Зниклий Безвісти - Сторінка 46

Він підійшов до чоловіка, трохи послухав сурми, а тоді сказав: "Це ж тут місце, де приймають в Оклагомський театр?" "Мені теж так здається, — сказав чоловік, — але ми чекаємо тут уже цілу годину і не чуємо нічого, крім оцих сурм. Ніде не видно плаката, ніде глашатая, ніде нікого, хто міг би дати хоч якусь довідку". Карл сказав: "Може, вони чекають, аби зійшлося більше людей. Бо тут і справді їх дуже мало". "Може", — сказав чоловік, і вони знову замовкли. Та й важко було щось розчути в галасі тих сурм. Але тоді жінка шепнула щось на вухо чоловікові, він кивнув і одразу загукав до Карла: "А Ви не могли би піти на іподром і спитати, де приймають на роботу?" "Та міг би, — сказав Карл, — але для цього мені доведеться перейти через подіюм". "Хіба це так важко?" — спитала жінка. Для Карла шлях здавався їй легким, зате свого чоловіка вона посилати не хотіла. "Що ж, — сказав Карл, — піду". "Ви дуже люб'язний", — сказала жінка і потисла, як і її чоловік, Карлові руку. Позбігалися парубки, щоби зблизька подивитися, як Карл залазить на подіюм. Здавалося, жінки засурмили голосніше, вітаючи першого пошукувача. Проте ті, повз чий постамент Карл якраз проходив, навіть опускали сурми і нахилялися вбік, супроводжуючи його поглядами. На протилежному боці подіюму Карл побачив якогось чоловіка, що неспокійно походжав туди-сюди, вочевидь, тільки й чекаючи на людей, щоби відповісти на всі, які завгодно, питання. Карл уже зібрався підійти до нього, коли почув, як над головою хтось гукає його на ім'я. "Карле", — гукав один із янголів. Карл подивився вгору і від радісної несподіванки аж засміявся: то була Фанні. "Фанні!" — закричав він і помахав рукою на привітання. "Підійди сюди, — кричала Фанні, — не можеш же Ти просто мене проминути". І вона розгорнула шати, так що відслонився постамент і вузенькі східці, що на нього вели. "А сюди можна вилазити? " — запитав Карл. "А хто нам заборонить потиснути одне одному руку", — вигукнула Фанні, гнівно озирнувшись, чи не йде хто, бува, знову зі своїми заборонами. Та Карл уже біг східцями догори. "Поволі, — закричала Фанні, — а то впаде і постамент, і ми разом із ним". Але якось минулося, Карл щасливо дістався останнього східця. "Ти тільки поглянь, — сказала Фанні, коли вони привіталися, — поглянь тільки, яка мені випала робота". "Дуже гарно", — сказав Карл, роззираючись. Усі жінки поблизу вже помітили Карла і тепер хихотіли. "Ти чи не найвища", — сказав Карл, випростовуючи руку, аби виміряти висоту інших. "Я Тебе відразу помітила, — сказала Фанні, — щойно Ти вийшов зі станції, та я тут, на жаль, в останньому ряду, мене не видно, а погукати я теж не могла. Правда, я особливо гучно сурмила, але Ти не впізнав мене". "Та ви всі так кепсько сурмите, — а дозволь-но мені разок". "О, прошу, — сказала Фанні, простягаючи йому сурму, — тільки ж дивись, не зіпсуй хору, а то мене звільнять". Карл подув, він гадав, що то якась неоковирно склепана сурма, призначена тільки на те, аби зчиняти галас, та вона виявилася інструментом, здатним виконати майже всі тонкощі. Якщо й усі інструменти такі, то тут їх використовували далеко не за призначенням. Карл засурмив, не зважаючи на галас інших, на повні груди пісеньку, яку колись почув у якійсь кор-чемці. Він радий був зустріти давню знайому, радий із тієї переваги над іншими, що може тут посурмити собі, радий із можливости незабаром одержати хороше місце. Чимало жінок перестали сурмити і прислухалися; коли він раптом перестав, грали ледве що половина сурм, лише поступово відновився повний галас. "Та Ти просто-таки митець, — сказала Фанні, коли Карл знову простягнув їй сурму. — Хай візьмуть Тебе сурмачем". "Хіба чоловіків теж беруть?" — спитав Карл. "Так, — сказала Фанні, — ми сурмимо дві години. А тоді нас заступають чоловіки, перебрані за чортів. Половина сурмить, половина барабанить. Дуже гарно, як і взагалі все це облаштовано. Хіба ж не прекрасне наше вбрання? А крила?" І вона оглянула свою постать. "Гадаєш, — запитав Карл, — і мені ще перепаде місце?" "Неодмінно, — сказала Фанні, — адже це найбільший театр у світі. Як гарно склалося, що ми знову будемо разом. Це, щоправда, залежить від того, яке саме місце Тобі дістанеться. Цілком можливо, якщо навіть ми обоє тут працюватимемо, все одно не будемо бачитися". "Невже все разом аж таке велике?" — спитав Карл. "Це найбільший театр у світі, — знову сказала Фанні, — сама я його ще не бачила, але декотрі дівчата, які вже були в Оклагамі, кажуть, що він майже безмежний". "Але чомусь так мало людей зголошується", — сказав Карл, показуючи на парубків і невеличку родину. "Що правда, то правда, — сказала Фанні. — Май, однак, на увазі, що ми набираємо людей у всіх містах, що наша вербувальна трупа постійно в дорозі, а таких труп іще багато". "А хіба театр іще не відкрився?" — спитав Карл. "Іще й як відкрився, — сказала Фанні, — це старий театр, проте його постійно розширюють". "Дивуюся, — сказав Карл, — що більше людей за ним не побивається". "Так, — сказала Фанні, — це дивно". "Можливо, — сказав Карл, — увесь цей надмір янголів і чортів більше відлякує, ніж вабить". "Хтозна, — сказала Фанні. — Цілком можливо. Скажи нашому керівникові, може, це йому стане в пригоді". "А де він?" — спитав Карл. "На іподромі, — сказала Фанні, — на суддівській трибуні". "І це мене дивує, — сказав Карл, — чому набір відбувається на іподромі?" "Так, — сказала Фанні, — ми скрізь налаштовані на найбільший наплив. А на іподромі багато місця. І в усіх містах, де грають на перегонах, влаштовано приймальні канцелярії. Кажуть, таких канцелярій чи й не двісті". "А хіба, — вигукнув Карл, — в Оклагамського театру аж такі прибутки, щоби утримувати такі великі вербувальні трупи?" "А що нам до цього? — сказала Фанні. Та тепер, Карле, йди, аби Ти нічого не пропустив, та й мені треба сурмити. Спробуй будь-що дістати посаду в цій трупі, й відразу приходь мені сповістити. Пам'ятай, я з великим неспокоєм чекатиму на звістку". Вона потиснула йому руку, закликала бути обережним, коли він сходитиме вниз, знову приклала до уст сурму, але подула в неї не раніше, як пересвідчилася, що Карл щасливо зійшов на землю. Карл повкладав шати на сходах, як вони лежали перед тим, Фанні кивком голови подякувала, Карл рушив, і так, і сяк обмірковуючи щойно почуте, до чоловіка, який уже побачив Карла нагорі у Фанні й наблизився до постаменту, чекаючи на нього.

"Бажаєте вступити до нас? — спитав чоловік. — Я начальник персоналу цієї трупи. Ласкаво Вас запрошую". Він постійно, ніби з ввічливости, трохи схилявся вперед, пританцьовував, хоч і не зрушуючи з місця, і грався ланцюжком годинника. "Дякую, — сказав Карл, — я прочитав плакат Вашого товариства і зголошуюся, так як там було зазначено". "Цілком правильно, — сказав чоловік схвально, — на жаль, тут не всі поводяться так правильно". Карл подумав, що ось тепер слушна мить, аби зауважити чоловікові, що принади вербувальної трупи не спрацьовують, можливо, саме внаслідок її величности. Але змовчав, бо ж цей чоловік не був керівником трупи, до того ж не випадало якось одразу чіплятися з пропозиціями поліпшення, ще заки тебе взагалі прийняли. Тим-то він лише сказав: "Там назовні чекає ще один, який хоче зголоситися і вислав мене наперед. Чи можна його привести?" "Звичайно, — сказав чоловік, — що більше прийде, то ліпше". "Він із жінкою і немовлям у візочку. їм теж прийти?" "Звичайно, — сказав чоловік, здавалося, підсміхаючись над Карловою недовірою. — Нам знадобляться всі". "Зараз повернуся", — сказав Карл і знову побіг до краю подіюму. Він помахав подружжю і крикнув, що всі можуть заходити. Допоміг підняти візочок на подіюм, і вони пішли разом. Парубки, що за цим спостерігали, трохи порадилися, а тоді поволі, до останньої миті вагаючись, із запханими в кишені руками, полізли на подіюм і, врешті-решт, пішли за Карлом і тією родиною. Зі станційного будинку підземки саме виходили нові пасажири, що, побачивши подіюм із янголами, вражено звели руки. Все вказувало на те, що клопотання про працевлаштування зараз таки пожвавиться. Карл дуже тішився, що прийшов так рано, може, навіть першим, подружжя чогось побоювалося і все випитувало, чи високі там вимоги. Карл сказав, що він не знає ще нічого напевно, але справді має враження, що беруть усіх без винятку. Здається, можна не журитися.

Начальник персоналу вже йшов їм назустріч, радесенький, що так багато прийшло, потирав руки, привітався з кожним зокрема невеличким уклоном і вишикував усіх в один ряд. Першим був Карл, за ним стояло подружжя, а далі всі решта. Коли вони вишикувалися, парубки спочатку стовпилися, і, заки все вгамувалося, збігла якась хвилька, і начальник персоналу — а сурми тим часом змовкли — сказав: "Від імені Оклагамського театру вітаю Вас. Ви прийшли рано (яке там рано, скоро вже полудень), наплив іще не дуже великий, тому всі формальності Вашого прийняття скоро будуть полагоджені. Звичайно ж, посвідку особи всі Ви маєте при собі". Парубки тут-таки витягли з кишень якісь папери і замахали ними, щоби начальник побачив, чоловік штовхнув жінку ліктем, і та витягла з-під матрацика візочка цілий жмуток паперів. У Карла нічого не було. Чи ж це перешкода для влаштування? Це було не так уже й неймовірно. Хоча з досвіду Карл знав, що такі приписи, якщо тільки набратися рішучости, легко можна обійти. Начальник оглянув ряд, переконався, що в усіх є документи, а позаяк Карл теж підняв руку, щоправда порожню, подумав, що й у нього все гаразд. "Добре-добре, — сказав начальник персоналу, жестом заспокоюючи парубків, які захотіли, аби їхні документи негайно перевірили, — зараз документи перевірять у канцелярії. Як Ви вже читали на плакаті, нам знадобляться всі. Але мусимо, звичайно, знати, за яким фахом хто досі працював, щоби призначити його на відповідну посаду, де він зможе застосувати свої знання". "Але ж це театр", — подумав Карл, нічого не розуміючи, і далі дуже уважно вслухався. "Відтак, — продовжував начальник персоналу, — ми в букмекерських конторах облаштували прийомні канцелярії, по одній на кожну фахову групу. Тобто тепер кожен із Вас повідомить свою професію, родина загалом входить до прийомної канцелярії чоловіка, потім я проведу Вас до канцелярій, де перевірять спочатку Ваші документи, а потім і професійні здібності: іспит буде зовсім коротенький, хай ніхто не лякається.