Зникнення Оділії - Сторінка 10

Набрела на якийсь готель. У свіжопофарбованому вестибюлі, обшитому світлим деревом, ще пахло стружкою і лаком. За віконечком адміністратора сиділа молода красива жінка. Біля неї просто на підлозі бавився малюк.

— У вас знайдеться вільна кімната?

— А на який вам строк?

— Не знаю... Може, на кілька днів...

Кімната була на третьому поверсі. Очевидно, недавно відремонтована: чиста, світла, з гарними м'якими меблями. Оділія відкрила валізу, речі з неї переклала у шафи. Роззирнулася довкола спантеличено: тут так чисто, гарно, аж незвично.

Нагадав про себе голод. Спустилася вниз, знайшла непода-лік невеличкий ресторанчик. Зайти? Можливо, це востаннє... Сіла біля вікна, дивилася на гамірну багатолюдну вулицю. Ці люди так само метушитимуться й тоді, коли її не стане. І в рідній її Лозанні усе залишиться так само. Батько, як і завжди, буде щоранку виходити у парк на прогулянку, щоб потім піднятись у свою мансарду і зачинитися там на цілий день. Мати гратиме у бридж з продругами. Напевно, у перші дні її таки будуть оплакувати, але потім про неї згадуватимуть все рідше і рідше... Хіба ж є хоч хтось на світі, кому вона по-справжньому була б потрібна?

— Принесіть мені заливне м'ясо, так... І котлети з баранини...

Тут був гарний інтер'єр. Може, дещо манірний — цей невеличкий зальчик був розфарбований під старовину, але таки зщ тишний.

Може, випити скляночку джину? Зрештою, зараз їй можна робити все, що заманеться. Через годину, через дві години, у кожному разі — ще й ніч не мине, як усьому настане кінець.

— Офіціант! Джину з тоніком...

їй зовсім не страшно, голова холодна і ясна. Єдине, чого їй зараз не вистачає — те, чого бракувало завжди: спілкування з кимось, кому можна було б довірити душу, свої думки, і хто, можливо, міг би захистити її від самої себе. Але, здавалось, такої людини просто взагалі не існує... Єдиний, хто її щиро любив,— це Боб. Вона його також любила. Але у нього було своє, зовсім інше життя, тож зустрічались вони переважно лиш за обіднім столом...

А як же Мартін? Вона знала його лиш один день. В обіймах цього хлопця їй було затишно. Та чи збереглося б це відчуття, якби знайомство тривало? А може, вона шукала чогось такого, чого взагалі немає на світі? Чи реально, щоб хтось міг присвятити їй усього себе, усе своє життя? Свого обранця хотіла б бачити надійним і щирим, певним у собі, життєрадісним, з яким ніколи не було б сумно.

Іронічно посміхнулася сама собі:

— Ну й далеко ж тебе занесло, дівчинко! За якусь годину перед смертю мрієш про те, чого ніколи не може бути...

Цікаво, де зараз Боб? Може, теж вечеряє у цю хвилину? Він завжди такий спокійний, урівноважений. Певно, стане добрим сім'янином, заведе славну дружину, слухняних діток... Що він зараз думає про неї? Брат завжди брав на себе роль її покровителя, ставився до неї так, ніби вона не просто його молодша сестра, а хвора на якусь серйозну хворобу. А може, це й справді так? Може, то у неї душа болить? Вона й раніше частенько думала про це... Саме в такі хвилини й просилася на прийом до доктора Віне. І той завжди був на диво терплячим. Може, здогадувався: в своїх муках вона не винна...

Повечеряла усмак, замовила ще склянку червоного вина. Байдуже глянула на сусідів: двоє чоловіків голосно сперечалися про якесь там нерухоме майно. Аж дивно: чого так галасувати через якусь мерзенну мізерію.

— Щось принести на десерт, мадемуазель?

— А що б ви порекомендували?

— Пиріг зі сливами. Раджу...

Пиріг справді смачний. Закурила. Від кави відмовилась.

Ну, ось. Знову на вулиці. Куди далі? Довкола снували лю* ди, їхали кудись машини... Поминуло ще дві години. Вже почали зачинятися деякі магазини. Зайшла в аптеку, попросила пачечку лез.

— Вам якої марки, мадемуазель?

— Та байдуже...

Хотілося зареготати — мабуть, аптекар подумав, нібито леза їй потрібні для того, щоб голитися під пахвами.

Зумисне марнувала час. Не хотілося, щоб хтось з перехожих здогадався, на що вона відважилась. Ця повільність, цей непоопіх не від боягузтва. Ні, вона не чіплялася за життя...

Навпаки, рішення покінчити з ним якнайшвидше давало якесь дивне, не знане досі відчуття полегкості. Після того уже ніщо не мучитиме...

Йшла неквапливо, роздивляючись вітрини зустрічних магазинів так, ніби бачила вперше. Ось дві жінки заклякли у перукарських кріслах, серйозні й незворушні. Згадала, що й сама вже давно не була в перукарні. А що, зайти? Чому б востаннє не причепуритися? Увійшла. Запитала дівчину-касирку:

— Чи довго доведеться чекати?

— Боюсь, вже не встигнете сьогодні. Скоро зачиняємо...

Ну що ж, обійдеться без зачіски. Не йти ж на розшуки іншої перукарні... Та й ноги гудуть: таки чимало находилася сьогодні.

Повернулася до готелю. Всміхнулася жінці, що сиділа за віконцем адміністратора. Малюка на підлозі вже не було, напевно, спить десь неподалік.

— Вам ключ?

— Прошу вас...

— Ви повечеряли?

— Ще й як...

— У Маріо, напевно?

— Не знаю, на вивіску не глянула. Це звідсіля метрів із сто...

— Значить, у Маріо. У нього справді дуже гарна кухня...

Говорили, аби не мовчати. Може, в глибині душі вони обоє

боялися самоти. Тієї самотності, від якої Оділії було так недобре в "Липках".

Зійшла до себе нагору, роззирнулася востаннє. Ну, ось і все. Не можна більше відступати. Рішуче повернула ключ у замку, штовхнула двері. Вікно у кімнаті було відчинене, мабуть, покоївка так залишила. Легкі штори надимались і тріпотіли від поривів леготу. Підійшла до вікна й зачинила його. Потім повільно роздяглася, пройшла у ванну і пустила воду з кранів. Довго роздивляла себе у дзеркалі. Несподівано відчула бажання пого^ ворити востаннє з ким-небудь. У цьому величезному місті близьким для неї був тільки Мартін, але він навіть не залишив їй свого телефону...

Коли ванна налилася по вінця, Оділія закрутила крани, повернулася в кімнату. У бюварі на столі біліли три аркуші паперу і три конверти з емблемою готелю. Попорпавшись у своїй сумочці, дістала кулькову ручку з погризеним кінчиком. Сіла за стіл, зовсім гола, схилилась над білим аркушиком, покутуючи зубами кінчик ручки, а потім почала писати:

"Мій друже Боб!

Тепер усе остаточно вирішено. Коли отримаєш цього листа, мене вже не буде. Сподіваюся, хтось із службовців готелц) здогадається наклеїти марку на конверт і вкинути цього листа у поштову скриньку. Я вже роздяглась і не маю сили одягатися знову, щоб вийти й купити марку. Не пам'ятаю, що писала тобі у своєму останньому листі того гарячкового дня від'їзду. Сьогодні ж я цілком спокійна, і мені здається, що це не страшно — померти. І я подарувала собі ще чотири дні не тому, що боялася, а просто захотіла мати невелику відстрочку. Час поминув дуже швидко, і я не жалкую, що так вчинила. Багато над чим розмірковувала в ці дні. Здається мені, чимало зрозуміла. Тепер іншими очима дивлюся на світ. Очевидно, в моїй —постійній невдоволеності життям винна не тільки гнітюча атмосфера нашого дому. Звичайно, атмосфера та справді дуже гнітюча, але навряд чи могли б щось змінити наші батьки. Я знаю, що в багатьох інших сім'ях ще гірше, ніж у нас, хоча, можливо, там почувають себе щасливими. І доказ цьому — хоч би те, що у тебе все складається гаразд. Знаєш, я тобі часто заздрю, твоїй силі характеру. Завжди трохи боялася твого погляду, боялася прочитати в ньому іронію або жалість до мене. Тепер розумію, що даремно. І до батька у мене ставлення вже інше. Так, батько живе сірим життям, але таке життя і в багатьох інших, навіть якщо вони постійно на людях, десь у своїх офісах... І на маму, запеклу бриджистку, дивлюсь вже іншими очима... У всій цій зловісній історії є лиш один справжній винуватець — я сама... І раніше, бувало, подумувалось про це, але щоразу знаходила собі якесь виправдання... Бобе, коли мене не стане, роздай усі мої речі — і гітару, і лижі, і ковзани... Мені не хотілося б, щоб удома щось нагадувало про мене: навіщо ці траурні сувеніри? На щастя, у домі майже немає моїх фотографій: я ніколи не любила фотографуватися...

Так багато про що передумала за ці чотири дні, аж голова наморочиться. Ти знаєш: я не мрійниця і не романтик, на все і на всіх дивлюся холодно і тверезо. Тепер зрозуміла: це я винна в тому, що не змогла ужитися з людьми. Не знаю: чи писала тобі про це в листі з Лозанни?

Так багато хочеться тобі сказати. Адже не матиму більше такої нагоди. Не буде взагалі можливості спілкуватися з собі подібними... Що це я пишу? "Собі подібними"... Боже збав скидатися на мене... А може, я не єдина така химерниця, еге ж?

Бобе, у свої останні хвилини я думатиму про тебе. Згадуй і ти мене час від часу, згода? Я хотіла б зараз бути біля тебе, хотіла б, щоб ти обійняв мене міцно, погладив мене по голові, як це не раз бувало... Як бачиш, я забираю із собою тільки добрі спогади...

Не буду перечитувати цього листа. Тож вибач за можливі помилки. Міцно тебе обіймаю. Прощай, Бобе!

Твоя Оділія".

*• Вона подумала якусь мить і дописала внизу: "Р. 5. Сподіваюся, ти не покажеш цього листа, так само, як і попереднього, батькові або матері. Я не хотіла б, щоб його читав ще хто-не-будь, крім тебе. Спасибі".

Написала на конверті прізвище брата, його адресу: готель "Меркатор" на вулиці Гей-Люссака. Потім дописала угорі: "Терміново". Порившись у сумочці, дістала однофранкову монету і поклала зверху на конверт. Потім згадала, що не розплатилась ще за готель, тож на іншому аркуші написала: "Мадам! Вибачте за клопоти, завдані вам. Залишаю вам дві сотні франків у рахунок оплати за проживання в номері і за вчинене мною тут безладдя". Поклала на цю записку дві стофранкові банкноти і підвелася з-за стола. Ну ось, рахунки з життям покінчено. Підійшла до вікна, глянула востаннє на вулицю крізь тюлеві гардини. Вулиця вирувала людьми, так само, як це було й вдень, і так, як буде це завжди... Закурила й рішуче пішла у ванну, та одразу ж повернулась, згадавши, що забула леза на жур^ нальному столику. Дістала з пачки одне, знову зайшла у ванну, залізла у воду, зручно вмостилась, випроставши ноги. З насолодою затягувалась димом, пускаючи кільця в повітря. їй не було страшно. Заздалегідь припасла кілька таблеток снодійного, щоб заспокоїти себе, але зараз не відчувала в них потреби.