Зниклий Безвісти - Сторінка 17

Щоправда, слюсарі продали їй Карлове вбрання, підтвердивши тим певну спільність.

У коридорі їм довго довелося ходити вперед-на-зад, і особливо француз, який вчепився Карлові за руку, невпинно лаявся, погрожував господареві, хай той тільки наважиться показатися, збити його на землю, і, здавалося, готуючись втілити свої погрози, потирав міцно стиснуті кулаки. Нарешті прийшло якесь невинне мале хлоп'я, котрому довелося стати навшпиньки, подаючи французові кавник. На жаль, кавник був тільки один, і хлоп'яті ніяк не можна було втовкмачити, що бажано було би принести іще склянки. Отож пити можна було лише по черзі, і решта двоє стояли перед тим, хто пив, і чекали. Карлові не хотілося кави, але він не хотів образити інших, тож коли до нього дійшла черга, він бездіяльно стояв, піднісши кавника до уст.

На прощання ірландець пожбурив кавника на кам'яні плити, вони вийшли, ніким не завважені, з дому і вступили в густий, жовтавий ранковий туман. Вони мовчки крокували рядочком краєм дороги, Карлові довелося нести валізку, інші підмінять його, мабуть, аж на його прохання; вряди-годи з туману виринав якийсь автомобіль, і ті троє повертали голови до здебільшого велетенських машин, таких показних у своїй будові й таких короткочасних у появі, що бракувало часу розгледіти бодай тих, хто сидів усередині. Трохи згодом посунули цілі колони вантажних перевезень із харчами до Нью-Йорка, які так невпинно пересувалися на всю ширину п'яти дорожніх рядів, що нікому не вдалося би перейти на протилежний бік. Час від часу вулиця розширювалася до розміру площі, посеред якої на вежоподібному підвищенні походжав поліцай, щоби звідти все як слід бачити і врегульовувати своєю паличкою рух на головній дорозі, а також рух із бічних вуличок, що в нього вливався і далі тік, залишаючись без нагляду до наступної площі й наступного поліцая, зате мовчазні та уважні фірмани і водії добровільно утримували його в належному порядку. І саме з цього-от загального спокою Карл дивувався найбільше. Якби не рев безтурботної, призначеної на забій худоби, не було би, мабуть, чутно нічого, крім цокання копит і вищання протизаносних обручів на колесах. При цьому швидкість їзди була, природно, не завжди однакова. Коли в окремих місцях унаслідок надмірного напливу з боків треба було вдаватися до великих перебудувань, зупинялися цілі ряди, пересуваючись лише крок за кроком, але траплялося і таке, що на якусь мить усе раптом стрімголов пролітало, заки, наче кероване одними-єдиними гальмами, знову вгамовувалося. При цьому від вулиці не здіймалося анітрохи куряви, все пересувалося в щонайчистішому повітрі. Пішоходів не було, тут до міста не дибала ані одна базарна баба, як у Карла на батьківщині, та все ж подекуди над'їздили великі пласкі автомобілі, на яких стояло до двадцяти жінок із кошиками за плечима, тобто, можливо, таки базарні баби; вони стояли, витягнувши шиї, щоби прогледіти рух і тим додати собі надії на швидшу їзду. А тоді виднілися інші автомобілі, на яких, запхавши руки в кишені, походжали поодинокі чоловіки. На одному з цих автомобілів, які мали різні написи, Карл, зойкнувши зі здивування, прочитав: "Портові працівники для фірми перевезень Якоб". Та машина якраз проїздила дуже поволі, й низенький, згорблений і жвавий чоловічок, що стояв на підніжці, запросив усіх трьох сідати. Карл сховався за слюсарів, так ніби на авті міг бути вуйко й побачити його. Він дуже зрадів, коли і ті двоє відхилили запрошення, навіть якщо їхній зверхній вираз обличчя, з яким вони це зробили, до певної міри його скривдив. Хай не думають, що вони чимось ліпші від тих, хто вступає на службу до вуйка. І він негайно дав їм це зрозуміти, хай навіть, звісно, непрямо. На це Делямарш попросив його бути таким люб'язним і не втручатися в справи, яких він не розуміє, приймати людей такого штибу — ганебне шахрайство, а недобра слава фірми Якоб поширилася по всіх Сполучених Штатах. Карл не відповів, але далі тримався більше ірландця, тепер він попросив його трохи понести валізку, що той, після того як Карл декілька разів повторив своє прохання, і зробив. Ось тільки він невпинно нарікав на тяжкість валізки, заки з'ясувалося, що він мав намір полегшити її лише на вагу веронської салямі, яку, либонь, із приємністю запримітив іще в готелі. Карлові довелося розпакувати її, француз узявся орудувати своїм ножем, що скидався на кинджал, і заповзявся з'їсти її чи не сам-один. Робінсонові лише вряди-годи перепадала якась скибка, Карлові ж, якому знову довелося нести валізку, якщо він тільки не хотів залишити її на цій дорозі, не дісталося нічого, так ніби свою частку він узяв уже наперед. Йому здалося надто дріб'язковим кляньчити шматочок, але лють просто-таки заливала його.

Туман тим часом остаточно розчинився, удалині зблиснули якісь високі гори, що хвилястим гребенем вели в іще дальшу сонячну імлу. Обабіч вулиці лежали нездало оброблені лани, що простяглися довкола великих фабрик, які, натемно закіптюжені, стояли серед чистого поля. В нерозбірливо поставлених поодиноких чиншових кам'яницях тремтіли в найрізноманітніших рухах і освітленні численні вікна, а на всіх маленьких і благеньких балкончиках жінки і діти мали досить роботи, в той час як навколо них, приховуючи їх і відкриваючи, потужно надималися на ранковому вітрі вивішені й викладені рушники та прання. Коли ж погляди зісковзували з будинків, було видно, як високо в небі літають жайворонки, а знову нижче, мало не над самими головами подорожніх, — ластівки.

Багато що нагадувало Карлові батьківщину, і він не знав, чи добре робить, покидаючи Нью-Йорк і вирушаючи в глибину краю. В Нью-Йорку, як-не-як, море, а отже, й можливість у будь-який час повернутися додому. Тож він зупинився і сказав обом своїм супутникам, що в нього таки знову з'явилося бажання залишитися в Нью-Йорку. А коли Делямарш спробував просто підігнати його далі, він не дозволив на це і сказав, що в нього, мабуть, таки є ще право розпоряджатися самим собою. Довелося ірландцеві виступити посередником, він тлумачив, що Батерфорд набагато гарніший від Нью-Йорка, і обом довелося ще добряче його вмовляти, заки він рушив далі. Та навіть тоді він би ще не пішов, якби не сказав собі, що для нього, мабуть, краще дістатися до місця, звідки не буде аж такої легкої можливости повернутися на батьківщину. Звісно, там він буде ліпше працювати і просунеться далі, коли йому не заважатимуть зайві думки.

Тож тепер уже він тягнув за собою решту двох, і вони так тішилися його запалом, що навіть без жодних припросин по черзі несли валізку, а Карл так і не збагнув, чим, власне кажучи, справив їм таку велику радість. Вони наближалися до місцевосте, що поступово здіймалася вгору, і, час від часу зупиняючись, бачили, коли озирнутися, як дедалі більше розгорталася панорама Нью-Йорка і його порту. Міст, що сполучає Нью-Йорк із Бостоном, тендітно висів над Гудзоном і тремтів, коли прижмурити очі. Здавалося, на ньому зовсім немає руху, а попід ним прослалася безживна, гладенька стяжка моря. Все в обох велетенських містах, здавалося, було порожнім і недоладним. Малі й великі будинки ледве чи значно відрізнялися. В невидній глибині вулиць, імовірно, тривало своїм трибом життя, але понад ними не було видно нічогісінько, крім легенької імли, яка хоч і не рухалася, зате здавалося, її запросто можна розігнати. Ба навіть у порту, найбільшому в світі, запанував супокій, і тільки то тут, то там здавалося, либонь, під впливом спогадів про колишній вигляд зблизька, що видніється якийсь корабель, що прокладає собі короткий шлях. Але й за ним неможливо було довше встежити, він зникав із очей, і годі було його вже знайти.

Проте Робінсон із Делямаршем бачили, вочевидь, набагато більше, вони тицяли пальцями праворуч і ліворуч, перекриваючи випростаними долонями площі й парки та називаючи їх поіменно. їм у голові не вкладалося, що Карл понад два місяці прожив у Нью-Йорку і бачив не набагато більше, ніж одну вулицю. Отож вони пообіцяли йому, коли достатньо доробляться в Батерфорді, поїхати з ним у Нью-Йорк і показати все варте уваги, особливо ж, звісна річ, ті місця, де можна донесхочу набавитися. Тут-таки Робінсон із повним ротом затягнув якусь пісню, що її Делямарш підтримав плесканням у долоні й у якій Карл упізнав опереткову мелодію зі своєї вітчизни, котра йому в цьому англійському виконанні сподобалася набагато більше, ніж будь-коли вдома. Таким-от робом відбулася ця невеличка вистава просто неба, в якій узяли участь усі, і тільки місто внизу, яке начебто під цю мелодію розважалося, залишалося незворушне.

Раз Карл спитав, де розташована фірма перевезень Якоб, і тут-таки побачив вистромлені вказівні пальці Делямарша і Робінсона, звернені, можливо, на ту саму, а може, й на різні точки на віддалі багатьох миль. Коли вони рушили далі, Карл запитав, коли можна було би найскорше розраховувати на повернення до Нью-Йорка з належним заробком. Делямарш сказав, що це цілком може статися вже за якийсь місяць, бо в Батерфорді бракує робочих рук, а тому платня висока. Зрозуміло, що всі зароблені гроші вони складатимуть до спільної каси, щоб зрівняти, як то заведено між побратимами, випадкові розбіжності в зарібку. Ця спільна каса аж ніяк не рипала Карлові до вподоби, попри те, що він як учень, зрозуміло, зароблятиме менше, ніж працівник із відповідним вишколом. До того ж Робінсон згадав, що якби їм у Батерфорді так і не вдалося знайти працю, вони, ясна річ, помандрують далі, в пошуках пристанку або на рільничих роботах, або ж навіть вирушать до Каліфорнії мити золото, що, судячи з докладних Робінсонових оповідок, було би йому найбільше до душі. "Чому ж Ви стали слюсарем, якщо тепер волієте намивати золото?" — запитав Карл, який із неохотою слухав про необхідність таких далеких і непевних подорожей. "Чому я став слюсарем? — сказав Робінсон. — Напевно не для того, аби син моєї матері вмер із голоду. А на намиванні золота файний зарібок". "Був колись", — сказав Делямарш. "І досі є", — сказав Робінсон і розповів про багатьох знайомих, що розбагатіли й усе ще там живуть, зрозуміло, навіть пальцем не кивнуть, але з давньої дружби допоможуть йому і його приятелям розбагатіти.