Знедолені - Сторінка 79

Душу юної дівчини не слід лишати в сутінках. Але освітлювати її треба обережно, краще віддзеркаленим світлом, а не прямим. Тільки мати, в чиєму інстинкті поєднуються дівочі спогади й досвід зрілої жінки, знає, як розвіювати ці сутінки. Всі черниці світу не можуть замінити для дівчини рідну матір.

У Козетти матері не було. А Жан Вальжан, хоч і ставився до неї з усією батьківською ніжністю, проте був усього лише старий чоловік, що анітрохи на цьому не розумівся.

Покинувши монастир, Козетта не могла знайти для себе нічого більш приємного й небезпечного, як дім на вулиці Плюме. Це була знову-таки самотність, але з домішкою волі. Закритий сад, але п’янка, багата, любострасна й запашна природа. Ті самі мрії, що й у монастирі, але й мигцем побачені молоді люди. Знову ґрати, але тепер ґрати на вулицю, у вигляді залізних штахет.

Одначе коли вони тут оселилися, Козетта була ще дитиною. Жан Вальжан надав цей занедбаний сад у її розпорядження. "Роби тут, що хочеш", — сказав він. Це розважало Козетту; вона нишпорила у траві й під камінням, шукаючи "кузьок"; вона там гралася, аж поки настала для неї пора мріяти; вона любила сад за комашок, що їх знаходила в траві, чекаючи пори, коли полюбить його за зорі, які бачитиме крізь віти в себе над головою.

Крім того, Козетта любила від усієї душі свого батька, тобто Жана Вальжана, й завжди прагнула бути в його товаристві. Ми пам’ятаємо, що пан Мадлен багато читав; Жан Вальжан не покинув цієї звички, і з нього вийшов добрий оповідач. У Люксембурзькому саду, в розмовах наодинці, він давав детальні пояснення всьому, черпаючи і з прочитаного, і з пережитого. Козетта уважно слухала, а погляд її тим часом блукав.

Обожнюючи батька, Козетта постійно крутилася біля нього. А що Жан Вальжан мало бував у домі й у саду, то і їй більше подобалось у вимощеному задньому дворику, ніж у своєму зарослому квітами куточку, а маленькій комірчині із солом’яними стільцями вона віддавала перевагу перед великою вітальнею зі шпалерами та м’якими кріслами. Щасливий від того, що йому надокучають, Жан Вальжан іноді казав їй з усмішкою:

– Іди до себе! Дай мені побути самому!

Вона відповідала чарівною гримаскою:

— Тату, мені у вас холодно. Чому ви не постелите тут килим і не поставите грубку?

— Люба дитино, на світі безліч людей, кращих за мене, які не мають навіть даху над головою.

— Тоді чому в моїх кімнатах є й камін, і все, що треба?

— Бо ти жінка і ти ще дитина.

— Отакої! То чоловіки повинні мерзнути й страждати?

— Декотрі чоловіки.

— Гаразд, тоді я приходитиму сюди часто, й вам доведеться поставити тут грубку.

А ще вона запитувала його:

— Тату, чому ви їсте такий поганий хліб?

– Їм та й годі, дочко.

— Ну тоді я теж їстиму такий.

І доводилося Жанові Вальжану їсти білий хліб — щоб Козетта не їла чорного.

Своє дитинство Козетта пригадувала дуже туманно. Вранці й увечері вона молилась за упокій душі матері, якої зовсім не знала. Тенардьє залишились у її пам’яті, як страшні примари з жаского сну. Їй здавалося, що вона жила в безодні, де навколо неї кишіли сороканіжки, павуки та змії, і витяг її звідти Жан Вальжан. Іноді Козетта думала, що душа її матері переселилася в Жана Вальжана й тепер живе поряд із нею — бо вона, зрештою, не була цілком певна, що Жан Вальжан є її кревний батько.

Іноді вона притулялася щокою до його білого волосся, і в неї скочувалася сльозинка. "А може, він — моя мати! — думала вона.

Хоч яким це може здатися дивним, але в своєму невігластві дівчинки, вихованої в монастирі, де цілком відсутнє нормальне уявлення про материнство, Козетта почала думати, що, може, у неї взагалі не було матері. Адже вона навіть не знала її імені. Щоразу, коли Козетта запитувала про це в Жана Вальжана, той відмовчувався. Якщо вона повторювала запитання, він усміхався у відповідь. Одного разу вона стала наполягати; усмішка зійшла з його обличчя, і по щоці у нього скотилася сльоза.

Жана Вальжан не міг промовити ім’я Фантіни навіть Козетті.

Чому він мовчав? З остороги? З пошани до небіжчиці? Чи, може, боявся віддати це ім’я на волю випадку, довіривши його чужій пам’яті?

Одного дня Козетта сказала:

— Тату, сьогодні вночі мені снилася мати. В неї були два великі крила. За життя моя мати, певне, була святою, так?

— Вона була мученицею, — відповів Жан Вальжан.

А втім, він був щасливий.

Коли Козетта виходила з ним, вона спиралася на його руку — горда, сповнена радості, довірлива. На кожен вияв цієї ніжності, такої зворушливої і зверненої тільки до нього, Жан Вальжан танув від щастя. Бідолаха тремтів, опанований небесним блаженством; він переконував себе, що так триватиме вічно; він повторював собі, що не досить страждав, аби заслужити таке осяйне щастя, й від усієї душі дякував Богові, який дозволив, щоб його, знедоленого, полюбило це невинне створіння.

3. Троянда помічає, що вона стала знаряддям війни

Якось Козетта випадково подивилася в дзеркало і здивувалася. Їй раптом здалося, що вона гарна. Вона відчула дивне хвилювання. Раніше Козетта не думала про своє обличчя. Вона дивилась у дзеркало, але не бачила там себе. До того ж їй не раз казали, що вона негарна. Один тільки Жан Вальжан лагідно заперечував: "Та ні ж! Ні!" Хай там як, а Козетта з властивою дітям безтурботністю звикла до думки, що вона негарна. І ось тепер дзеркало сказало їй, як і Жан Вальжан: "Та ні ж! Ні!" Вона не спала всю ніч. "Невже я справді гарна? — думала вона. — Ото була б сміхота!"

Назавтра Козетта знову подивилась у дзеркало й засумнівалася: "Що це мені приверзлося? Я таки негарна, як і була". А річ у тім, що вона просто погано спала, була бліда і з тінями під очима. Більш вона не заглядала в дзеркало й протягом наступних двох тижнів намагалася зачісуватись, обернувшись до нього спиною.

Після обіду вона вишивала у вітальні або займалась якимсь іншим рукоділлям, що його навчилась у монастирі; а Жан Вальжан читав, сидячи поруч неї. Одного разу, підвівши голову, вона помітила вираз тривоги в спрямованому на неї погляді батька.

Іншого разу вона йшла вулицею й почула, як хтось позад неї сказав: "Гарненька дівчина! Але погано вдягнена". — "Ну, це не про мене, — подумала Козетта. — Я негарна й добре вдягнена". На ній був плюшевий капелюшок і стара сукня з мериносової вовни.

Якось вона гуляла в садку й раптом почула голос старої Туссен: "Пане, а ви помітили, що наша панночка гарнішає?" Козетта не стала слухати, що відповів батько, слова Туссен стали для неї мовби одкровенням. Вона кинулася до своєї кімнати, підбігла до дзеркала й скрикнула. Вона була засліплена собою.

Дзеркало підтвердило думку Туссен — Козетта стала вродливою. Її стан сформувався, шкіра побіліла, волосся блищало, дивне сяйво палахкотіло в синіх очах. Сумнівів більше не лишалось, і Козетта спустилася в сад, почуваючи себе королевою. Хоч стояла зима, вона в своєму невимовному захваті чула щебетання пташок і бачила на кущах квіти, а вгорі, між гіллям дерев, — блакитне небо й золоте сонце.

А Жан Вальжан відчував, як стискає йому серце невиразний страх.

Козетта стала гарною задовго до того, як це помітила. Але несподіване сяйво, що почало огортати юну дівчину, вже з першого дня поранило похмурий погляд Жана Вальжана. Він відчув загрозу своєму щасливому життю, такому щасливому, аж він боявся поворухнутися з остраху що-небудь зрушити в ньому. Цей чоловік, який пережив стільки нещасть, у якого досі кровоточили рани, завдані йому долею, чоловік, який був злочинцем і став святим, який колись тягнув на собі ланцюг каторги, а тепер — невидимий, але ще важчий ланцюг безчестя, чоловік, якого закон досі не виправдав, і якого щомиті могли схопити й вивести з темниці його доброчесності на яскраве світло громадської ганьби, — цей чоловік з усім змирився, усіх простив, усіх благословляв і тільки одного просив у провидіння, в закону, в суспільства, в природи, у світу: щоб Козетта його любила!

І ось тепер, спостерігаючи, як на невинному личку дитини розквітає жіноча краса, Жан Вальжан із глибини своєї старості, потворності й недолі дивився на неї й казав собі: "Яка вона гарна! Що ж буде тепер зі мною?"

Перші ознаки неминучої переміни не забарилися проявитись.

Уже наступного дня, після того як Козетта сказала собі: "А я справді гарна!" — вона звернула увагу на своє вбрання. Їй згадалися слова перехожого: "Гарна, але погано вдягнена", — і вона раптом відчула огиду до своєї мериносової сукні та плюшевого капелюшка. Батько ніколи ні в чому не відмовляв їй. І вона відразу опанувала науку капелюшка, сукні, накидки, полуботок, манжеток, тканин до лиця — ту саму науку, завдяки якій паризька жінка є таким чарівним, загадковим і небезпечним створінням.

Уперше вийшовши з дому у своїй чорній шовковій сукні й накидці, в білому креповому капелюшку, Козетта взяла Жана Вальжана під руку — весела, промениста, рожева, горда, сліпуча. "Ну як я вам, тату?" — спитала вона. Жан Вальжан відповів голосом, у якому бриніла притлумлена гіркота: "Чарівна!" Коли повернулися з прогулянки, він запитав Козетту:

— Хіба ти вже ніколи не вдягнеш оту сукню й капелюшок?

Козетта глянула в шафу, де висіло її вбрання пансіонерки.

— О, ні! — вигукнула вона. — Це одіж для перерядженого! З цією штукою на голові я схожа на городнє опудало!

Жан Вальжан глибоко зітхнув.

Козетта, яка раніше любила сидіти вдома, тепер часто умовляла його піти погуляти. І справді, навіщо мати вродливе личко та гарне вбрання, якщо не виставляти їх напоказ?

Жан Вальжан помітив, що Козетта майже перестала бувати на задньому дворику. Тепер вона любила прогулюватися в саду перед штахетною огорожею. Жан Вальжан, замкнувшись у собі, не потикався в сад. Він сидів у своєму дворику, як сторожовий пес.

Козетта, зрозумівши, що вона гарна, втратила чар наївності, але натомість набула привабу замисленості й серйозності. Вся пронизана щастям юності, невинності й краси, вона була наче окутана сріблястим смутком.

У ту пору й побачив її Маріус, прийшовши до Люксембурзького саду після шестимісячної перерви.

4. Битва починається

Коли Козетта несамохіть кинула погляд, який схвилював Маріуса, Маріус і гадки не мав, що його погляд теж схвилював Козетту.

Козетта давно вже приглядалася до нього, як ото вміють приглядатися дівчата, дивлячись в інший бік.