Зниклий Безвісти - Сторінка 42

Він відійшов від поруччя і знову сів до столу; а тоді, спершись ліктями на розгорнену книжку, а пальцями скуйовджуючи волосся, нарешті сказав: "Іще з рік-два можуть потривати".

"Я теж хотів учитися", — сказав Карл, так ніби ця обставина давала йому право на ще більшу довіру, ніж її змовклий тепер студент і так уже виявив.

"Що ж, — сказав студент, і незрозуміло було, чи він уже знову читає свою книжку, чи просто неуважно в неї дивиться, — тіштеся, що відмовилися від цього. Сам я вже роками студіюю, просто щоби довести цю справу до кінця. Втіхи від цього жодної, а надій на майбутнє то й іще менше. Та й які в мене можуть бути надії! Адже в Америці просто-таки кишить від лікарів-самозванців".

"Я збирався стати інженером", — додав поспішно Карл зовсім уже, здавалося, відсутньому студентові.

"А тепер маєте стати прислужником оцих людців, — сказав студент, на мить відвівши від книжки погляд, — і це, річ ясна, болить".

Оцей студентів висновок був непорозумінням, однак воно, либонь, якраз піде Карлові на користь. Тому він спитав: "А чи не міг би і я дістати місце в цьому торговому домі?"

Це питання цілковито вирвало студента з книжки; йому й на думку не спало, що він може якось посприяти Карлові в пошуках праці. "Спробуйте, — сказав він, — або ліпше навіть не пробуйте. Те, що я дістав працю в Монтлі, найбільший дотеперішній успіх у моєму житті. Якби мені довелося вибирати між навчанням і цією посадою, я би, звичайно, вибрав посаду. Всі мої зусилля скеровані лише на те, аби перед таким вибором не опинитися".

"Невже так важко дістати там працю", — сказав Карл більше сам до себе.

"А що Ви собі думаєте, — сказав студент, — легше стати тут окружним суддею, ніж воротарем у Монтлі".

Карл мовчав. Цей студент, безперечно набагато досвідченіший від нього, із якихось іще невідомих Карлові причин ненавидить Делямарша, звісно, нічого лихого Карлові не бажає, навіть не думає заохочувати його піти від Делямарша. І це при тому, що навіть не здогадується про небезпеку, яка загрожує Карлові з боку поліції і від якої хоч якось вберегтися можна тільки в Делямарша.

"Ви ж бачили ввечері ту демонстрацію внизу? Правда? Коли не знати всіх обставин, цілком можна подумати, що в цього кандидата, його звати Лобтер, є якісь шанси, чи принаймні його не вільно відкидати, чи не так?"

"Я в політиці нічогісінько не тямлю", — сказав Карл.

"І це неправильно, — сказав студент, — але навіть поминаючи це, у Вас є очі й вуха. Без сумніву, цей чоловік мав друзів і ворогів, Ви ж не могли цього не помітити. А тепер подумайте: як на мене, в цього чоловіка немає навіть мізерних шансів бути обраним. Випадково я знаю про нього все. Він далеко не безталанний, і, як на його політичні погляди та його політичне минуле, саме він був би найкращим суддею для цього округу. Та жодна людина не вірить, що він може бути обраний, він провалиться з таким тріскотом, із яким тільки можна провалитися, викине на виборчу кампанію свої кілька доларів, оце й усе".

Карл і студент хвильку мовчки дивились одне на одного. Студент, усміхаючись, кивнув і притис долонею втомлені очі.

"І як, іще не йдете спати? — спитав він трохи перегодом. — Мені ще треба вчитися. Дивіться, скільки ще всього лишилося опрацювати". І він швидко перегорнув пів книжки, щоби дати Карлові уявлення про обсяг, який на нього ще чекав.

"Що ж, тоді на добраніч", — сказав Карл, уклонившись.

"Заходьте якось до нас, — сказав студент, уже знову сидячи за столиком, — звичайно, як матимете охоту. Тут Ви завжди знайдете велике товариство. А між дев'ятою та десятою і я матиму для Вас час".

"Тобто Ви радите мені залишатися в Делямарша?" — спитав Карл.

"Неодмінно", — сказав студент, знову занурившись із головою в свої книжки. Здавалося, навіть не він промовив це слово; наче вимовлене голосом, нижчим від студентового, воно ще довго відлунювало Карлові у вухах. Поволі підійшов він до завіси, кинув іще останній погляд на студента, що сидів тепер непорушно, оточений великою пітьмою, у своєму промені світла, і прослизнув до кімнати. Об'єднане дихання трьох сплюхів прийняло його в свої обійми. Просуваючись уздовж стіни, він добрався до канапи, а намацавши її, преспокійно там вмостився, ніби то його звичне ложе. Оскільки студент, достеменно знаючи Делямарша і тутешні стосунки, а до того ж будучи освіченим чоловіком, радить йому залишатися, то він наразі так і зробить. Такої високої мети, як у студента, він не має, та й хтозна, чи навіть удома йому вдалося би закінчити студії, а тут, у цій чужій країні, цього тим паче ніхто від нього не вимагатиме. Проте надія знайти посаду, на якій вдасться чогось досягти і дістати за ці досягнення визнання, була, звісно, більша, якщо він наразі погодиться з цим становищем служника в Делямарша і тут спокійно собі дочекається слушної нагоди. Виглядало на те, що навіть на цій вулиці багато всіляких контор середнього і нижчого рангу, які в разі потреби не будуть надто прискіпливі в доборі персоналу. Адже він залюбки став би, якби довелося, прислужником у якомусь підприємстві, та, врешті-решт, не виключено, що його візьмуть і на суто канцелярську роботу в бюрі, й тоді він, уже як працівник бюра, сидітиме за своїм письмовим столом і хвильку безжурно дивитиметься у вікно, як той урядник сьогодні вранці, коли вони перетинали внутрішнє подвір'я. Заспокійливою була й думка, коли він уже заплющив очі, що він іще зовсім молодий, а Делямарш колись обов'язково його відпустить; адже це господарство аж ніяк не виглядало на таке, що протримається віки вічні. Та якщо Карл уже матиме колись таку посаду в бюрі, він не займатиметься нічим іншим, окрім бюрової роботи, і не розпорошуватиме сили, як цей студент. Якщо потрібно буде, він присвячуватиме цій праці навіть ночі, чого на початках, при його мізерному купецькому досвіді, від нього, зрештою, так чи інак вимагатимуть. Він дбатиме лише про інтереси підприємства, якому служитиме, і годитиметься на всі доручення, навіть такі, що їх інші працівники від-кидатимуть як принизливі. Добрі наміри тіснилися йому в голові, так ніби майбутній шеф уже стоїть перед канапою і читає їх із його обличчя.

У таких-от думках Карл і заснув, і тільки в першій дрімоті його ще потурбував несамовитий стогін Бру-нельди, яка, мабуть мучена важкими снами, перевалювалася на своєму ложі.

* * *

"Вставай! Ну, вставай же!" — крикнув Робінсон, щойно Карл розплющив уранці очі. Фіранку на дверях іще не відслонили, але за рівномірним сонячним світлом, яке соталося крізь шпари, було видно, що вже пізній пополудень. Робінсон гарячково гасав помешканням, кидаючи стурбовані погляди, заносив кудись то рушник, то дзбан води, то купальне причандалля, то одяг, і щоразу, проходячи повз Карла, кивком голови намагався заохотити його вставати, а піднімаючи вгору те, що якраз тримав у руці, давав зрозуміти, як іще сьогодні востаннє мучиться з Карлом, який у перший же ранок, природно, не міг знатися на всіх тонкощах служби.

Та незабаром Карл побачив, кого насправді обслуговує Робінсон. У відділеному від решти кімнати двома ящиками приміщенні, якого Карл досі ще не бачив, відбувалося велике миття. Із-за ящиків виднілися голова Брунельди, її гола шия — волосся якраз спадало на лице — і потилиця, час від часу також Делямаршева рука тримала губку, з якої навсібіч розбризкувалася вода та якою він мив і тер Брунельду. Було чутно короткі накази Де-лямарша, які він віддавав Робінсонові, що подавав предмети не крізь загороджений тепер вхід, а мусив удовольнятися маленькою шпаркою між одним із ящиків та іспанською стіною, і, подаючи речі, щоразу був змушений далеко витягувати руку, при цьому відвертаючись. "Рушник! Рушник!" — закричав Делямарш. І не встиг Робінсон, що саме шукав під столом щось інше, злякатися від цього наказу й висунути голову, як уже почулося: "Де ж там, до дідька, та вода?!" — і над ящиком з'явилося люте лице Делямарша. Все, що, на Карлове переконання, для миття й одягання потрібно тільки раз, тут вимагали й подавали по декілька разів у різній послідовності. На маленькій електричній плитці завжди грівся дзбан із водою, а Робінсон знову й знов заносив, широко розставивши ноги, якісь тягарі. При обсязі його роботи було цілком зрозуміло, що він не завжди достеменно виконував накази, так що раз, коли від нього знов зажадали рушника, просто схопив із великого ложа посеред кімнати якусь сорочку і, зібгавши її, пожбурив через ящики.

Але й Делямаршеве завдання було не з легких, і, можливо, він лише тому так злостився на Робінсона: у своєму роздратуванні він геть не помічав Карла, бо й сам ніяк не міг вдовольнити Брунельду. "Ах, — зойкала вона, так що навіть не причетний до цього Карл весь аж здригався, — як же Ти мені робиш боляче! Забирайся геть! Краще вже я помиюся сама, ніж отак страждати! Ну от, тепер вже знову не можу підняти руку. Мені аж погано робиться від того, як ти мене тиснеш. Спина вже, напевно, вся в синцях. Звичайно, Ти мені цього не скажеш. Чекай-чекай, я ще покажу спину Робінсонові або нашому маленькому. Ні-ні, такого я не зроблю, але будь же трохи лагідніший. Вважай трохи, Делямар-ше, я не втомлюватимуся повторювати це щоранку. Робінсоне, — покликала вона зненацька і покрутила над головою мереживними штанцями, — прийди мені на поміч, подивись, як я страждаю, і цю тортуру він називає вмиванням, цей Делямарш. Робінсоне, Робінсоне, де ж Ти запропастився, чи в Тебе зовсім немає серця?" Карл мовчки дав Робінсонові знак пальцем, аби той нарешті пішов до лазнички, але він тільки зверхньо, опустивши очі, похитав головою, він, мовляв, краще знає. "Що Ти собі думаєш? — сказав Робінсон, нахилившись до Карлового вуха. — Вона просто так каже. Я раз пішов і більше не піду. Тоді вони обоє схопили мене і занурили у ванну, так що я мало не втопився. А потім Брунельда ще цілими днями дорікала, який я безсоромний, і знай повторювала: "Щось Ти давно вже не бував у мене в лазничці" або "Ну, і коли ж Ти знову навідаєшся подивитися на мене в лазничці?". І лише після того, як я кілька разів навколішки перед нею вибачився, вона припинила. Цього я ніколи не забуду". Заки Робінсон розповідав, Брунельда знову й знову гукала: "Робінсоне! Робінсоне! І де ж він тільки подівся, цей Робінсон!"

Та попри те, що ніхто не йшов їй на допомогу, ба навіть відповіді жодної не чулося, — Робінсон підсів до Карла, й обоє мовчки дивилися на ящики, над якими час від часу з'являлися голови Брунельди чи Делямарша, — Брунельда все одно не переставала голосно нарікати на Делямарша.