Зниклий Безвісти - Сторінка 47

Там Вас відразу й приймуть на роботу і дадуть подальші вказівки. Отже, почнімо. Ця перша канцелярія, як засвідчує напис, призначена для інженерів. Чи, може, серед Вас є інженери?" Карл зголосився. Йому здавалося, саме тому, що в нього немає документів, слід намагатись якомога швидше відбути всі формальності, невеличке виправдання, що зголосився саме тут, він бачив у тому, що збирався стати інженером. Та побачивши, що Карл зголосився, парубки почали заздрити і зголосилися й собі, всі. Начальник персоналу підняв руку і сказав парубкам: "Ви інженери?" Тоді вони повільно опустили руки, Карл натомість стояв на своєму. Начальник хоч і подивився на нього недовірливо, бо йому здалося, що Карл злиденно вбраний, та й замолодий як на інженера, але все-таки нічого не сказав, можливо, із вдячности, бо ж Карл, принаймні на його думку, привів йому кандидатів на роботу. Він просто показав йому канцелярію, і Карл пішов, тоді як начальник знову повернувся до інших.

У канцелярії для інженерів із двох боків прямокутного столичка сиділи двоє панів, звіряючи два великі списки, що лежали перед ними. Один зачитував щось уголос, другий робив у своєму списку навпроти названого імені позначку. Коли Карл, привітавшись, зупинився перед ними, вони негайно відклали списки й узялися за інші великі книги, що їх тут-таки розгорнули. Один, мабуть, просто писар, сказав: "Посвідку особи, будь ласка". "На жаль, я не маю її при собі", — сказав Карл. "Не має при собі", — сказав писар іншому панові й негайно записав відповідь до своєї книги. "Ви інженер?" — спитав інший пан, мабуть, начальник канцелярії. "Ще ні, — сказав Карл швидко, — але..." "Досить, — сказав пан іще швидше, — тоді Вам не до нас. Прошу зважати на напис". Карл стиснув зуби, напевно, пан помітив це, бо сказав: "Це не причина тривожитися. Нам знадобляться всі". І дав знак одному зі служників, що без діла тинялися між бар'єрами: "Проведіть цього пана до канцелярії для осіб із технічними знаннями". Служник сприйняв ці слова дослівно й узяв Карла за руку. Вони пройшли між багатьма будами, в одній із яких Карл побачив котрогось із парубків, якого вже взяли на роботу, і тепер він вдячно тиснув руку панові, що там сидів. У канцелярії, куди тепер привели Карла, як він і передбачав, був такий самий ґанок, як і в першій. Але й звідси його відіслали, почувши, що він закінчив тільки середню школу, до канцелярії колишніх випускників середніх шкіл. Та коли Карл сказав, що закінчив європейську середню школу, там заявили, що це не в їхньому віданні, й наказали завести його до канцелярії для випускників європейських середніх шкіл. То була будка із самого краю, не просто менша, а навіть нижча за решту. Служник, що привів його сюди, був розлючений цим довгим водінням і численними відмовами, в яких, на його думку, Карл сам і завинив. Тож він уже не став чекати на жодні запитання, а відразу побіг геть. Ця канцелярія була, мабуть, останнім прихистком. Побачивши її керівника, Карл майже злякався подібністю, яку той мав із одним професором, що, мабуть, і досі ще викладав у реальній гімназії вдома. Втім, подібність ця, як одразу з'ясувалося, полягала лише в окремих рисах, зате окуляри, що сиділи на широкому носі, випещена, наче напоказ виставлена, білява борода, ледь згорблені плечі й голос, що виривався завжди несподівано гучно, ще довго не давали Карлові вийти з дива. На щастя, йому не довелося бути аж надто пильним, бо тут усе відбувалося простіше, ніж в інших канцеляріях. Щоправда, й тут записали, що він не має при собі документів, і керівник назвав це незбагненним недбальством, але писар, що тут верховодив, не забажав на цьому зупинятися і по кількох коротеньких запитаннях керівника проголосив, — а той саме лаштувався поставити якесь довше питання, — що Карла прийнято. Керівник із роззявленим ротом повернувся до писаря, але той тільки зробив завершальний жест рукою і сказав: "Прийнято" — і відразу-таки вписав це рішення до книги. Вочевидь, писар уважав, що бути випускником європейської середньої школи — це й без того вже така ганьба, що можна повірити кожному, хто про себе таке стверджує. Та й Карлові годі було щось на це заперечити, він підійшов до нього і хотів подякувати. Однак виникло ще одне маленьке зволікання, коли дійшла черга запитати його ім'я. Він відповів не відразу, боявся назвати справжнє, аби його не записали. Коли він дістане тут навіть найнижчу посаду і виконуватиме її на загальне задоволення, тоді прошу дуже, але ще не тепер, надто довго він його замовчував, щоби тепер ось так запросто зрадити. Відтак, оскільки тієї миті йому не спало на думку ніякого ліпшого імені, він назвав своє прізвисько з останніх місць роботи: "Неґро". "Неґро?" — перепитав керівник, повернув голову і скорчив таку Гримасу, наче тут Карл уже сягнув вершини недостовірности. Та й писар якусь мить прискіпливо дивився на Карла, але тоді повторив "Неґро" й записав це ім'я. "Ви ж не написали "Неґро"", — напустився на нього керівник. "Так, Неґро", — незворушно сказав писар і зробив такий жест рукою, ніби все решту віддає на розсуд керівника. І той опанував себе, підвівся і проголосив: "Його звати не Неґро". Писар звів брови, встав і собі й сказав: "Отож повідомляю Вам, що Вас прийнято до Оклагамського театру і зараз Вас представлять нашому провідникові". І знову прикликали служника, який повів Карла до суддівської трибуни.

Внизу коло сходів Карл побачив дитячий візочок, подружжя саме спускалося, жінка тримала дитину на руках. "Вас узяли?" — спитав чоловік, тепер він був набагато жвавіший, ніж раніше, та й дружина, сміючись, визирала в нього з-за плеча. Коли Карл відповів, що його саме прийняли, і він іде, щоби його представили, чоловік сказав: "То вітаю. Нас теж прийняли, здається, це хороше підприємство, правда, тут годі відразу зорієнтуватися, але так воно скрізь". Вони ще сказали одне одному: "До побачення", — і Карл пішов на трибуну. Він ішов поволі, бо йому здалося, що невеличке приміщення нагорі переповнене людьми, а він не хотів пхатися. Він навіть зупинився і оглянув ціле велике поле іподрому, що прослалося вусібіч аж до далеких лісів. Його пойняла охота подивитися колись на кінські перегони, в Америці він іще не мав на це нагоди. В Европі його раз маленькою дитиною взяли на перегони, але він не пригадував нічого, крім як мама тягла його за собою крізь великий натовп, що навіть не збирався розступатися. Тобто, по суті, він так іще ніколи перегонів і не бачив. За ним заторохтіла якась машинерія, він озирнувся і побачив, як на апараті, яким показували імена переможців на перегонах, проступає такий напис: "Крамар Калла з дружиною і дитиною". Отож ось так імена прийнятих повідомляли канцеляріям.

Сходами якраз, жваво перемовляючись, збігали декілька панів, у руках вони тримали олівці й нотатники. Карл притисся до поруччя, пропускаючи їх, а тоді, оскільки звільнилося місце, рушив угору. В одному кутку обгородженого дерев'яними перилами майданчика — все це скидалося на плаский дах вузької вежі — сидів, витягнувши руки вздовж перил, якийсь пан, через плече в нього була перекинута шовкова стрічка з написом: "Керівник 10-ї вербувальної трупи Оклагамського театру". На столику біля нього стояв застосовуваний, без сумніву, ще на перегонах телефонний апарат, яким керівник, вочевидь, діставав усі необхідні дані про пошукувачів іще до представлення, бо спершу він узагалі не ставив Карлові ніяких запитань, а тільки сказав якомусь панові, що, схрестивши ноги і спершись на руку підборіддям, стояв коло нього: "Неґро, випускник європейської середньої школи". І, так наче залагодивши для себе випадок Карла, що тим часом глибоко йому вклонився, вже подивився на сходи, чи не йде там іще хтось. Та позаяк ніхто не йшов, він вряди-годи дослухався до розмови, яку інший пан вів із Карлом, але здебільшого дивився десь понад бігове поле, тарабанячи пальцями по перилах. Ці тендітні, а однак міцні, довгі й спритні пальці час від часу відволікали Карла, попри те, що інший пан теж вимагав неабиякої уваги.

"У Вас не було посади?" — спитав той пан для початку. Це й майже всі решта запитань, які ставив цей чоловік, були дуже прості, геть безхитрісні, до того ж і відповідей ніхто не перевіряв додатковими питаннями, однак способом промовляти їх із широко розплющеними очима, стежити, нагнувши тулуб, за враженням, яке вони справляють, вислуховувати зі схиленою на груди головою відповіді, вряди-годи їх повторюючи, йому вдавалося надати їм якогось особливого значення, незрозуміло якого, але здогад про нього змушував поводитися обережно і скуто. Часто бувало так, що Карлові хотілося спростувати вже дану відповідь, заступивши її іншою, яка, можливо, зустріла би більше схвалення, та він і далі стримувався, бо знав, яке недобре враження справило би таке вагання, тим паче що наслідок цих відповідей і так здебільшого годі було передбачити. До того ж рішення про його прийняття і так уже, здається, зроблено, усвідомлення цього додавало йому певности.

На питання про відсутність посади він відповів простим: "Так". "А яка була Ваша остання робота?" — запитав тоді пан. Карл уже збирався відповісти, коли пан підняв палець і повторив: "Остання!" Карл і без того правильно зрозумів запитання, мимоволі він похитав головою, наче хотів струсити це останнє зауваження, яке збивало його з пантелику, і відповів: "Це була праця в бюрі". То все ще була правда, та якби пан почав вимагати якісь докладніші подробиці про рід того бюра, йому довелось би збрехати. Але пан не наполягав, натомість поставив питання, на яке дуже легко можна було дати правдиву відповідь: "Чи задовольняла Вас та праця?" "Ні!" — мало не перебиваючи його, викрикнув Карл. Зиркнувши вбік, він помітив, що керівник ледь усміхнувся, і Карл пошкодував, що так запально відповів на останнє питання, надто вже спокусливо було просто-таки викрикнути оте "Ні!", бо він нічого не бажав собі впродовж останнього часу служби палкіше, ніж аби раптом увійшов якийсь невідомий працедавець і скерував до нього це питання. Втім, його відповідь могла потягнути за собою й інший недолік, бо пан міг спитати, чому. Замість того він запитав: "Для якої, на Вашу думку, посади Ви найбільше придатні?" Ось це питання, можливо, таки містило десь пастку, бо ж навіщо було його ставити, коли Карла взяли актором; і попри те, що він це знав, та все ж не зумів спромогтися на пояснення, що, як на його відчуття, він особливо надається на актора.