Зниклий Безвісти - Сторінка 16

Щоправда, він мав право розраховувати на добрячий напивок від вуйка, та, з другого боку, якби бракувало якихось речей, він завжди міг покликатися на справжнього винуватця, пана Бутербавма.

Щойно відкривши валізку, Карл ужахнувся. Скільки годин він витратив при переїзді, знов і знов упорядковуючи валізку, а тепер усе було так неохайно понапихано, що при відкриванні замка накривка сама аж підскочила. Та вже незабаром Карл, на превелику свою радість, з'ясував, що причина цього безладу полягала лишень у тому, що його костюм, який він мав на собі під час переїзду і на який валізка, природно, вже не була розрахована, доклали потім. Не пропало нічогісінько. В таємній кишені сурдута був не тільки паспорт, але й узяті з дому гроші, так що Карл, доклавши ті, які мав при собі, наразі мав достатньо. Навіть білизна, яку він носив, коли прибув, лежала чисто випрана і попрасована. Він відразу вклав до кишені, що так гарно себе виправдала, годинника й гроші. Єдина прикрість полягала в тому, що веронською салямі, яка теж не пропала, пропахлися всі речі. Якщо цього не вдасться якось усунути, перед Карлом відкривалася перспектива місяцями ходити в неодмінному супроводі цього запаху.

При витяганні деяких предметів, що лежали на самому споді, як-от кишенькової Біблії, поштового паперу і фотографій батьків, у нього з голови у валізку впала шапка. В цьому старому оточенні він відразу впізнав її, то була його шапка, шапка, яку мама дала йому в дорогу. Він, однак, із обережности не носив її на кораблі, бо знав, що в Америці замість капелюхів усюди носять шапки, тому й не хотів, аби вона зносилася ще перед прибуттям. Щоправда, пан Ґрін скористався нею, щоби поробити собі Карловим коштом смішки. Чи ж вуйко і на це його вповноважив? І ненавмисне злісливим рухом він схопився за накривку валізки, яка голосно захряснулася.

Ну, тепер уже ніщо не поможе, обидва сплюхи прокинулися. Спершу потягнувся і позіхнув один, за ним відразу і другий. При цьому майже весь вміст валізки лежав висипаний на столі, якщо вони злодії, їм варто тільки приступитися і вибирати. Не тільки щоби попередити таку можливість, але й щоб відразу встановити ясність, Карл зі свічкою в руці рушив до ліжок і пояснив, яким правом він тут. Здавалося, вони геть не сподівалися цього пояснення, бо — ще надто заспані, аби говорити — просто глипнули на нього без жодного подиву. Обидва були ще зовсім молодими людьми, але чи то тяжка праця, чи злигодні завчасу повипирали їм вилиці, недоглянуті бороди теліпалися на підборідді, давно вже не стрижене волосся лежало скуйовджене на голові, а глибоко запалі очі вони знай протирали і притискали від заспаности кісточками пальців.

Карл постановив скористатися станом їхньої теперішньої слабкости, а тому сказав: "Мене звати Карл Росман, я німець. Прошу, назвіть мені, позаяк у нас спільна кімната, і Ваші імена та національність. Відразу заявляю, що не маю жодних претензій на ліжко, бо я так пізно прийшов, та й узагалі не маю наміру спати. Крім того, не зважайте на моє порядне вбрання, я геть-чисто бідний і безнадійний".

Нижчий із тих двох — той у чоботях — руками, ногами і виразом обличчя дав зрозуміти, що все це його анітрохи не цікавить і що тепер узагалі-то не час на такі балачки; він знову влігся і негайно заснув. Другий, смаглявий чолов'яга, також знову вклався, але перед тим, як заснути, сказав іще, недбало простягнувши руку: "Оцього ось звати Робінсон, він ірландець, а я Делямарш, француз, а тепер прошу спокою". Щойно промовивши це, він із великою натугою задмухнув Карлову свічку і знову повалився на подушку.

"Отож принаймні цієї небезпеки ми наразі уникли", — сказав собі Карл і повернувся до столу. Хоч би лишень їхня сонливість не виявилася облудною. Неприємно було тільки, що один із них ірландець. Карл уже не пригадував докладно, в якій то книжці він колись вичитав удома, що в Америці слід остерігатися ірландців. Щоправда, живучи у вуйка, він мав найліпшу нагоду з'ясувати нарешті питання про небезпечність ірландців, та позаяк уважав, що перебуває в цілковитій безпеці, якось цілковито її змарнував. Отож йому захотілося уважніше розглянути цього ірландця бодай при світлі свічки, яку він знову запалив, причому Карлові здалося, що саме цей виглядає якраз стерпніте від француза. В нього ще залишилися хоч якісь сліди круглих щік, і вві сні він вельми приязно всміхався, наскільки Карлові з певної відстані, стоячи навшпиньки, вдалося розгледіти.

Попри все сповнений рішучости не спати, Карл сів на єдине в кімнаті крісло, відклав наразі пакування валізки, бо ж мав для цього ще цілу ніч, і трохи погортав Біблію, нічого не читаючи. А тоді взяв у руки фотографію батьків, на якій маленький батько стояв випроставшись, тоді як мама у фотелі перед ним сиділа якось трохи запавши. Одну руку батько тримав на спинці фотеля, другу, стиснуту в кулак, на якійсь ілюстрованій книжці, що лежала розкрита на благенькому столичку збоку від нього. Був іще знімок, на якому Карл був сфотографований із батьками, там батько й мати суворо дивилися на нього, в той час як він мусив коритися наказові фотографа незмигно дивитися в апарат. Та цієї фотографії йому в дорогу не дали.

Тим ретельніше розглядав він ту, що лежала перед ним, намагаючись із різних боків зловити батьків погляд. Та батько, хоч і змінював вигляд внаслідок того, як Карл пересував свічку, все ніяк не хотів оживати, та і його штивні пишні вуса не були схожі на справжні, це не була вдала світлина. Натомість мати вийшла краще, вона так скривила уста, наче її скривдили, а вона все одно змушує себе усміхатися. Карлові здавалося, що це має так впадати у вічі кожному, хто розглядає цю фотографію, що наступної миті йому вже знову здалося, ніби виразність цього враження надто сильна і мало не безглузда. Як можна за якимось зображенням дістати таке непохитне переконання про приховане почуття зображеного. І він на якусь хвильку відвів очі від світлини. Коли ж знову повернувся поглядом, йому впала у вічі материна рука, що звисала з бильця фотеля на передньому плані, наче виставлена для поцілунку. Він подумав, чи не варто було таки написати батькам, як вони цього насправді обоє, а батько ще й насамкінець, у Гамбурзі, дуже суворо від нього вимагали. Він, щоправда, раз і назавжди заприсягся тоді, того жахливого вечора, коли мати при вікні сповістила йому про рішення відіслати його до Америки, ніколи не писати, але що важила присяга недосвідченого молодика тут, за цих нових обставин. Із таким самим успіхом він міг поклястися за два місяці стати генералом американської міліції, хоч насправді опинився на цьому піддашші з двома обдертюхами, в якійсь господі під Нью-Йорком, та ще й мусить визнати, що тут він справді на своєму місці. Всміхаючись, він прискіпливо розглядав обличчя батьків, ніби з них можна було вичитати, чи вони все ще мають бажання дістати вісточку від сина.

За цим розгляданням він незабаром виявив, що таки дуже втомлений, і йому ледве чи вдасться пересидіти ніч без сну. Фотографія випала в нього з рук, потім він поклав обличчя на фотографію, яка приємно холодила щоку, і з милим серцю відчуттям заснув.

Розбудило його лоскотання під пахвами. То француз дозволив собі таку фамільярність. Утім, ірландець уже теж стояв перед Карловим столом, і обидва розглядали його з не меншим зацікавленням, ніж Карл їх уночі. Карл здивувався, як їхнє вставання його не збудило; мабуть, вони зовсім не зі злого наміру ходили якось особливо тихо, бо він глибоко спав, до того ж одягання та й, вочевидь, миття не вимагало від них забагато зусиль.

Тепер вони вже привіталися як слід і з певними формальностями, і Карл довідався, що ці двоє — слюсарі-механіки, які вже довго не можуть знайти в Нью-Йорку праці й тому доволі-таки підупали. На доказ цього Робінсон розстібнув свого сурдута, і стало видно, що під ним нема сорочки, втім, це можна було зауважити вже за надто вільним комірцем, прикріпленим ззаду на сурдуті. Вони збиралися пішки вирушити в містечко Батерфорд, що лежало на віддалі двох денних переходів, де нібито були вільні робочі місця. Вони були не проти, щоби Карл пішов із ними, і пообіцяли йому, по-перше, час від часу нести його валізку і, по-друге, в разі, якщо й справді знайдуть роботу, роздобути йому місце учня, від чого, якщо тільки робота взагалі буде, немає нічого простішого. Не встиг Карл погодитися, як вони вже по-дружньому радили йому зняти це гарне вбрання, бо в пошуку праці воно йому тільки нашкодить. Саме в цьому домі, запевнили вони, він має прекрасну нагоду позбутися вбрання, бо покоївка займається ще й дрібною торгівлею. Вони допомогли Карлові, який іще остаточно не вирішив щодо вбрання, роздягнутися і кудись те вбрання понесли. Карл, полишений на самоті й іще трохи заспаний, поволі налягаючи свій старий дорожній одяг, дорікав собі, що продав отой інший, який у клопотанні про місце учня, може, й буде завадою, але в разі якоїсь кращої посади пішов би тільки на користь, а тому відчинив двері, щоб покликати отих двох назад, але зіштовхнувся з ними в дверях, а вони поклали на стіл пів долара виручки і мали при цьому такий радісний вираз обличчя, що ніхто нізащо не повірив би, що вони з того продажу не мали жодного хосену, і то чималенького.

До того ж не час було тепер це з'ясовувати, бо ввійшла та покоївка, така сама заспана, як і вночі, й виштовхала всіх трьох у коридор із поясненням, буцімто кімнату треба приготувати для наступних постояльців. Про це, звісно, не могло бути жодної мови, вона чинила так лише зі злости. Карлові, що саме збирався як слід повкладати свою валізу, довелося дивитися, як вона обіруч схопила його речі й пожбурила їх до валізки з такою силою, ніби то якісь тварюки, яких треба втихомирити. Обидва слюсарі, щоправда, взялися за неї, смикали її за спідницю, плескали по спині, але якщо цим вони сподівалися допомогти Карлові, то цей розрахунок виявився геть хибним. Захряснувши валізку, та жінка тицьнула її Карлові в руку, струсила слюсарів і погнала всіх трьох із кімнати, погрожуючи, що як вони не підуть, то не дістануть кави. Вона, вочевидь, зовсім забула, що Карл не від початку належав до товариства слюсарів, бо обходилася з ними як з однією бандою.