Зникнення Оділії - Сторінка 9

Далі піду сама.

Він притяг її до себе, міцно обійняв.

— Ми ще побачимося?

— Навряд... Мені вже пора звідси їхати...

Мартін дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом.

По дорозі до готелю невідступно думала про Мартіна. їй здавалося, що за такого хлопця могла б не вагаючись вийти заміж. Але тепер уже пізно. Надто пізно. Хоч би навіть тому, що довелося б розповідати, як жила до цього. Та це його, певно, збентежило б. Можливо, спочатку й не зважив би на її попередні любовні пригоди. А пізніше? Чи не став би докоряти пізніше?

Спробувала згадати, коли це в неї почалося. Було ще в колежі. Більшість її подруг присягалися, що досі не мали інтимних стосунків з чоловіками або ж стосунки ті були зовсім невинні— ну там зітхання, поцілунки, несміливі пестощі... Та Оді-лія знала: бодай двоє її однокласниць казали неправду...

Одна з них — Емільєна. Зараз вона десь тут, у Парижі. А раніше вивчала народне декоративне мистецтво у курортному містечку Веве, що неподалік Лозанни. Оділія теж там бувала з нею. У той період вони щиро дружили. І Емільєна, не криючись, розповідала про свої амурні пригоди. Вона вважала це цілком нормальним...

Тепер Емільєна в Парижі, навчається на факультеті мистецт-знавства. Може, й вийшла заміж. Можливо, й дітей уже за^ вела. І всі її колишні пригоди, мабуть, забуті назавжди...

Друга її подруга, чорноока Елізабет, мала дуже гарненьку фігурку, пружні груденята, і Оділія навіть заздрила їй. Якось вони разом пішли у кіно, і коли на екрані показували еротичну сцену, Елізабет нахилилася до Оділії і запитала:

— А ти вже пізнала кохання?

— Ні... А ти?

— У мене вже було... Правда, я нікому про це не казала. Уявляю, що було б, якби дізнався мій батько. Він би мене просто убив... Перший мій спокусник був друг нашої сім'ї, чоловік уже одружений, і мав досить гарну дружину... Він художник, у нього є майстерня на вулиці Пюллі, і ми там зустрічалися... Але після нього у мене були ще й інші коханці. Троє...

Пізніше їхні дороги розійшлися. А десь через рік Оділії надійшов лист аж із Бейрута. Елізабет запрошувала на своє весілля. Сповіщала, що виходить заміж за... Ці. арабські прізвища не вимовиш — язика поламаєш...

...Ось уже і набережна Сени. Місячне світло сріблило воду. Навколо — ані душі. Та Оділії зовсім не боязно. Вона і не думала про те, що хтось би міг на неї напасти. Двоє поліційних патрульних, проїжджаючи мимо, трохи пригальмували: самотня дівчина прогулюється глупої ночі...

Можна було, звичайно, зупинити якесь таксі. Та Оділії хотілось ось так неспішно пройтися нічною набережною, поміркувати над тим, що непокоїло... Ні, вона нічого не змінюватиме. Вибір зроблено. Вона повідомила про це Боба. Та все ж цікаво, як ві,н сказав батькові? Дивно, але тепер, на відстані, почувала до батька більше симпатії, ніж будь-коли раніше. Він їй чимось нагадував кудланя, здоровенного, проте лагідного.

Тож згадала, що в сусідів жив велетенський сенбернар. Іноді він забрідав у їхні "Липки", траплялося, саме тоді, коли маленька Оділія гралася у садку, залишена Матільдою без догляду. Щоб не лякати дівчини, сенбернар покірно вкладався на траві, усім своїм виглядом виказуючи тільки добрі наміри. Дуже швидко вони подружилися, і Оділія частенько бігала на кухню, щоб винести крадькома щось смачненьке своєму четвероногому другові. Пес звик брати їжу з її рук так вправно, що Оділія майже не відчувала доторку його великого шерехатого язика.

її батько — лагідний і довірливий, як той сенбернар. Але чому і коли він розцурався з усіма, мало не замурувавши себе живцем у своїй мансарді? За яких обставин те відбулося? Мабуть, вже не дізнатися їй ніколи. Але так було скільки себе пам'ятає. Коли дідусь ще жив, так було. Та й сам дідусь рідко виходив із свого кабінету, за який йому правила нинішня вітальня. І до нього ніхто не мав права заходити без запрошення. В ту пору, коли Оділія була ще зовсім маленька, їх з Бобом годували на кухні. Але коли їй минуло шість років, їм обом дозволили обідати в їдальні за спільним столом: аби тільки не розмовляли за обідом. Оскільки старші також не розмовляли" обід майже завжди проходив у цілковитій мовчанці. Дідусь взагалі мало спілкувався з ними. Тоді Оділія ще не знала, що він так перемінився після смерті своєї дружини: останні десять років він не жив, а доживав. Нерідко вечорами було чути в домі, як дідусь знервовано ходить туди-сюди у своїй кімнаті і щось бурмоче голосно сам до себе. А одного разу перед дверима їхнього дому зупинився якийсь чудернацький автомобіль. Оділія, прокинувшись від гуркоту, визирнула у вікно. Було вже темно, і вона побоялася вийти із кімнати і дізнатися, в чому річ. Боб міцно спав і не чув нічого. Вранці їм сказали, що тієї ночі дідусь помер. Він покликав перед смертю батька, вони про щось довго говорили упівголоса, а потім йому стало зовсім погано, і він помер швидше, ніж устиг приїхати лікар.

Оділії раптом закортіло подзвонити батькові: а була ж чет-верта година ранку... Ще не знала, що хотіла б сказати йому. Дивно: лиш тиждень тому ненавиділа його, маючи за невиправного егоїста, і раптом тут, на відстані, він постав перед нею зовсім іншим — вразливим, беззахисним... Хотілося почути його голос. Але що йому скаже?

У цю хвилину їхня вілла вже не здавалася їй такою гнітючою, як сприймалося там, у Лозанні. І життя своє на тій віллі тепер побачила ніби в іншому світлі. Зрештою, чи не було і з її боку егоїзмом жити так, як досі жила? Дбала лиш про себе, їй і на думку ніколи не спадало, що завдає комусь клопоту. Вважала цілком закономірним, що хтось мав виконувати якусь її забаганку. Чи не з цієї причини розгубила усіх своїх подружок? Після того не раз бажала їх повернути, просила в них пробачення, навіть ненавиділа себе, і була в цьому щирою, але через якийсь тиждень усе починалося спочатку...

...Цієї ночі таки не подзвонила батькові. І не тому, що боялася потривожити його сон. Просто не знала, як з ним розмовляти, хоч відчувала внутрішню потребу виговоритись перед кимось, навіть перед першим зустрічним; хотілося, щоб хтось її вислухав, зрозумів...

У готелі, не роздягаючись, лягла на ліжко і довго не могла заснути. Так і лежала, втупивши погляд у стелю. "А може, подзвонити Бобові? Якщо він приїхав, то, без сумніву, зараз у "Меркаторі". Так хотілося б почути його голос..." Але ця ідея пропала так само раптово, як і прийшла. Натомість з'явилася інша. Добре було б зараз захворіти! Але не тут, у цій обшарпаній готельній кімнаті, звідки її одразу ж відвезуть у якусь лікарню, а ще там, у Лозанні. Тоді покликали б лікаря Віне, який її добре знав, бо часто йому розекаржувалась, коли почувала себе зле. От тільки на яку хворобу краще захворіти? Звичайно ж, на якусь жахливу, але не смертельну. Ну, й, зрозуміло, щоб вона не споганіла і не скалічіла. /

Оділія й раніше мріяла про таку "хорошу хворобу". Це траплялося після того, коли ще в ранньому дитинстві серйозно занедужала: у ті дні і батьки, і Боб, і Матільда невідступно чергували біля її ліжечка. Оділію постійно лихоманило, все довкола неї розпливалось, ніби в тумані, ледь впізнавала обличчя тих, хто в тривозі схилявся над нею. Лікар Віне приїздив двічі на день. Він любив Оділію, ставився до ней поблажливо, якось ніби аж по-змовницькому. Такими ж їхні стосунки залишалися і пізніше, коли Оділія стала майже дорослою. Не раз, коли відчувала, що важко на душі, дзвонила йому.

— Це я, Оділія...

— Як твої справи?

Він знав її змалечку, тож і тепер продовжував називати на "ти".

Був дуже зайнятий, його частенько викликали до хворих навіть уночі. Але якщо вона дзвонила, то завжди старався викроїти час, щоб зустрітись. І вже тільки від того, що потрапляла у його кабінет, бачила його лагідні, з лукавинкою, очі, здавалося, ставало краще.

— Дівчинко моя, мабуть, розчарую, але у тебе нічого не болить. Це ти собі навіяла, та й годі. Ти маленька хитрюща симулянтка. І скажи-но мені: скільки за день випалюєш сигарет?

— Дві коробки...

• — Зрозумій же: незабаром від цього у тебе тремтітимуть руки.

— Але я не можу кинути... До речі, ви теж. Разів із десять чула, як ви обіцяли кинути курити, а потім знову бачила вас із сигаретою...

— Але ж мені давно вже не вісімнадцять років, люба дівчинко...

Хворіти було так приємно. Тоді усі хвилювалися за неї, оточували її увагою...

Оділія простягла руку до нічного столика і взяла таблетку снодійного. Без нього вона не могла вже заснути. У неї ще великі запаси пігулок, прихоплених із дому. От ковтнути б всі ліки одразу — чим не легкий і безболісний спосіб піти із життя. Та згодом Оділія засумнівалася: десь вичитала, що великі дози медикаментів, всупереч загальноприйнятій думці, не завжди призводять до летального кінця — відразу ж викликають блювоту. Оділії ж зовсім не хотілося, щоб її знайшли забльованою. Що ж, тоді можна скористатися батьковим револьвером. Тільки треба, для більшої певності, цілитись у голову. Та коли Оді-* лія уявила, що в неї голова розчереплена...

І взагалі, помирати у такому обшарпаному номері, брр...

Мартін... Яким уважним і ніжним він був! Згадала ту мить, коли так невимушено й довірливо взяв її руку у свою... І те, як навшпиньки прокрадались вони у його кімнату... Все було так судово! Це і є життя. Шкода, що не часто воно дарує такі хви* лини.

Незчулася, як і заснула одягнена. Схопилася на ноги, коли постукали у двері. Глянула на годинник: дванадцята дня. Пішла відчиняти, але з того боку хтось уже сам вставляв у замкову шпарину ключа. То прийшла покоївка.

— Вибачте, я думала, що в номері вже нікого немає..,

Покоївка лукавила. її просто дратувало, коли хтось із по* стояльців вилежується до обіду, заважаючи їй прибирати.

— Пусте, я зараз виходжу...

Швидше, швидше з цього жалюгідного номера. Оділія вже складала речі до голубої валізи...

— Зовсім від нас виїжджаєте?

— Так...

Демонстративно не залишила чайових.

Зійшла у вестибюль, розплатилася за готель. Сіла в таксі,

— Куди вас відвезти? — запитав водій. .

Цього й сама не знала. їй було байдуже. Зрештою, куди б не поїхала — жити залишалося недовго...

— Зупиніть на перехресті Сен-Мішель...

Стояла на вулиці з валізою в одній руці, сумочкою — в іншій, таке враження, ніби заблукала в чужому місті.