Зниклий Безвісти - Сторінка 34

Тим часом і носії, що досі недооцінювали цікавости цього допиту, нашорошили вуха, зібравшись тісним півколом позаду Карла, якому годі тепер було ступити навіть крок назад, до того ж йому постійно стояв у вухах безлад їхніх голосів, що радше торохтіли, а не говорили якоюсь геть незрозумілою, мабуть, пересипаною слов'янськими виразами англійською.

"Дякую за довідку, — сказав поліцай, салютуючи Делямаршеві. — Я неодмінно заберу його й віддам у готель "Окциденталь"". Але Делямарш сказав: "Чи міг би я звернутися до Вас із проханням наразі передати хлопця мені, в нас із ним іще залишилися певні порахунки. Зобов'язуюся сам доправити його до готелю". "Цього я зробити не можу", — сказав поліцай. Делямарш сказав: "Ось моя візитівка" — і простягнув картку. Поліцай подивився на неї з визнанням, але сказав, довірливо всміхаючись: "Ні-ні, навіть не просіть".

Хай як Карл досі остерігався Делямарша, тепер він убачав у ньому єдиний порятунок. Хоч і дуже вже підозріло він запобігав перед поліцаєм за Карла, все ж Делямарша легше, ніж поліцая, можна буде впросити не відводити його до готелю. Та навіть якби Карл і прийшов у готель із Делямаршем за руку, це було би не так зле, як у супроводі поліцая. Та наразі Карлові не можна було давати зрозуміти, що він і справді хоче до Делямарша, бо тоді вже напевно все пропало. Він стривожено дивився на руку поліцая, ладну щомиті звестися, аби його схопити.

"Я хотів би принаймні довідатися, чому його так раптово звільнили", — сказав поліцай, від чого Делямарш згіршено відвернувся, зминаючи у пальцях візитівку. "Але ж його зовсім не звільнили, — закричав несподівано для всіх Робінсон і вихилився, спираючись на водія, з машини. — Навпаки, в нього там хороша посада. В спальній залі він за старшого, може приводити кого заманеться. Ось тільки страшенно зайнятий, і коли чогось від нього хочеш, треба довго чекати. Постійно пропадає десь у надкельнера, а з надкухаркою то й узагалі запанібрата. Ні-ні, звільнити його аж ніяк не звільнили. Не знаю, чого він так сказав. Та й як його могли звільнити? Я важко покалічився в готелі, і йому доручили доправити мене додому, а оскільки він був без сурдута, то без сурдута й поїхав. Не міг же я чекати, поки він одягне сурдут". "Ось бачите", — сказав, розвівши руки, Делямарш, таким тоном, ніби закидає поліцаєві недостатнє знання людей, здавалося, ці два слова вносять беззаперечну ясність у невизначені покази Робінсона.

"І що, це правда? — запитав поліцай уже не так суворо. — А якщо правда, то чому хлопець удає, ніби його звільнили?" "Відповідай", — сказав Делямарш. Карл подивився на поліцая, покликаного встановлювати лад серед цих чужих, перейнятих суто своєю вигодою людей, і щось із його загальних турбот перекинулося й на Карла. Він не хотів брехати і тримав руки за спиною.

У брамі з'явився якийсь наглядач і заплескав у долоні на знак, що носії знову мають братися до роботи. Вони повихлюпували з горнят кавову гущу і мовчки, розколисаним кроком поплелися в дім. "Так ми ніколи не дійдемо до суті", — сказав поліцай, збираючись схопити Карла за руку. Карл мимоволі ухилився, відчув ззаду вільний простір, що відкрився йому внаслідок відходу носіїв, розвернувся і великими кроками кинувся бігти. Діти в один голос заверещали і трохи пробігли з розпростертими ручками за ним. Щастя для Карла, що гонитва відбувалася в робітничій дільниці. Бо робітники з урядниками не заодно. Карл біг просто посеред їздні, бо там було найменше перешкод, і бачив, як то тут, то там на хідниках зупиняються і спокійно спостерігають робітники, в той час як поліцай репетував їм своє: "Держіть його!", розумно тримаючись у своєму бігу на рівному тротуарі й невпинно витягаючи в Карлів бік свою палицю. Карл і так не мав великої надії, та остаточно він втратив її, коли поліцай тепер, при наближенні до поперечних завулків, де, з певністю, теж засіли поліційні патрулі, заходився просто-таки пронизливо свистіти. Єдиною Карловою перевагою був його легкий одяг, він летів чи, радше сказати, провалювався у все пологішу вулицю, ось лише внаслідок невиспаности часто робив зависокі стрибки, що зайве забирали час, нічого натомість не даючи. До того ж поліцаєві не треба було замислюватися над ціллю, він постійно мав її перед очима, для Карла ж сам біг був справою другорядною, він увесь час мусив міркувати, вибирати одну з кількох можливостей, приймати все нові й нові рішення. Його трохи відчайдушний план полягав у тому, щоби наразі уникати завулків, бо ж невідомо, що там у них чаїться, так і просто у відділок влетіти можна; він хотів, заки можливо, триматися цієї доступної зорові вулиці, що лиш далеко попереду заходила під якийсь міст, що, ледь окреслившись, уже розчинявся у випарах води та сонячному світлі. Він саме збирався зосередитися після цього рішення на швидшому бігу, щоб особливо поспішно проминути перший провулок, коли помітив поліцая, що причаївся неподалік під темною стіною затіненого будинку, лаштуючись у відповідну мить накинутися на Карла. Тепер уже не залишалося іншого порятунку, як поперечні завулки, і коли з одного з таких завулків його раптом цілком невинно погукали на ім'я, — спершу йому, щоправда, здалося, що то причулося, бо в нього у вухах уже давно дзвеніло, — він більше не вагався і, щоби якомога збентежити поліцаїв, підстрибнувши на одній нозі, забіг під прямим кутом до завулка.

Не встиг він іще пробігти два кроки — про те, що його кликали на ім'я, він уже встиг забути, — коли засвистів і другий поліцай, помітно було, що він повний свіжих сил, десь далеко в завулку перехожі приспішили крок — як тут із якихось вхідних дверей Карла хапнула якась рука й зі словами: "Тихо!" — затягла в темний коридор. То був Делямарш, геть захеканий, із розпашілими щоками, мокре волосся вінцем прилипло до голови. Халат він тримав під пахвою, тож був у самій сорочці та підштанцях. Двері, що не були власне брамою, а тільки непримітним бічним входом, він відразу захряснув і зачинив на засув. "Хвильку", — сказав він, прихилився, закинувши голову, до стіни і за-сапано дихав. Карл опинився мало не в його обіймах, напівнепритомний, притиснувся лицем до його грудей. "Ось біжать ті панове", — сказав Делямарш, застережливо показуючи пальцем на двері. І справді, тієї миті пробігло двоє поліцаїв, у цьому порожньому завулку їхній біг лунав, ніби товкли залізом об камінь. "Добряче ж Ти виклався", — сказав Делямарш Карлові, що все ще відсапувався, неспроможний вимовити ані слова. Делямарш обережно поклав його на долівку, клякнув, декілька разів погладив по чолі й уважно вдивлявся. "Все, відпускає", — сказав нарешті Карл, натужно підводячись. "Ну, тоді вперед", — сказав Делямарш, який тим часом знов одягнув халат, і попхав Карла, котрий схилив від виснаження голову, поперед себе. "Невже Ти хочеш сказати, що змучився? — сказав він. — Та вулицею Ти мчав удатно, як лошак, мені ж довелося продиратися крізь ці розтрикляті переходи й подвір'ячка. Та, на щастя, я теж бігун". Від гордощів він відважив Карлові добрячого стусана в спину. "Час від часу такий біг наввипередки з поліцією просто необхідний для тренування". "Я вже був утомлений, коли ще тільки починав бігти", — сказав Карл. "Кепському бігові немає виправдання, — сказав Делямарш. — Якби не я, вони вже давно Тебе спіймали б". "Я теж так думаю, — сказав Карл. — Я перед Вами в боргу". "Ще б пак",— сказав Делямарш.

Вони йшли довгим вузьким коридором, вимощеним темним гладеньким камінням. Вряди-годи то справа, то зліва відкривалися сходові марші чи прозирали інші коридори. Дорослі майже не траплялися, лиш діти бавилися на порожніх сходах. Коло одного поруччя стояла маленька дівчинка і плакала так, що все її лице аж блищало від сліз. Щойно вона помітила Делямарша, як, хапаючи роззявленим ротом повітря, кинулася навтьоки догори сходами і заспокоїлася аж високо нагорі, після того як, раз по раз озираючись, пересвідчилася, що ніхто за нею не женеться і гнатися не збирається. "Як я біг до Тебе, то збив її з ніг", — реготнув Делямарш і пригрозив їй кулаком, від чого вона, репетуючи, побігла далі.

Та й подвір'я, крізь які вони проходили, були майже цілком покинуті. Лиш подекуди якийсь крамничний служник пхав перед собою двоколісну тачку, якась жінка набирала з помпи воду, листоноша неквапним кроком перетинав подвір'я, якийсь дідок із сивими вусами сидів, закинувши ногу на ногу, перед заскленими дверима й курив люльку, перед якоюсь крамницею вивантажували ящики, бездіяльні коні байдуже крутили головами, якийсь чоловік у робочому халаті й із паперами в руках наглядав за всією працею, в якомусь бюрі сидів при відкритому вікні службовець, він відвернувся від своєї конторки і задумливо визирнув, якраз коли проходили Карл із Делямаршем.

"Спокійнішої місцини годі собі й бажати, — сказав Делямарш. — Вечорами кілька годин сильний гамір, але за дня все тихо-мирно". Карл кивнув, тутешній спокій здався йому аж надмірним. "Та я й не міг би мешкати деінде, — сказав Делямарш, — бо Брунельда не зносить абсолютно ніякого галасу. Знаєш Брунельду? Що ж, зараз побачиш. У кожному разі, раджу Тобі поводитися якомога тихіше".

Коли вони підійшли до сходів, які вели до Делямаршевого помешкання, виявилося, що автомобіль уже поїхав, а парубок із поїдженим носом доповів, анітрохи не дивуючись Карловому поверненню, що виніс Робінсона нагору. Делямарш просто недбало кивнув йому, ніби служникові, який виконав самоочевидний обов'язок, і потягнув Карла, що, задивившись на сонячну вулицю, сповільнив крок, за собою на сходи. "Зараз уже будемо нагорі", — декілька разів повторював Делямарш, але його пророцтво все ніяк не збувалося, знову й знову за одними сходами під ледь непомітним кутом відкривалися інші. Раз Карл навіть зупинився, власне кажучи, навіть не від утоми, а від беззахисности перед такою тривалістю сходів. "Так-так, помешкання дуже високо, — сказав Делямарш, коли вони знову рушили, — але й у цьому є свої переваги. Рідко виходиш, увесь день походжаєш собі в халаті, нам тут дуже навіть затишно. Та й добирається рідко хто на таку висоту". "Та й хто би то мав добиратися", — подумав собі Карл.

Нарешті на якомусь сходовому майданчику, перед зачиненими дверима з'явився Робінсон — прийшли.