Зникнення Оділії - Сторінка 4

Насилу розшукав вивіску. Спустився сходами у підвальчик, звідки долгінала поп-музика. Це був невеличкий бар, чоловік на тридцять, але заповнений менш як наполовину. На маленькій сцені сиділо п'ятеро музик — усі довговолосі. Гітарист серед них найпатлатіший.

— Ви самі? — запитав його бармен. Говорив він з помітним скандінавським акцентом.

— Так...

— Тоді, прошу вас, сідайте он за той столик. Що будете замовляти?

— Скотч...

Віскі принесла гарна довгонога офіціантка у коротенькій "під* ничці. /, ~

Грала музика. На п'ятачку танцювали закохані парочки, ^

— Скажіть, цей оркестр у вас давно? З півроку чи більше?

—> Так, мосьє. Ці музики працюють у нас близько року. Вам подобається, як вони грають?

— Авжеж...

Боб посидів за столиком з півгодини, поки у музик настала перерва. Троє з них, залишившись на своїх місцях, закурили, четвертий рушив до стойки бару, а гітарист вийшов на вулицю. Боб підвівся і пішов за ним. Гітарист стояв біля входу. Незважаючи на ріденьку біляву борідку, це був зовсім молодий хлопець.

— Сигарету?

Гітарист узяв одну:

— Дякую.

— Скажіть, сюди часто заходять самотні жінки?

— Рідко. І ніколи не зазирають повії. Наш хозяїн проти цього. Знаєте, він дуже обережний...

— Ви не бачили серед своїх відвідувачів цієї дівчини?

Боб показав йому .фото Оділії. Гітарист уважно розглянув знімок у світлі газового ріжка і повернув фото, щось ніби зва^ жуючи про себе.

— А ким вона вам доводиться? — спитав.

— Це моя сестра. Мені здалося, ви її знаєте?

— Вона вам щось розповідала про мене?

— Про вас особисто ні, але про "Канібал" розповідала. Отже, ви з нею знайомі?

— Вона зацікавилась моєю, грою на гітарі. Сказала, що також грає...

— Справді, грала... І що ж вона ще говорила?

— Розповідала, що живе у Лозанні, на якійсь старій віллі, збудованій ще прадідом, і що там їй усе вже до живісіньких печінок дозолило... Хотіла б переїхати до Парижа, та не має ані грошей, ані спеціальності...

— Вона була тут до закриття бару?

— Так...

— А потім пішла з вами і була у вас вдома?

— Навряд чи можна так сказати — "вдома". У мене лише невеличка і майже гола кімнатка в старому будинку на вулиці Муффетар... Ми кохали одне одного... Вона багато про що роз* повідала. Правда, вона тоді чимало випила...

— І що ж вона ще розповідала?

— Про себе. Заздрила мені, що маю якусь спеціальність, хоч і заробляю мало. Шкодувала, що свого часу закинула гру на гітарі. "Як і все інше,— зітхала вона.— Берусь за щось з ентузіазмом, і здається вже: ось це і є нарешті мій порятунок, мій шлях у житті. А потім, через місяць, або й півроку, відчуваю якусь порожнечу перед собою. Нема нічого. І я стаю сама собі огидна..." Але мені вже час іти. Наступна перерва буде за пїв* години...

Боб повернувся за свій столик, замовив ще одну скляночку...

— Ви у нас ніколи раніше не бували? — поцікавився бармен"

— Ні. Але моя сестра сюди заходила кілька разів.

Боб показав йому фотографію. Той упізнав Оділію.

— Красива дівчина. Вона щоразу сиділа он у тому кутку зліва, біля оркестру. Поки не зачинявся бар. Скільки ж їй років?

— Коли ви її бачили, ще не було вісімнадцяти. А тепер їй минуло...

— Вона не приїхала з вами?

— Ні. Вона приїхала сюди одна, а я тепер її розшукую.

Бармен покосився на гітариста, і Боб сказав:

— Я знаю... Щойно з ним розмовляв...

— Йому нічого не відомо?

— У цей приїзд він ще її не бачив. Прибула, мабуть, учора ввечері...

— Ви, здається, занепокоєні...

— Авжеж... Вона поїхала дуже пригнічена... В листі, що ме* ні написала, натякала на самогубство... Вам вона останнього разу нічого не казала?

— Ні. Ми й не розмовляли з нею, хоч двічі я запрошував її танцювати...

Через півгодини за столик до Боба підсів гітарист.

— Скотч?

— Ні, пива. Задушливо тут... Пива, Люсьєно!

— І одне віскі...

— Бармен вам сказав щось цікаве?

— Ні. Він танцював з нею, але вона йому нічого не говорила... Як ви гадаєте, він до неї не залицявся?

— Ні... Це не в його вдачі. Та, зрештою", Люсьєна не дозволила б. Вже рік, як між ними щось виникло.."

— Ви не пригадуєте чого-небудь, ну, може, хоч би якогось випадково сказаного слова, котре допомогло б натрапити на слід моєї сестри?

— Хочете повернути її у Лозанну?

— Коли б і знайшов, то не певний, чи й сказав би про це батькам... Я розшукую сестру задля того, щоб не дати їй наробити невиправних дурниць...

— Але ж вона дуже розумна і розсудлива дівчина... Щоправда, вважає себе нещасливою... Вона якась дуже непроста і дуже щира водночас. Точніше, простодушна. Ще не знаючи мене, першого ж вечора зізнавалася в тому, у чому не завжди зізнаються навіть давньому другові... Наступної ночі попросила мене взяти гітару. Я грав для неї... Вона досить романтичної вдачі, чи не так?

Боб не відповідав. Він розмірковував над усім, що почув.

— Оділія не згадувала про когось із своїх паризьких друзів?

— Говорила про якогось хлопця, але я так зрозумів, що то більше ваш друг, аніж її...

— Люсьєн Данж?

— От прізвища я не пам'ятаю. Знаю лишень, що він мав якесь відношення до кінематографа.

— Тоді це він...

— А ще говорила про свою подругу, яка навчається на фа* культеті мистецтвознавства.,.

— Емільєну?

-— Не певний, але, здається, саме так... Вибачте, мені вже пора на сцену. Спасибі вам за пиво...

Він подав руку:

— Мене звати Крістіан Вермолен. Сподіваюся, ще зустріне* мося. Бажаю успіхів у ваших розшуках. Якщо ж Оділія з'явиться тут, я зателефоную. Готель "Меркатор", ви сказали?

— Так, на вулиці Гей-Люссака...

Боб повертався до готелю пішки. По дорозі обмірковував щойно почуте. Здавалося, у характері, у поведінці сестри від* привалися якісь штришки, раніше зовсім не знані. Дивно, адже вони непогано розуміли одне одного. Втім, взагалі хіба було можливим у їхній сім'ї знати кого-небудь по-справжньому? Він уявив собі, як вона холодно і незворушно лежала вночі на ліж* ку цього музики з вулиці Муффетар, коли той грав для неї на гітарі. Боб знав, що в неї було чимало коханців, але підозрю* вав, що вона холодна до них. їй просто хотілося говорити з ки* мось, вона могла відкривати душу незнайомій людині, аби лиш Слухали її зацікавлено. їй потрібно було утвердити себе, свою особистість, довести власну оригінальність. Іноді була дуже са* мовпевнена, іноді ж — зовсім зневірена у собі. І тоді у неї на-ступала якась душевна криза... Мабуть, щось подібне сталося і ё той день, коли написала йому листа. Вже у готельному номері Боб ще раз його перечитав. І відчув ще більшу, ніж першого разу, тривогу. Мабуть, під враженням того, що розповів музика. Що з нею? Навіщо їй потрібно було втікати до цього багато* мільйонного міста? А може, її вже немає? Може, й справді вирішила піти з життя так, щоб навіть тіла її не знайшли? Але іому? Кому і навіщо робить такий виклик?

...Боб незчувся, як заснув. Коли ж прокинувся, уже був ра-рок, легкий жовтуватий туман стояв над містом. Боб піднявся ! почав був голитися, коли задзвонив телефон. Кинувся до апарата, сподіваючись бозна-чого, але почув батьків голос:

Ну що, які новини?

' Ніяких.., Але я дізнався, де вона провела три вечори під дао останньої поїздки до Парижа...

— І де ж?

— У невеличкому барі на бульварі Сен-Жермен..,

— Вона була сама?

— Прийшла сама, але познайомилась там з одним музикою...

— Можу собі уявити... Він щось знає?

— Ні, хоч дещо розповів про її попередній приїзд.

— Що думаєш далі робити?

— Продовжу розшуки. Є двоє чи троє людей, яких вона зна* ла у Парижі. Може, хтось бачив її тепер...

— Гаразд. Але тримай мене в курсі... А то я тут зовсім роз* клеївся. Сьогодні вже не міг працювати...

Боб був здивований. Він несподівано відчув у батькові щось таке, чого не помічав раніше. Згадалося, як сестра не раз казала; "Наш татко — старий егоїст, ні про що не думає, лиш про свою роботу і червоненьке винце..." Оділія часто називала його позаочі "старий", хоч насправді батькові ледь перевалило за п'ятдесят й він був ще повен сил.

Боб не знав адреси Емільєни, а тому вирішив піти у Сор^ бонну. Та розшукати її там було нелегкою справою. Перші службовці секретаріату, до яких звернувся, нічого не знали. Нарешті в якомусь кабінеті чиновник, попорпавшись в одному з метале* вих ящичків картотеки, перепитав:

— Емільєна Лот?

— Так...

— Вона проживає в готелі на вулиці д'Еколь...

То був не готель, а щось на зразок сімейного пансіону — невеликий дім у глибині просторого двору. Двері на вулицю були відчинені навстіж. У коридорі пишногруда дівчина, стоячи навколішки, мила підлогу.

— Ви не знаєте, мадемуазель Лот у себе?

— Як ви назвали прізвище?

— Мадемуазель Лот... Емільєна Лот.

— А, Емільєна... Не знаю, чи вона вже прийшла. Запитайте хазяйку.

З'явилась хазяйка, витираючи руки об кухонний фартух. Невисока на зріст, огрядна, вона нагадувала Матільду, тільки мо* лодшу років на десять.

— Це ви хочете побачити мадемуазель Емільєну? Зараз її немає. Усі мої постояльці розходяться після сніданку, а поверх таються десь аж під вечерю, близько сьомої... Ви її родич?

— Ні, ми друзі по колежу. А ви, бува, не знаєте, чи не при-' ходила до неї учора молода дівчина, яка приїхала з Лозанни?

— Ні, не бачила у неї нікого. Втім, я могла бути в цей час на кухні...

— Спасибі, прийду пізніше.

Боб вийшов на вулицю, обережно переступивши в коридорі велику калюжу води, ненароком розлиту служницею. Вирішив, що про всяк випадок таки треба буде зайти до Емільєни. Правда, їхня дружба з Оділією була нетривка, і якось вони навіть посварилися, та, зрештою, з ким із своїх однокласниць Оділія не сварилася?

Боб дійшов до вулиці Сени і розшукав готель, де жив Люсьен Данж. Над дверима висіла табличка з написом: "Мебльовані кімнати. Здаються на день, на тиждень, на місяць". З коридора було прорубане віконце у бюро — тісненьку світлицю з письмовим столом, старим потертим кріслом біля нього і дошкою, на якій висіли ключі від готельних номерів. За письмовим столом сиділа по-домашньому зодягнена жінка.

— Вибачте, мадам. Чи не можу я бачити мосьє Данжа?

— Зараз його немає...

— І не знаєте, коли повернеться?

— О, це важко сказати. Зараз у нього зйомки десь на околиці міста, тож повертається коли як. Якщо все гаразд, то близько десятої вечора, а якщо десь по дорозі затримається в погребку, то не раніше опівночі...