо, дійшовши до того муру, де Маріус підслухав розмову кудлатого з бородатим, Жондрет обернувся, перевіряючи, чи ніхто не стежить за ним. Потім перескочив через мур і зник.

Маріус подумав, що слід скористатися з відсутності Жондрета й повернутись додому, бо тітка Бюргон, вирушаючи в місто мити посуд, щовечора замикала дім, а він, Маріус, віддав свій ключ інспекторові.

Уже посутеніло, і з-за низького куполу лікарні Сальпетрієр викочувався червоний місяць.

Маріус сягнистими кроками рушив до будинку номер п’ятдесят — п’ятдесят два. Двері були ще відчинені. Він навшпиньки піднявся сходами і попід стіною пробрався коридором до своєї комірчини. Коли Маріус проходив повз одну із незаселених кімнат, двері до яких тітка Бюргон залишала розчиненими навстіж, йому здалося, ніби перед ним промайнули голови чотирьох чоловіків, що стояли нерухомо, тьмяно освітлені присмерковим світлом, яке проникало крізь слухове віконце. Маріус не став придивлятися пильніше, боячись, щоб його не викрили. Йому пощастило нечутно й непомітно дістатися до своєї кімнати. Він повернувся саме вчасно. Через хвилину він почув, що тітка Бюргон вийшла з дому й замкнула двері.

16. Як дзеркало стало Маріусові у великій пригоді

Маріус сів на ліжко. Було десь пів на шосту. Тільки півгодини відокремлювали його від того, що мало відбутися.

Сніг уже не падав. Місяць виринув із туману, і його світло, змішане з відблиском снігу, наповнювало кімнату наче сріблистою імлою.

В барлозі Жондретів світилося. Крізь шпарку в перегородці до кімнати Маріуса проникав промінь, що здавався кривавим. Проте ніхто там начебто не ворушився, не розмовляв і навіть не дихав. Якби не те червонясте світло, можна було б подумати, що за стіною могила.

Маріус обережно зняв чоботи і засунув їх під ліжко.

Збігло кілька хвилин. Маріус почув, як унизу заскрипіли двері, важкі кроки прогупали по сходах і в коридорі, потім клацнула клямка сусідніх дверей. То повернувся Жондрет.

Відразу озвалося кілька голосів. Уся родина була вдома. Вони мовчали за відсутності хазяїна, як ото мовчать у норі вовченята, коли там немає вовчиці.

— Це я, — сказав Жондрет.

— Добривечір, таточку! — заверещали дівчата.

— Ну як? — спитала мати.

— Усе гаразд, — відповів Жондрет. — Але я змерз, як пес, ноги геть закоцюбли. Ага, ти нарядилася! Це добре. Треба, щоб до тебе відчули довіру.

Маріус почув, як на стіл поклали щось важке. Певно, долото, яке купив Жондрет.

— Ви чогось під’їли? — запитав він.

— Атож, — сказала мати. — У мене було три великі картоплини. Ми їх спекли і з’їли із сіллю.

— Добре, — сказав Жондрет. — Завтра я поведу вас обідати. Замовимо качку і все інше. Ви пообідаєте по-королівському, не гірше за Карла Десятого. Усе йде, як по маслу.

І, стишивши, голос, додав:

— Пастку налаштовано. Коти напоготові.

Він ще стишив голос і сказав:

— Поклади це у вогонь.

Маріус почув потріскування вугілля, розворушеного якоюсь залізякою.

— Ти змастила завіси, щоб двері не рипіли? — спитав Жондрет.

— Авжеж, — відповіла мати.

— Стара пішла?

— Пішла.

— Ти певна, що сусіда немає вдома?

— Він як пішов удень, то й не повертався, а в цей час він обідає — ти ж бо знаєш.

— Але перевірити не завадить, — сказав Жондрет. — Дочко, візьми свічку й піди поглянь.

Маріус став навкарачки і нечутно заліз під ліжко.

Тільки-но він скулився там у клубочок, як побачив світло крізь шпарину замка.

— Його немає, тату! — почулося з коридора.

Маріус упізнав голос старшої дочки.

— Ти в кімнаті? — запитав батько.

— Ні, — відповіла дочка. — Але ключ стримить у замку, отже, він вийшов.

— Все одно зайди, — гукнув батько.

Двері відчинились, і Маріус побачив, як зайшла Жондрет-старша зі свічкою в руці. Вона рушила прямо до ліжка. Маріус пережив мить гострої тривоги, але над ліжком висіло на стіні дзеркало, до нього вона й ішла. Зіп’явшись навшпиньки, дівчина пальцями пригладила волосся і стала всміхатися сама собі в дзеркало, наспівуючи то те, то се своїм надтріснутим, замогильним голосом.

А тим часом Маріус тремтів від страху. Йому здавалося неможливим, щоб вона не почула його дихання.

— Чого ти там стовбичиш? — гукнув батько.

— Я заглядаю під ліжко та інші меблі, — відповіла дочка, далі поправляючи собі волосся перед дзеркалом. — Там нема нікого.

— Дурепа! — гарикнув батько. — Іди сюди! Нема чого гаяти час!

– Іду, іду! — кинула дівчина. — Вічно вам бракує часу!

Вона востаннє заглянула в дзеркало і, наспівуючи, вийшла, зачинивши за собою двері.

Через мить Маріус почув тупотіння босих ніг у коридорі і голос Жондрета, який давав останні розпорядження:

— Добре пильнуйте! Одна — з боку застави, друга — від Малої Банкірської. Ні на мить не спускайте з очей двері будинку; як тільки щось помітите — чимдуж сюди! Ключ ви маєте.

Старша дочка пробурчала:

— Стовбичити босими на снігу!

— Завтра у вас будуть шовкові полуботки! — пообіцяв батько.

Дівчата спустилися сходами, і через кілька секунд двері грюкнули, випустивши їх на вулицю.

В будинку не лишилося нікого, крім Маріуса, Жондрета та ще, може, таємничих істот, яких Маріус помітив у сутінках за дверима незаселеної мансарди.

17. На що Жондрет звелів витратити п’ятифранкову монету Маріуса

Маріус вирішив, що настав час зайняти свій спостережний пункт. Він швидко заліз на комод і припав оком до шпарки.

Жондретів барліг мав досить незвичайний вигляд. У позеленілому мідному свічнику горіла свічка, але не вона освітлювала кімнату. В каміні стояла жаровня з розжареним вугіллям, і то від неї розтікалася червона заграва. Між синіх вогників стриміло в жарі долото, куплене Жондретом. У кутку біля дверей виднілася купа якогось залізяччя, а поряд — купа мотуззя.

На каміні стояв старий мідний потайний ліхтар.

Бліде місячне проміння проникало крізь шибки слухового віконця й сріблястими нитями снувалося крізь пурпурову заграву.

Оселя Жондретів була напрочуд зручним місцем для здійснення злочину — найдальша кімната будинку, що стояв у найглухішому закутні найбезлюднішого в Парижі бульвару.

Жондрет курив люльку, сидячи на розшарпаному стільці. Дружина щось тихо говорила йому.

Якби Маріус був Курфейраком, тобто належав до людей, що сміються в усіх випадках життя, він би не втримався від сміху, глянувши на тітку Жондрет. На ній був чорний капелюх із перами, дуже схожий на капелюхи герольдів на коронації Карла Десятого, величезна картата шаль, накинута поверх плетеної спідниці, й ті самі черевики, які вранці взувала її дочка. Саме це вбрання побачив на дружині Жондрет, коли вигукнув: "Ага, ти нарядилася! Це добре. Треба, щоб до тебе відчули довіру".

Нараз хазяїн барлогу порушив мовчанку:

— До речі! В таку погоду він, певно, приїде фіакром. Засвіти ліхтар і спускайся з ним униз. Коли почуєш, що під’їхав екіпаж, то відчиниш двері, посвітиш йому на сходах і в коридорі, а коли він зайде сюди, ти скоренько вибіжиш на вулицю, заплатиш візникові й відпустиш його.

— А гроші? — спитала дружина.

Жондрет понишпорив у кишені й дав їй п’ятифранковик.

— Звідки це в тебе? — вигукнула вона.

— А та монета, що дав уранці сусід, — відповів Жондрет і додав: — Ти знаєш, нам би згодилися два стільці.

— Навіщо?

— Щоб було на чому сидіти.

Маріус весь похолов, коли тітка Жондрет спокійно кинула:

— Піду-но принесу їх від сусіда.

І, швидко відчинивши двері, вийшла в коридор.

Маріус уже не встигав злізти з комода й заховатись під ліжко.

— Візьми свічку! — гукнув Жондрет навздогін дружині.

— Не треба, — відповіла та. — Мені нести два стільці свічка заважатиме. Місяць же світить.

Маріус почув, як важка рука тітки Жондрет намацує в темряві ключ. Двері відчинилися. Він наче прикипів до місця.

Сусідка увійшла до кімнати.

Смуга місячного світла, що тяглася від слухового віконця, розділяла темряву на два чорні полотнища. Одне з них затуляло стіну, під якою стояв Маріус, і його не було видно.

Тітка Жондрет підвела голову, не побачила Маріуса, взяла обидва стільці і вийшла, грюкнувши за собою дверима.

Вона повернулась до свого барлогу.

— Ось тобі два стільці.

— Бери ліхтар і швидко спускайся! — наказав чоловік.

Дружина слухняно вийшла, і Жондрет залишився сам. Він поставив стільці обабіч столу, повернув долото в жарі, запнув камін старою ширмою, що затулила жаровню, потім пішов у куток і нахилився над купою мотуззя. Тепер Маріус роздивився, що то не безформна купа, а добре злагоджена мотузяна драбина з дерев’яними щаблями і двома гаками для підвішування.

Ні цієї драбини, ні кількох великих залізяк, що лежали за дверима на купі брухту, вранці там не було, певне, Жондрет приніс усе це пополудні, коли Маріус виходив на вулицю.

"Якесь ковальське начиння", — подумав Маріус.

Якби він був трохи обізнаніший у таких речах, то впізнав би в тому "ковальському начинні" інструменти, якими відмикають замки й виламують двері, а також знаряддя вбивства, відомі серед злочинців під зловісними назвами "жало" і "різь".

Стіл і два стільці стояли якраз перед Маріусовими очима. Жаровні тепер не видно було за ширмою, й кімнату освітлювала тільки свічка; від найменшого черепка на столі або на каміні падала довга тінь. Глечик на воду з надбитою шийкою затінював півстіни. Від цієї кімнати віяло огидним і погрозливим спокоєм. Відчувалося, що тут має статися щось жахливе.

Жондрет знову сів на стілець. Він, вочевидь, був чимось стурбований. У світлі свічки різкіше проступали хижі риси його худого обличчя. Наразі він висунув шухляду столу, взяв звідти довгого кухонного ножа й нігтем попробував лезо. Потім знову поклав ніж до шухляди й засунув її.

Маріус і собі дістав із правої жилетної кишені пістолет і звів курок.

Пістолет сухо клацнув.

Жондрет здригнувся й підвівся зі стільця.

— Хто там? — вигукнув він.

Маріус затамував подих. Жондрет хвилину дослухався, потім вибухнув сміхом.

— Який же я йолоп! Це перегородка потріскує.

Маріус стиснув пістолет у руці.

18. Два Маріусові стільці поставлено один навпроти одного

Раптом шибки затремтіли від далекого, сумовитого бамкоту. На дзвіниці Сен-Медар видзвонило шосту годину.

На кожен удар Жондрет кивав головою. Після шостого він зняв пальцями нагар зі свічки.

Потім став ходити по кімнаті, раз у раз дослухаючись до звуків у коридорі.

— Аби тільки він прийшов… — пробурчав хазяїн лігва і знову опустився на стілець.

Тільки-но він устиг сісти, як двері відчинилися.

Тітка Жондрет притримала їх і залишилася стояти в коридорі, скорчивши бридку люб’язну гримасу, підсвічену знизу крізь один із отворів потайного ліхтаря.

— Заходьте, ласкавий пане, — сказала вона.

— Заходьте, благодійнику! — вигукнув Жондрет, підхоплюючись на ноги.

У дверях з’явився пан Білий.

Спокійний вираз його обличчя мимоволі викликав пошану.

Він поклав на стіл чотири луїдори.

— Пане Фабанту, — сказав він, — ось вам на помешкання і на невідкладні потреби.