Зниклий Безвісти - Сторінка 6

- Франц Кафка -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Капітан зможе набирати на роботу самих румунів, скрізь заговорять румунською, і тоді, може, й справді все владнається. Жоден грубник уже не патякатиме в головній касі, і тільки його останнє патякання всі зберігатимуть у доволі-таки приязних спогадах, бо воно, як виразно дав зрозуміти сенатор, стало опосередкованою причиною впізнання небожа. А небіж цей, до речі, перед тим не раз намагався посприяти йому, відтак уже заздалегідь більш ніж достатньо віддячився за послугу впізнання; тепер грубникові навіть на думку не спадало ще щось від нього вимагати. До речі, йому теж захотілося бути сенаторовим небожем, капітаном він не був і близько, та з уст капітана врешті пролунає лихе слово. Відповідно до свого наміру, грубник теж намагався не дивитися на Карла, та, на жаль, у цій ворожій кімнаті не було іншого місця, де змогли би спочити його очі.

"Не зрозумій становища хибно, — сказав Кар-лові сенатор, — можливо, тут і йдеться про справедливість, але водночас і про дисципліну. І те, і те — а особливо друге — тут підлягають рішенню пана капітана".

"І то правда", — промурмотів грубник. Ті, хто це зауважив і розчув, зачудовано всміхнулися.

"До того ж ми вже й так страшенно стали на заваді пану капітанові у виконанні його службових справ, що якраз із прибуттям до Нью-Йорка неймовірно помножуються, отож нам час залишити корабель, щоб, на додачу до того всього, нашим щонайвищою мірою зайвим втручанням не перетворювати цієї дріб'язкової сварки двох машиністів на бозна-яку подію. До речі, я досконало розумію твої міркування, любий небоже, але саме це дає мені право чимшвидше тебе звідси вивести".

"Я накажу негайно приготувати човен", — сказав капітан, навіть не намагаючись, на превеликий Карлів подив, бодай якось заперечити вуйковим словам, в яких, поза будь-яким сумнівом, можна було добачити дещицю самоприниження. Старший касир прожогом метнувся до бюрка і телефоном переказав капітанів наказ боцманові.

"Час квапить, — сказав собі Карл, — але, нікого не образивши, мені не вдасться нічого зробити. Не можу ж я взяти та й полишити тепер вуйка, ледве-но він мене віднайшов. Капітан, щоправда, ввічливий, але це єдина його чеснота. В питаннях дисципліни його ввічливість закінчується, і він, без сумніву, вдячний вуйкові за його слова. Із Шубалем я і розмовляти не хочу, мені навіть прикро, що я подав йому руку. А всі решта — то полова".

І він помалу повернувся думками до грубника, витягнув його праву руку з-за пояса і, граючись нею, затримав її у своїй руці.

"Чому ж ти нічого не скажеш? — спитав він. — Чому ти з усім змирився?"

Грубник насупив чоло, він шукав відповідного виразу для того, що збирався сказати. До речі, дивився він донизу, на Карлову та свою руки.

"Адже тобі заподіяли кривду, як нікому іншому на цьому кораблі, я напевно це знаю". І Карл зарухав пальцями туди-сюди між пальцями грубника, який блискучими очима дивився довкруги, так ніби його огорнуло якесь блаженство, якого йому, втім, ніхто не смів узяти за зле.

"Тобі слід боронитися, казати "так" і "ні", бо інакше ці люди так і не знатимуть правди. Обіцяй мені, що так і вчиниш, бо сам я, боюся, з багатьох причин уже нічим тобі не зможу допомогти".

І Карл заплакав, цілуючи грубникову руку; він підніс цю потріскану, майже безживну долоню і тулив її собі до щік, як скарб, із яким доводиться розлучитися. Втім, на ту мить підоспів і сенатор і відтягнув його, хай навіть якнайлегшим примусом, набік.

"Здається, цей грубник геть Тебе причарував", — сказав він і проникливо зиркнув понад Карловою головою в бік капітана.

"Ти почувався полишеним усіма, Ти знайшов цього грубника і тепер йому вдячний, усе це дуже похвально. Але ж, бодай задля мене, не заходь задалеко й навчися розуміти своє становище".

За дверима зчинився галас, почулися крики, ба навіть здалося, що когось грубо штовхнули на двері. Зайшов якийсь матрос, трохи ошалілий, пов'язаний жіночим фартушком. "Там, за дверима, люди", — викрикнув він і стусонув ліктями повітря, ніби й далі був у натовпі. Нарешті він отямився і вже хотів відсалютувати капітанові, коли помітив той фартушок, зірвав його, пожбурив на підлогу і вигукнув: "Це просто-таки огидно, вони пов'язали мені жіночий фартушок". А тоді все-таки клацнув підборами і віддав честь. Хтось спробував засміятися, та капітан суворо промовив: "Ось це я називаю добрим гумором. Ну, і хто ж там за дверима?"

"Це мої свідки, — сказав Шубаль, ступаючи вперед, — прошу ласкаво вибачити за негідну поведінку. Після рейсу люди іноді поводяться, як безумці".

"Негайно кличте їх сюди! — наказав капітан і, тут-таки повернувшись до сенатора, сказав люб'язно, але поспіхом: Чи була би тепер Ваша ласка, шановний пане сенаторе, разом із Вашим небожем піти за цим матросом, який заведе Вас на човен. Зайве казати, якою втіхою і якою честю було для мене особисте знайомство з Вами, пане сенаторе. Надзвичайно хотілося би, щоб незабаром у нас знову з'явилася нагода продовжити нашу з Вами, пане сенаторе, перервану розмову про стан американського флоту, а тоді, можливо, щоб нас знову перебили в такий самий приємний спосіб, як сьогодні".

"Поки що мені вистачає і цього одного небожа, — сказав, сміючись, вуйко. — А тепер прийміть мою глибоку вдячність за Вашу люб'язність і бувайте здорові. До речі, дуже навіть можливо, що ми, — і він сердечно пригорнув Карла, — в нашій наступній подорожі до Европи знову надовше з Вами зустрінемося".

"Це мене вельми втішило би", — сказав капітан. Панове потисли руки, Карлові вдалося лише німо й коротко простягнути капітанові руку, бо того негайно обступило з п'ятнадцятеро осіб, які, правда, трохи знічено, зате дуже гучно увійшли під Шубалевим керівництвом. Матрос попросив у сенатора дозволу йти попереду, а тоді розділив для них із Карлом натовп, і вони легко пройшли поміж людей, що їм вклонялися. Так виглядало, що для цих, до речі, добросердних людей суперечка Шубаля з грубником була чи не розвагою, сміховинність якої не зникала навіть перед самим капітаном. Серед них Карл помітив і кухарку Ліну, яка, весело йому підморгуючи, пов'язала фартушок, що його скинув матрос, бо він належав їй.

Ідучи за матросом далі, вони вийшли з бюра й завернули в маленький коридорчик, що за кілька кроків привів їх до якихось дверцят, із яких униз до човна, вже для них приготованого, вели короткі східці. Матроси в човні, куди їхній поводар відразу з одним-єдиним реченням і застрибнув, підвелися і віддали честь. Сенатор якраз застерігав Карла, щоби той обережно сходив, коли Карл іще на горішній сходинці ридма заридав. Правою рукою сенатор узяв Карла за підборіддя, міцно пригорнув і погладив лівою рукою. Так вони поволі, сходинка за сходинкою, зійшли донизу і в тісних обіймах ступили на човен, де сенатор вибрав для Карла добре місце якраз навпроти себе. За знаком сенатора матроси відштовхнулися від корабля і тут-таки ревно завеслували. Не встигли вони відплисти від корабля й кількох метрів, як Карл зробив несподіване відкриття, що вони перебувають саме на тому боці корабля, куди виходять вікна головної каси. Всі три вікна були обліплені Шубалевими свідками, які приязно махали, вітаючи їх, так що аж вуйко був змушений подякувати, а один матрос навіть втяв таку штуку, що, властиво, не перериваючи рівномірного веслування, послав їм повітряний поцілунок. Усе й справді виглядало так, наче жодного грубника вже й немає. Карл, чиї коліна майже торкалися вуйкових, пильніше поглянув йому у вічі, в нього закрався сумнів, чи зможе цей чоловік колись заступити йому грубника. Та вуйко уникав його погляду і дивився на хвилі, що розгойдували човен.

2. Вуйко

У вуйковому домі Карл швидко призвичаївся до нових умов. Утім, вуйко і сам радо йшов йому назустріч у кожній дрібниці, й Карлові ніколи не доводилося чекати, щоби його навчили недобрі пригоди, що переважно так отруюють початки життя за кордоном.

Карлова кімната була розташована на шостому поверсі будинку, п'ять нижніх поверхів якого, до котрих у глибині додавалися ще й три підземні, займало вуйкове підприємство. Світло, що проникало до його кімнати крізь два вікна і балконні двері, знову й знову захоплювало Карла, коли він уранці входив сюди зі своєї маленької спаленьки. Де ж би йому довелося мешкати, якби він причалив до берега бідним малим прибульцем? Ба, можливо, — і це вуйко на підставі знання закону про імміграцію вважав навіть дуже ймовірним, — його навіть не впустили би до Сполучених Штатів, а відіслали б назад додому, не надто переймаючись тим, що в нього вже не було вітчизни. Бо на що-що, а на співчуття тут розраховувати не випадало, і все, що Карл читав щодо цього про Америку, цілком справдилося; здавалося, лише щасливці по-справжньому втішаються тут своїм щастям серед безтурботних облич, що їх оточують.

Вузенький балкон тягнувся по всій довжині кімнати. Але те, що в Карловому рідному місті, безсумнівно, було би найвищим оглядовим пунктом, тут дозволяло не набагато більше, ніж вигляд на одну вулицю, котра губилася між двома рядами просто-таки обрубаних будинків, а тому здавалося, ніби вона летіла вдалину, де в густому тумані височіли велетенські обриси якоїсь катедри. А вранці, й увечері, і в снах ночі на цій вулиці відбувався незмінно щільний рух, що зверху виглядав як мішанина спотворених людських постатей і дахів розмаїтих екіпажів, яка знову й знов зливалася з усе нових початків і з якої поставала ще одна, помножена і дика суміш із галасу, порохів і запахів, і все це осявало і пронизувало величне світло, що його знов і знов розсіювали, відносили та знову сумлінно приносили ці безліч предметів і яке здавалося засліпленому оку таким тілесним, ніби над цією вулицею щомиті з усіх сил ще і ще розтрощувалася скляна шиба, що все покривала.

Обережний у всьому вуйко радив Карлові поки що ні до чого серйозно не братися; наперед усе перевірити і до всього як слід придивитися, але не захоплюватися. Бо ж перші дні європейця в Америці, казав він, можна порівняти з народженням, і навіть якщо тут, щоби Карл тільки зайве не лякався, швидше до всього звикаєш, ніж коли би увійти з потойбіччя у світ людей, однак не можна забувати, що перше враження завжди ненадійне, і тому не можна давати всім наступним судженням, за допомогою яких хочеш укладати своє подальше життя тут, збити себе з пантелику.