Зниклий Безвісти - Сторінка 40

Переповнений власними клопотами, він неуважно дивився на людей внизу, що гуртками приблизно по двадцять осіб підходили до дверей корчми, хапали келихи, оберталися, простягаючи келихи в бік зайнятого тепер самим собою кандидата, вигукували партійне привітання, спорожняли келихи і гучно, хоча на такій висоті цього не було чути, знову ставили їх на тацю, щоби звільнити місце наступній групі, що вже аж гула від нетерплячки. За вказівкою розпорядників капела, що досі грала в корчмі, вийшла в завулок, її великі духові інструменти променіли з темної юрби, зате сама гра майже потонула в повсюдному ґвалті. Вулиця, принаймні на тому боці, де була корчма, і далі повнилася людьми. Згори, звідки Карл уранці приїхав автомобілем, вони напливали зверху, напирали й знизу, від мосту, та й навіть люди в будинках не змогли втриматися від спокуси власноруч усе як слід помацати, на балконах і у вікнах залишилися самі майже жінки й діти, в той час як чоловіки напирали з вхідних брам. Отож тепер музика і почастунок досягли своєї мети, зборище стало достатньо великим, один із розпорядників у світлі двох автомобільних ліхтарів знаком звелів музиці змовкнути, пронизливо свиснув, і ось уже з'явився трохи збентежений носій, він біг із кандидатом на плечах шляхом, що його проклали прихильники.

Тільки-но порівнявшись із дверима закладу, кандидат розпочав у світлі тепер уже вузького кола автомобільних ліхтарів нову промову. Проте тепер усе було й набагато складніше, ніж перед тим, у носія вже не залишилося ані найменшої свободи руху, надто великий був натовп. Найближчі прибічники, що раніше всіма можливими засобами намагалися підсилити вплив кандидатових промов, тепер узагалі ледь утримувалися поблизу нього, двадцятеро, не менше, з останніх сил учепилися в носія. Та навіть цьому кремезному чолов'язі годі було з власної волі ступити бодай крок, про вплив на юрбу за допомогою якихось поворотів чи вдалого наближення або віддалення взагалі можна було забути. Натовп пересувався безладно, люди лежали одне на одному, ніхто вже не міг встояти прямо, здавалося, з новою публікою множаться і противники, носій надовго спинився коло дверей господи, але тепер, здавалося, без найменшого спротиву давав носити себе завулком взад-вперед, кандидат усе ще промовляв, але вже було незрозуміло, чи він витлумачує свою програму, чи кличе на допомогу, якщо тільки не зраджував зір, звідкись узявся і контркандидат, ба навіть декілька, бо то тут, то там у раптовому спалахові світла виднілися чоловіки, підняті з натовпу, з блідими обличчями і зціпленими кулаками, вони й собі виголошували промови, що їх вітали багатоголосим ревом.

"Що там відбувається?" — спитав Карл, геть збентежено звертаючись до своїх стражів.

"Дивись, як наш маленький зворохобився", — сказала Брунельда Делямаршеві, хапаючи Карла за підборіддя, щоби притягнути його голову до себе. Але Карлові це не сподобалося, і він стрепенувся, просто-таки нестримно через те, що там на вулиці відбувалося, та так сильно, що Брунельда не лише випустила його, але й відступила назад і зовсім його відпустила. "Досить уже надивився, — сказала вона, вочевидь розгнівана Карловою поведінкою, — іди до кімнати, застели ліжко та приготуй усе на ніч". Вона витягнула руку в бік кімнати. Та хіба це не був той напрям, який Карлові вже декілька годин кортіло взяти, тож він не заперечував ані словом. Зненацька з вулиці долинув брязкіт великих мас розбитого скла. Карл не зміг себе опанувати й знову метнувся до перил, щоби хоч похапцем іще разок зиркнути вниз. Замах суперників, може й вирішальний, вдався, автомобільні ліхтарі прибічників, що своїм потужним світлом дозволяли всій громаді розгледіти принаймні найголовніше, утримуючи тим усе в певних межах, всі до одного й водночас розлетілися на друзки, кандидата і його носія огорнуло тепер вуличне непевне освітлення, що в своєму раптовому поширенні виглядало як суцільна пітьма. Тепер уже навіть приблизно не можна було вгадати, де перебуває кандидат, а ману темряви ще підсилив розлогий, злагоджений спів, що наближався звідкись знизу, з боку мосту.

"Хіба я не сказала, що Ти маєш тепер робити, — сказала Брунельда, — поквапся, я втомилась", — додала вона, підіймаючи руки догори, так що її перса випнулися ще дужче, ніж звичайно. Делямарш, що досі тримав її в обіймах, потяг її кудись у кут балкона. Робінсон кинувся за ними, щоби відсунути рештки їжі, які й досі там лежали.

Цією прекрасною нагодою Карлові просто необхідно було скористатися, тепер уже не було часу глипати вниз, іще надивиться, що там відбувається на вулиці, до того ж краще, ніж звідси згори. Двома стрибками він перетнув червонясто освітлену кімнату, але двері було замкнено, а ключ вийнято. Ось його й слід було тепер знайти, та хто б то взявся шукати ключа в цьому безладі, тим паче за той короткий коштовний проміжок часу, який був у Кар-ловому розпорядженні. Власне кажучи, тепер йому вже слід було бути на сходах і бігти, щодуху бігти. А він заходився шукати ключа! Шукав його в усіх доступних шухлядах, порпався на столі, де купами лежало всіляке начиння, серветки і якесь почате вишивання, потім його привабив фотель, на якому лежала геть безладна купа старого одягу, в якому, можливо, перебував ключ, але його годі було там знайти, врешті-решт він кинувся на справді доволі смердючу канапу, щоб обмацати всі її закапелки і складки в пошуках ключа. А тоді облишив шукати і застиг посеред кімнати. Звісно ж, Брунельда прикріпила ключ до свого пояса, сказав він собі, адже там висить стільки всяких речей, усе шукання було намарно.

І Карл наосліп ухопив два ножі й увігнав їх між двері та одвірок, один зверху, другий знизу, щоби здобути дві віддалені одна від одної точки прикладання. Тільки-но він потягнув за ножі, як леза, звісна річ, розламалися навпіл. А йому лиш цього й було треба, уламки, які йому тепер вдасться тим сильніше застромити, триматимуть тим краще. Тож він потягнув з усієї сили, широко розкинувши руки й міцно впершись розставленими ногами, стогнучи і при цьому невідривно дивлячись на двері. Довго вони не встоять, це він із радістю зрозумів з виразно чутного розвільнення язичка, однак що повільніше все рухалося, то краще, адже замок не смів зламатися, інакше на балконі почують, замок мав радше дуже поволі розійтися, і саме цього Карл добивався з найбільшою обережністю, все більше наближаючи очі до замка.

"А подивіться-но лишень", — почув він нараз Делямаршів голос. Усі троє стояли в кімнаті, а завіса за ними була вже запнута, мабуть, Карл не почув, як вони увійшли, на їх вид йому аж руки від ножів опустилися. Та в нього не було часу промовити хоч слово на своє виправдання чи вибачення, бо в нападі шалу, що далеко виходив за межі цієї нагоди, Делямарш уже скочив — його розпущений пасок від халата описав у повітрі довгу фігуру — на Карла. Карл останньої миті якось ухилився від нападу, він міг висмикнути з дверей ножі й скористатися ними на свій захист, але не зробив цього, натомість, схилившись, дострибнув до широкого Делямаршевого коміра, закинув його вгору, а потім іще й підтягнув — адже халат був завеликий на Делямарша — і вдало упіймав Деля-марша за голову, а той, надто вже зненацька захоплений, спершу наосліп замахав руками і щойно за хвилю, але ще не з усією силою затарабанив кулаками по спині Карлові, який, захищаючи лице, кинувся Делямаршеві на груди. Карл зносив ці удари кулаками, навіть якщо й звивався від болю і навіть якщо удари все сильнішали, бо ж як було їх не зносити, якщо перед собою він уже бачив перемогу. Утримуючи руками Делямаршеву голову, великими пальцями, мабуть, натискаючи просто на очі, він вів його до найзахаращенішого меблями закутка, водночас намагаючись пальцями ніг обмотати поясом від халата його ноги й так повалити на підлогу.

Та оскільки він увесь час був зайнятий тільки Делямаршем, тим паче що відчував, як дедалі міцнішає його спротив, а це вороже тіло впирається в нього все жилавіше, то й справді геть забув, що він тут не наодинці з Делямаршем. Але тим швидше йому про це нагадали, бо раптом у нього відмовили ноги, що їх Робінсон, із вереском кинувшись на підлогу, йому розчепірив. Застогнавши, Карл відпустив Делямарша, що відступив іще на крок. Брунельда стояла на широко розставлених ногах, ледь підігнувши коліна, на всю свою товщину посеред кімнати і спостерігала; її очі сяяли. Так ніби й справді беручи участь у сутичці, вона наводила очі на ціль і повільно виставляла кулаки. Делямарш опустив комір, звільнив голову, і тепер це, звичайно, була вже не боротьба, а просто-таки розправа. Він ухопив Карла спереду за сорочку, мало не відірвавши від підлоги, і пожбурив — від зневаги він навіть уникав на нього дивитися — на шафу, що стояла на віддалі декількох кроків, та з такою силою, що в першу мить Карлові здалося, ніби ці пронизливі болі в спині й на голові, спричинені зударом із шафою, взялися безпосередньо від Делямаршевої руки. "Мерзотнику" , — почув він іще гучний вигук Делямарша в темряві, що заступила йому очі. А коли у виснаженні повалився перед шафою, до нього ще слабко долинули слова: "Ну, постривай".

Коли він опритомнів, навколо було вже зовсім темно, мабуть, іще пізня ніч, з-під завіси до кімнати проникав легесенький відблиск місяця. Чутно було рівномірне дихання трьох осіб, набагато голоснішим за інші було Брунельдине, вона ще й сопіла уві сні, як іноді, коли говорила; втім, нелегко було визначити, де перебувають усі вони зокрема, кімната аж повнилася клекотом їхнього дихання. Щойно трохи обстеживши оточення, Карл подумав про себе і дуже злякався, бо навіть якщо почувався геть зігнутим і скуленим від болю, то все-таки ніяк не думав, що міг зазнати важких кривавих поранень. Але тепер відчував на голові якийсь тягар, а все обличчя, шия, груди під сорочкою були вогкі, ніби від крові. Йому треба на світло, щоб докладно з'ясувати свій стан, можливо, з нього зробили каліку, тоді вже Делямарш залюбки його відпустить, але що ж тоді Карлові робити, тоді в нього вже справді не залишилося жодної надії. Йому пригадався парубійко з поїдженим носом у брамі, і він на мить опустив лице в долоні.

А тоді мимохіть повернувся до дверей і обережно поповз навкарачки.