Зниклий Безвісти - Сторінка 36

І Карл, підвівшись, спостерігав, як Робінсон, навіть не підвівшись, перекотився на черево і випростаними руками витягнув із-під шезлонга посріблену миску, таку, в яких зберігають візитівки. Але в цій мисці лежали половина якоїсь геть почорнілої ковбаси, кілька тоненьких цигарок, відкрита, але ще досить повна і залита олією бляшанка сардин і чимало здебільшого подушених і злиплих у грудку цукерок. А тоді звідкись узялася ще й байда хліба і щось схоже на флакон парфумів, але він, здавалося, містив щось інше, бо Робінсон із особливою втіхою показував на нього і прицмокував язиком, зиркаючи знизу на Карла. "Бачиш, Росмане", — казав Робінсон, поглинаючи сардинку за сардинкою і вряди-годи витираючи масні від олії руки об вовняну шаль, яку Брунельда, вочевидь, забула на балконі. "Бачиш, Росмане, ось так доводиться робити собі припаси їжі, коли не хочеш подохнути з голоду. Слухай, зі мною тут зовсім ніхто не рахується. А якщо до тебе весь час ставляться як до пса, то врешті-решт і сам у це повіриш. Добре, що є Ти, Росмане, принаймні можу з кимось побалакати. Бо ж тут зі мною ніхто не розмовляє. Нас ненавидять. А все через цю Брунельду. Звичайно, вона розкішна жінка. Гей, — і він жестом наблизив Карла до себе і зашепотів: — Якось я побачив її голою. О!" — і від спогаду про цю розкіш почав стискати і лупцювати Карлові ноги, заки той вигукнув: "Робінсоне, Ти збожеволів", — ухопив і відкинув його руку.

"Просто Ти ще дітвак, Росмане", — сказав Робінсон, витягнув з-під сорочки кинджал, якого носив на шиї, вийняв із піхов і розрізав тверду ковбасу. "Тобі ще багато чого належить навчитися. Але в нас Ти в належних руках. Та сідай уже. Хочеш поїсти? Що ж, можливо, апетит прийде, коли дивитимешся, як їм я. Що, і пити не хочеш? Щось Ти нічогісінько не хочеш. Та й говіркий Ти не так щоб аж занадто. Але байдуже, з ким Ти на балконі, якщо взагалі хтось є. Бо я, знаєш, дуже часто на цьому балконі. Це справляє Брунельді таку втіху. Варто їй чогось забагти, то їй захолодно, то загаряче, раз вона хоче спати, раз її зачеши, то розпусти корсет, то надягни, і щоразу мене виставляють на балкон. Часом вона справді робить те, що каже, але здебільшого й далі лежить собі на канапі, як і перед тим, і не поворухнеться. Раніше я частенько ледь-ледь відхиляв завісу і підглядав, та відколи Де-лямарш при одній із таких нагод — я достеменно знаю, що сам він цього не хотів, а зробив тільки на Брунельдине прохання — кілька разів уперіщив мені нагайкою по лиці — бачиш цей шрам? — я вже не наважуюся підглядати. Отак-от лежу собі відтоді тут на балконі й не маю жодної втіхи, крім їжі. Передучора, лежачи так самотньо ввечері, тоді я був ще в тому елегантному вбранні, яке, на жаль, у Твоєму готелі втратив — ці собаки! здирати з людини таке дороге вбрання! — отож, лежачи так самотньо ввечері, подивився я через перила вниз, і такий мене сум пойняв, що я аж розридався. І тут випадково — а я нічого й не помітив — виходить до мене Брунельда в тій червоній сукні — вона личить їй найбільше, — подивилася на мене трохи, а тоді й каже: "Робінсончику, а чом Ти плачеш?" А тоді задерла сукню і краєчком втерла мені сльози. Хтозна, що б вона іще зробила, якби її не покликав Делямарш і вона не мусила негайно вертатися до кімнати. Звісна річ, я подумав, ну, от і моя черга надійшла, і запитав крізь фіранку, чи можна увійти. І як Ти думаєш, що сказала Брунельда? Вона сказала "Ні!" і "Як Ти посмів?" — ось що вона сказала".

"Чому ж Ти тоді залишаєшся тут, коли з Тобою так обходяться?" — запитав Карл.

"Вибач, Росмане, Ти питаєш не дуже мудрі речі, — відповів Робінсон. — Бо й сам тут лишишся, навіть якщо з Тобою обходитимуться й ще гірше. До речі, не так то вже й погано зі мною обходяться".

"Ні, — сказав Карл, — я цілком напевно піду геть, по змозі навіть сьогодні ввечері. У Вас я не залишуся".

"Як же Ти, наприклад, збираєшся так влаштувати, аби ввечері піти? — спитав Робінсон, вирізаючи з хліба м'якуш і старанно вмочаючи його в олію. — Як Ти збираєшся піти, якщо Тобі навіть до кімнати не можна?"

"А чому ж нам не можна?"

"Заки не було дзвінка, ми не сміємо заходити", — сказав Робінсон, поїдаючи масний хліб неймовірно широко розтуленим ротом, а рукою підхоплюючи олію, що скрапувала з хліба, щоб час від часу вмочити рештки хліба в цю долоню, що слугувала резервуаром. "Все тут дуже построгішало. Спочатку була просто тоненька завісочка, крізь неї хоч і не було нічого видно, зате ввечері принаймні можна було розпізнати тіні. Брунельді це здалося неприємним, і тоді мені довелося перешивати її театральні мантильї на завісу й повісити її тут замість попередньої. Тепер уже взагалі нічого не видно. Потім раніше я мав право запитати, чи можна вже увійти, і мені, залежно від обставин, відповідали "так" або "ні", але потім я, мабуть, надто вже зловживав цим правом, надто часто запитуючи, Брунельді годі було таке знести — попри свою огрядність, вона має дуже слабке здоров'я, у неї часто болить голова, майже завжди в ногах подагра — отож вони порішили, що мені не вільно вже запитувати, а коли можна увійти, вони задзвонять у дзвіночок. Він так голосно калатає, що будить мене навіть зі сну — раз я взяв собі на розраду сюди кицьку, то вона з переляку від цього калатання втекла і більше не повернулася. А сьогодні ще не дзвонило, бо коли дзвонить, мені не тільки вільно, але й треба увійти — а коли вже так довго не дзвонить, то ще довго й не задзвонить".

"Гаразд, — сказав Карл, — але що справджується для Тебе, далеко ще не мусить поширюватися на мене. Та й узагалі, це має чинність тільки для тих, хто на таке дозволяє".

"Стривай, — закричав Робінсон, — але чому ж воно не повинно справджуватися і для Тебе? Звичайно, воно справджується і для Тебе. Чекай собі сумирно тут зі мною, заки задзвонить. А тоді вже спробуєш, чи зможеш піти".

"А чому ж Ти, власне кажучи, не йдеш звідси? Лишень через те, що Делямарш Твій друг чи, радше кажучи, був ним? Хіба ж це життя? Хіба не було би Тобі краще в Батерфорді, куди Ти первісно збирався? Чи навіть у Каліфорнії, де в Тебе друзі?"

"Так, — сказав Робінсон, — таке годі комусь було передбачити". І, заки розповідати далі, сказав: "Твоє здоров'ячко, любий Росмане" — і добряче приклався до пляшечки з-під парфумів. "Тоді, коли Ти так негарно нас покинув, нам велося дуже кепсько. Праці нам у перші дні знайти не вдалося, та Делямарш, до речі, і не прагнув тієї праці, він би її дістав, а все тільки мене посилав на пошуки, а мені ніколи не таланить. Сам він просто так швендяв, уже вечоріло, а він приніс один-єдиний дамський гаманець, дуже, правда, гарний, увесь із перлів, потім він подарував його Брунельді, але майже порожній. І тоді сказав, треба йти жебрати по помешканнях, при цій нагоді завжди можна прихопити щось підходяще, то й пішли ми на жебри, і я, аби то ліпше виглядало, співав перед дверима. І з Делямаршевим щастям, стоїмо ми всього перед другим помешканням, дуже таке багате помешкання на партері, виспівуємо щось там кухарці й служникові, коли це надходить і сама дама, якій це помешкання належить, ну, власне Брунельда, якраз ступає на сходи. Мабуть, вона була затуго затягнута, бо не годна була піднятися на ті декілька східців. Зате як гарно виглядала, Росмане! В білій-пребілій сукні та з червоною парасолькою. Хоч бери та й облизуй. Хоч випий усю до дна. Господи Боже милий, яка ж вона була прекрасна. Яка жінка! Ні, скажи-но мені лишень, звідки беруться такі жінки? Звичайно, дівчина і служник відразу кидаються до неї, мало не на руках її виносять. Ми стоїмо праворуч і ліворуч від дверей, віддаємо честь, тут так заведено. Вона на мить зупиняється, бо все ще не може перевести подих, і тут я вже не знаю, як воно так сталося, від голоду в мене були трохи затьмарені памороки, а зблизька вона була навіть іще гарніша, і така безконечно широка, і завдяки такому особливому корсажу, я покажу його Тобі потім у шафі, скрізь така пружна — словом, я ледь-ледь до неї доторкнувся, але легесенько так, знаєш, просто торкнувся. Звичайно, такого не можна стерпіти, щоби жебрак та й мацав багату даму. Та й не був то майже доторк ніякий, але врешті таки доторк. Хтозна, чим би воно все скінчилося, якби Делямарш негайно не вліпив мені ляпаса, і то такого, що мені знадобилося дві руки, щоби затулитися".

"Що Ви тільки виробляли, — сказав Карл, цілком захоплений розповіддю, і сів на підлогу. — Значить, то була Брунельда?"

"Так, — сказав Робінсон, — то була Брунельда".

"А хіба Ти не казав якось, що вона співачка?" — спитав Карл.

"Звісно, співачка, і то велика співачка", — відповів Робінсон, перекочуючи язиком велику цукеркову масу і час від часу пальцями запихаючи шматок, що вилазив із рота. "Але ми ж цього тоді ще не знали, ми бачили тільки, що то дуже багата і вишукана дама. Вона вдала, ніби нічого не сталося, та, може, нічого й не відчула, бо я й справді діткнувся до неї тільки пучками пальців. Та вона невідривно дивилася на Делямарша, а той — і як то йому тільки вдається — дивився їй просто в очі. На це вона сказала йому: "А зайди-но на хвильку", — і показала парасолькою на помешкання, куди Делямарш мав зайти поперед неї. А тоді вони обоє увійшли, а служники замкнули за ними двері. Мене вони забули назовні, і я думав, що воно не потриває аж так довго, і сів собі на сходи, щоби дочекатися Делямарша. Але замість Делямарша вийшов служник і виніс мені цілу миску юшки. "Знак уваги з боку Делямарша!" — сказав він. Заки я їв, служник іще хвильку постояв коло мене і розповів дещо про Брунельду, і тут я зрозумів, яке значення можуть мати для нас ці відвідини у Брунельди. Бо Брунельда була розлучена, володіла великими статками і була цілком самостійна. її колишній чоловік, виробник какао, хоч і кохав її досі, але вона навіть чути про нього не хотіла. Він дуже часто приходив до помешкання, завжди дуже чепурний, ніби до шлюбу — все це чистісінька правда, я сам його знаю, — але служник, попри найбільші хабарі, не наважувався запитати Брунельду, чи вона його прийме, бо кілька разів уже питав, і Брунельда завжди жбурляла йому в лице, що під руку трапиться. Раз навіть свій великий наповнений термос, яким вибила йому передній зуб.