Знедолені - Сторінка 69

Від його холодного й тихого сміху мороз ішов поза шкірою.

Жондрет відкрив стінну шафку біля каміна, дістав звідти старого кашкета й надів собі на голову, спершу обтрусивши його.

— А зараз я піду, — сказав він. — Треба де з ким побачитись.

Якусь мить він стояв, мовби замислений, заклавши руки в кишені, а тоді вигукнув:

— А добре все-таки, що він мене не впізнав! Якби впізнав, то вдруге не з’явився б, і ми б випустили його з рук. Це борода мене врятувала. Моя романтична борідка!

Жондрет засміявся. Потім підійшов до вікна.

— Ну й собача погода! — Він загорнув поли редингота й додав: — Ця шкура трохи завелика для мене. Ну та байдуже — старий пройдисвіт дуже до речі залишив її нам. Без неї я не зміг би вийти на вулицю, і все зірвалося б! Від яких дрібниць іноді залежить успіх великої справи!

І, насунувши на очі кашкета, вийшов.

Та за мить у двері просунулося його хиже й розумне обличчя:

— Я й забув, — сказав він. — Наготуй жаровню з вугіллям.

І кинув жінці у фартух п’ятифранкову монету, яку залишив "благодійник".

— Жаровню з вугіллям? — перепитала тітка Жондрет.

— Атож.

— Скільки мірок вугілля купити?

— Дві з верхом.

— Це обійдеться в тридцять су. На решту я куплю чогось на обід.

— К бісу обід!

— Чому?

— Бо я теж дещо маю купити. У крамниці залізних виробів.

– І скільки тобі знадобиться грошей на твої покупки?

— Два з половиною — три франки.

— Небагато лишається на обід.

— Сьогодні не до їдла. Є справи важливіші.

— Як знаєш, любий.

Жондрет зачинив за собою двері, й Маріус почув, як віддаляються його кроки коридором і по сходах.

На дзвіниці Сен-Медар пробило першу годину.

13. Якщо двоє сходяться в безлюдному місці, то не для того, щоб читати "Отченаш"

Попри свою мрійливу вдачу, Маріус був юнак рішучий. Поблажливість філософа поєднувалася в ньому з невблаганністю суворого судді. Він міг пожаліти жабу, але розчавив би гадюку. А зараз перед його очима було кубло гадюк.

"Треба знищити цих мерзотників", — подумав він.

Для нього не прояснилася жодна з таємниць. Він нічого не довідався ні про чарівну дівчину з Люксембурзького саду, ні про пана Білого, крім того, що Жондрет, виявляється, знає їх. Але з туманних натяків, кинутих Жондретом, він ясно зрозумів, що на цих людей тут готується пастка; що обоє вони в небезпеці — і дочка, і насамперед батько; і він повинен урятувати їх, розладнавши огидні задуми Жондрета і порвавши павутину злочину.

Маріус обережно зліз із комода, намагаючись не зашарудіти. Разом із жахом та відразою, якими сповнила його підступність Жондретів, він відчував і певну радість на думку, що йому, можливо, пощастить зробити велику послугу тій, яку він кохає.

Але що йому робити? Він не знав адреси людей, яким загрожувала небезпека, і застерегти їх не міг. Чекати пана Білого о шостій годині й попередити його про засідку? Але Жондрет та його спільники побачать, що він вартує біля дверей, і зуміють упоратися з ним, — адже місце безлюдне, а їх багато, — і тоді ті, кого Маріус хоче врятувати, неминуче загинуть. Щойно пробило першу, засідку влаштовують на шосту. Маріус мав у своєму розпорядженні п’ять годин.

Йому лишався тільки один вихід.

Він одяг свій ще досить пристойний сюртук, пов’язав шию хусточкою, надів капелюха і вийшов так тихо, ніби ступав босий по мохові.

З бульвару він звернув на вулицю Малу Банкірську. Заглиблений у свої думки, Маріус саме йшов попід низеньким муром, за яким тяглося пустирище, аж раптом йому вчулися голоси. Вулиця була безлюдна, і тоді він заглянув за мур. Там сиділо двоє чоловіків. Прихилившись спиною до муру, вони тихо розмовляли. Один був бородатий і в блузі, другий — кудлатий і в лахмітті.

Кудлатий штовхнув приятеля ліктем і сказав:

— Ну, якщо за діло взялися Коти, усе пройде на відмінно.

— Ти гадаєш? — перепитав бородань.

— Матимемо по п’ять сотень на брата, а в гіршому випадку дадуть років п’ять, шість, щонайбільше десять.

Потім вони заговорили про мелодраму, що її дивилися вчора в якомусь театрику, Маріус пішов далі своєю дорогою.

Йому здалося, що "діло", про яке згадали ті двоє, безпосередньо стосується пастки, налаштованої Жондретом.

Маріус попрямував до кварталу Сен-Марсо й у першій же крамничці, яка йому трапилася, запитав, де тут відділок поліції.

Йому сказали, що на вулиці Понтуаз, у будинку номер 14.

14. Інспектор поліції дає два пістолети адвокатові

Підійшовши до будинку номер 14 на вулиці Понтуаз, Маріус піднявся на другий поверх і спитав поліційного пристава.

— Пана пристава немає, — відповів службовець, — але його заступає інспектор. У вас термінова справа?

— Так, — сказав Маріус.

Службовець провів його в кабінет пристава. Там, за ґратками, стояв, прихилившись до печі, високий чоловік із квадратним обличчям, вузькими губами й густими, притрушеними сивиною бурцями, що надавали йому лютого виразу. Його погляд пронизував наскрізь і лякав не менше, ніж погляд Жондрета; з догом іноді так само страшно зустрітись, як і з вовком.

— Чого вам треба? — запитав він у Маріуса.

— Я в дуже секретній справі. Мені потрібен пан пристав.

— Я заступаю пристава. Говоріть.

Тоді Маріус розповів йому, що на одного чоловіка готують пастку, а він не знає, де той живе, і тому не може застерегти його. Він сказав, що злочинець на ім’я Жондрет разом із кількома своїми спільниками налаштував засідку у своєму помешканні в будинку номер п’ятдесят — п’ятдесят два на Госпітальному бульварі, і що та кімната прилягає до мансарди, в якій мешкає він, Маріус Понмерсі, адвокат.

— Це кімната в кінці коридора? — діловито запитав інспектор.

— Так, — відповів Маріус. — То ви знаєте цей будинок?

— Можливо, — буркнув інспектор і провадив, звертаючись радше до своєї нашийної хустки, ніж до Маріуса:

— Тут явно без Котів не обійшлося.

Це слово вразило Маріуса.

— Котів? — повторив він. — Я справді чув про якихось котів.

І переказав інспекторові розмову між кудлатим і бородатим, яку підслухав на Малій Банкірській.

— Кудлатий — то, певно, Відьмак, — пробурчав інспектор, — а бородатий — Півліара, він же Двамільярди.

Він помовчав, а тоді провадив:

— Будинок п’ятдесят — п’ятдесят два. Я знаю цю халабуду. Колишня власність Горбо. Сховатись усередині там неможливо — артисти нас помітили б і відклали б свою виставу. Вони такі скромні! Публіка їх бентежить. Ні-ні, я хочу, щоб вони проспівали свій номер, а тоді змушу їх затанцювати.

Він обернувся до Маріуса і пильно глянув на нього:

— Ви не боїтеся?

— Кого?

— Тих людей.

— Не більше, ніж ви! — досить грубо відповів Маріус, який тільки тепер помітив, що цей лягавий у розмові з ним не вживає звертання "добродію".

— Ви відповідаєте, як людина смілива й чесна, — з якоюсь повчальною урочистістю в голосі сказав інспектор. — Відвага не боїться злочину, а чесність не боїться властей.

— Гаразд, але що ви збираєтеся робити? — урвав його Маріус.

Замість відповіді інспектор запитав:

— Ви маєте ключ від дверей дому?

— Так, — мовив Маріус.

— Дайте його мені.

Маріус дістав із жилетної кишені ключ і віддав інспекторові.

— Якщо ви мені повірили, приходьте не сам-один, — сказав він.

Інспектор подивився на Маріуса поглядом, яким би Вольтер обдарував провінційного академіка, що підказав би йому риму. Він сунув руки в бездонні кишені свого редингота й дістав звідти два маленькі пістолети, які подав Маріусові.

— Візьміть їх, — мовив він. — Повертайтеся до себе і сховайтеся у своїй кімнаті. Треба, щоб вони думали, ніби вас немає вдома. Пістолети заряджені. Кожен двома кулями. Ви спостерігатимете крізь шпарку в стіні. Публіка зійдеться, і ви їм спочатку не заважайте. Коли вам здасться, що пора кінчати, стріляйте в стелю або куди завгодно. Усе інше — то мій клопіт. Тільки не стріляйте занадто рано. Дочекайтеся, поки вони візьмуться до діла, — ви адвокат і повинні знати, як це важливо.

Маріус сховав пістолети до своїх жилетних кишень.

— А тепер, — сказав інспектор, — нам не слід гаяти ні хвилини. Зараз пів на третю. Вони збираються на сьому?

— На шосту, — відповів Маріус.

— Час у мене ще є, — мовив інспектор. — Але всього іншого немає. Не забудьте, як ми домовились. Один пістолетний постріл.

— Не турбуйтеся, — відповів Маріус.

Він уже натиснув на клямку дверей, щоб вийти, коли інспектор гукнув йому навздогін:

— До речі, якщо я вам знадоблюся, то приходьте сюди або пришліть кого-небудь! Запитаєте інспектора Жавера.

15. Жондрет закуповує інструмент

Того самого дня близько третьої Курфейрак і Боссюе волею випадку опинилися на вулиці Муфетар. Наразі Боссюе помітив Маріуса — той ішов у напрямку застави, і вигляд у нього був дивний.

— Глянь! — вигукнув Боссюе. — Маріус!

— Бачу, — сказав Курфейрак. — Але озиватися до нього не слід.

— Чому?

— Він дуже заклопотаний.

— Чим?

— Ти хіба не бачиш, який у нього вираз обличчя?

— Який?

— А такий, ніби він когось вистежує.

— Справді, — погодився Боссюе. — Але кого?

— Яку-небудь кицю-дівицю-чепчик-із-квіткою. Адже він закоханий.

— Але я не бачу ніякої ні киці, ні дівиці, ні чепчика з квіткою, — зауважив Боссюе. — Сам поглянь — на вулиці жодної жінки.

Курфейрак придивився і вигукнув:

— Отакої! Він вистежує чоловіка!

І справді, за двадцять кроків перед Маріусом ішов сивобородий чоловік у кашкеті й новому, завеликому для себе рединготі, з-під якого виглядали заляпані багнюкою подерті штани.

Боссюе засміявся.

— Що то за тип, як ти думаєш?

— Звичайно, поет, — відповів Курфейрак. — Поети залюбки хверцюють і в штанях торговців кролячими шкурками, й у рединготах перів Франції.

— Погляньмо, куди прямує Маріус, — запропонував Боссюе.

— Ви просто нахаба, Орле-з-Мо! — вигукнув Курфейрак. — Вистежувати того, хто сам когось вистежує!

Й обидва приятелі повернули назад.

Маріус і справді побачив Жондрета на вулиці Муфетар і вирішив постежити за ним.

Жондрет ішов собі, ні про що не здогадуючись.

Він звернув із вулиці Муфетар і зайшов до однієї з найжалюгідніших халуп на вулиці Грасйоз. Через чверть години він вийшов із тієї халупи й повернувся на вулицю Муфетар. Якийсь час він затримався в крамниці залізних виробів, на розі вулиці П’єр-Ломбар, і вийшов звідти з великим долотом, яке заховав під редингот. Навпроти Малої Дворянської вулиці він звернув ліворуч і швидко дістався до Малої Банкірської.