Зниклий Безвісти - Сторінка 31

Окрім того, рух панував і між портьєрнею та вестибюлем, бо під двома великими розсувними вікнами сиділо двійко підпортьє, котрі безперестанку давали довідки з найрізноманітніших питань. То були просто-таки перевантажені люди, і Карл ладен був заприсягтися, що надпортьє, як він його знав, якось оминув у своїй кар'єрі ці посади. Ці двоє людей, що надавали довідки, — іззовні таке годі було собі уявити, — незмінно мали перед собою в отворі віконця щонайменше десять облич, котрі щось запитували. І серед цих десяти питальців, що постійно змінювалися, часто панувала така мішанина мов, ніби кожного вислав якийсь інший край. Завжди хтось запитував одночасно з кимсь іншим, до того ж завжди хтось когось перебивав. Більшість хотіла щось забрати з портьєрні або щось туди здати, тож із натовпу постійно виднілося нетерпляче вимахування рук. Одного разу в когось виникла потреба в газеті, що ненароком розкрилася згори, затуливши на мить усі обличчя. І все це мусили витримувати тільки два підпортьє. Просто говорити для них було би замало, вони торохтіли, особливо один, понурий чоловік із чорною бородою на все лице, давав довідки без найменшої зупинки. Він не дивився ні на стільницю, звідки невпинно щось брав, ні на обличчя осіб, що його запитували, а тільки просто поперед себе, вочевидь, щоби заощадити й зібрати сили. До речі, його борода, мабуть, не надто сприяла зрозумілості його мови, і Карлові за ту хвильку, що він простояв коло нього, дуже небагато вдалося зрозуміти зі сказаного, хоча, можливо, попри англійський акцент, то й були іноземні мови, якими той чоловік говорив. Збивало з пантелику й те, що довідки він надавав так густо, що одна безпосередньо переходила в іншу, й один питалець із напруженим виразом обличчя ще вслухався, гадаючи, що й далі йдеться про його справу, аби щойно за хвильку зауважити, що її вже давно полагоджено. Звикнути слід було й до того, що підпортьє ніколи не просив повторити питання, навіть якщо його ставили загалом зрозуміло, лише дещо невиразно, тоді ледь помітне похитування голови зраджувало, що він не має наміру відповідати, і тепер уже справою пи-тальця було усвідомити власну помилку й точніше сформулювати запит. Саме це забирало в деяких людей перед віконцем особливо багато часу. На допомогу кожному підпортьє було приставлено хлопчика на побігеньках, що бігали між книжковою полицею та різними скриньками, приносячи звідти все, що саме потребував той чи інший підпортьє. То були найвище оплачувані, хоча й найважчі посади, що тільки існували в готелі для зовсім молодих людей, у певному сенсі вони були ще прикріші від посади підпортьє, бо тим треба було просто думати й говорити, а молоді люди мали і думати, й бігати водночас. Коли траплялося, що вони подавали підпортьє щось не те, ті не могли серед поспіху спинятися і довго їх напучувати, а просто-на-просто одним порухом змахували той предмет зі столу на підлогу. Дуже цікава була й зміна підпортьє, що відбувалася саме незадовго по тому, як Карл увійшов. Така зміна мусила, звісно, принаймні за дня, відбуватися по кілька разів, бо годі було знайти людину, яка витримала би за віконцем довше, ніж годину. Отож на знак наближення зміни лунав дзвоник, тієї ж таки миті з бічних дверей входили ті два підпортьє, чия черга тепер наставала, кожен у супроводі свого хлопця на побігеньках. Наразі вони бездіяльно ставали коло віконця, спостерігаючи якусь часину за людьми з другого боку, аби виявити, на якій стадії перебуває відповідь на питання. Якщо мить здавалася їм слушною, щоби влитися, вони плескали по плечу того підпортьє, якого збиралися заступити, і той, хоч досі аніскілечки не переймався тим, що діється за його спиною, відразу розумів і звільняв місце. Все це відбувалося так швидко, що іноді навіть захоплювало зненацька людей із другого боку віконця, і вони майже сахалися з переляку перед цим новим обличчям, що так раптово перед ними виринуло. Тоді звільнені двоє чоловіків потягувалися і обливали свої розпашілі голови під двома вже приготованими з цією метою умивальниками. Зате звільненим хлопчикам на побігеньках іще не можна було потягуватися, вони якийсь час ще були зайняті тим, що збирали з підлоги кинуті під час їхньої зміни предмети й клали їх на місце.

Усе це Карл увібрав у себе з найзосередженішою увагою за ті декілька митей, а тоді з легким болем голови тихо рушив за надпортьє, що повів його далі. Вочевидь, і той зауважив враження, що його справив на Карла такий спосіб подавати довідки, бо раптом сіпнув його за руку і сказав: "Бачиш, як тут працюють!" Карл хоч і не байдикував тут у готелі, то все ж про такі роботи досі й гадки не мав і, майже цілком забувши, що надпортьє його великий ворог, підвів на нього погляд та кивнув мовчки і з визнанням. Але це, знову-таки, видалося надпортьє переоцінкою праці підпортьє і, либонь, неввічливістю щодо власної особи, і він, так наче мав Карла за найпослідущішого дурня, заволав, зовсім не бентежачись тим, що хтось може його почути: "Звісно, це найтупіша робота в усьому готелі; коли послухати годинку, знаєш більш-менш усі питання, а на решту й відповідати не варто. Якби Ти не був таким нахабним і неґречним, якби Ти не брехав, не волочився, не пиячив і не крав, я, можливо, й призначив би Тебе на одне з таких віконець, бо для цього мені потрібні винятково тупі голови". Карл навіть не почув цих обмовлянь, які стосувалися його, такий був обурений, що чесну і важку працю підпортьє, замість визнавати її, бере на глум чоловік, якого, коли би він навіть наважився колись сісти за таке віконце, за кілька хвилин уже довелося би забирати під гучний сміх усіх тих, хто хотів щось запитати. "Пустіть мене, — сказав Карл, чиє зацікавлення портьєрнею було задоволене аж над міру, — я не хочу мати з Вами нічого спільного". "Цього не досить, аби піти звідси", — сказав над-портьє, стис Карлові руки, так що той не міг навіть поворухнутися, і просто-таки поволік його на протилежний кінець портьєрні. Чи ж не бачили люди іззовні цього насильства? Або, якщо бачили, як же його витлумачили, що ніхто не зупинився, ніхто навіть не постукав у шибку на знак того, що бачить надпортьє і що той не сміє виробляти з Карлом, що йому заманеться?

Та незабаром у Карла зникла й остання надія на допомогу з вестибюлю, бо надпортьє смикнув за якийсь шнур, і на шибах половини портьєрні миттю, аж до самого верху, зімкнулися чорні штори. Бо ж і в цій частині портьєрні були люди, але всі такі запрацьовані, що не бачили й не чули нічого, що не стосувалося їхньої роботи. До того ж вони були цілковито залежні від надпортьє і, замість допомагати Карлові, радше допомогли би приховати все, що тільки спало би надпортьє на думку. Там сиділо, скажімо, шестеро підпортьє при шести телефонах. Розпорядок був, наскільки можна було судити, такий, що один завжди лише приймав розмови, в той час як його сусід уже розсилав телефоном розпорядження, згідно з нотатками першого. То були ті найновішого взірця телефони, що не потребували кабінок, бо деренчання дзвоника було в них не голосніше, ніж стрекіт цвіркунів, досить було прошепотіти щось у телефон, як слова вже — завдяки особливому електричному підсиленню — громом досягали мети. Тим-то й трьох мовців при їхніх телефонах було майже не чути, можна було подумати, що вони, мурмочучи, спостерігають за якимось процесом у слухавці, заки решта троє, мов приголомшені нечутним для оточення галасом, що невпинно заливав їх, схилили голови до паперу, вкриваючи його записами й виконуючи тим своє призначення. І тут на допомогу кожному з мовців теж був приставлений хлопець; ці троє хлопців не робили нічого іншого, крім як, поперемінно наслухаючи, витягували голову до свого начальника, а тоді мерщій, ніби їх ушпигнули, вишукували телефонні номери у велетенських жовтих книгах — гортання масивів цих сторінок перекривало будь-який звук телефонів.

Карл справді не міг втриматися, аби не спостерігати за цим усім дуже уважно, хоча надпортьє, що тим часом сів, тримав його перед собою, обхопивши руками, мов обручами. "Це мій обов'язок, — сказав надпортьє іпотряс Карла, ніби намагаючись добитися, щоби той повернув до нього обличчя, — від імені дирекції готелю принаймні трішечки надолужити те, чого з якихось причин не догледів надкельнер. Тут завжди один за всіх. Інакше така велика установа була би немислима. Може, хочеш сказати, що я не є Твоїм безпосереднім начальником; що ж, тим ліпше з мого боку, що я переймаюся справою, яку всі вже облишили. До того ж у певному сенсі як надпортьє я перебуваю над усіма, адже в моєму підпорядкуванні всі брами цього готелю, тобто ця головна брама, три середні й десять бічних, не кажучи вже про безліч дверцят і виходів, що не мають дверей. Звісно ж, мені беззаперечно мають підпорядковуватися всі службові підрозділи. За цю особливу честь я, звісно, з другого боку, маю супроти дирекції готелю зобов'язання не випускати нікого, хто здасться мені хоч трохи підозрілим. Та саме Ти здаєшся мені, бо мені так заманулося, навіть особливо підозрілим". І на радощах він підняв руки, а потім знову рвучко їх опустив, так що аж ляснуло й заболіло. "Цілком можливо, — додав він, неймовірно цим втішаючись, — що через іншу браму Ти й вийшов би непомітно, бо ж Ти, зрозуміло, не вартий того, аби роздавати через Тебе особливі вказівки. Та позаяк Ти вже тут, збираюся насолодитися Тобою вповні. До речі, я навіть не сумнівався, що Ти з'явишся на побачення, яке я призначив Тобі на головній брамі, бо нахаби й неслухи завжди спиняються у своїх пороках там, де вони йдуть їм на шкоду. Далебі, Ти й сам часто це в собі спостерігав".

"Тільки не думайте, — сказав Карл, вдихаючи напрочуд затхлий запах, що йшов від надпортьє і що його він зауважив аж тепер, так довго перебуваючи так близько від нього, — тільки не думайте, — сказав він, — що я повністю у Вашій владі, адже я можу й закричати". "А я можу заткати тобі пельку, — сказав надпортьє так само незворушно і швидко, як, за потреби, збирався зробити. — І невже Ти й справді вважаєш, що навіть якби хтось через Тебе й зайшов, то знайшовся би такий, який визнав би Твою рацію супроти мене, надпортьє? Отож тепер Ти, мабуть, бачиш усю безглуздість своїх сподівань.