Зникнення Оділії - Сторінка 5

А ви, бува, не від батьків його прийшли?

— Чому ви так подумали? Він що, боїться їхнього візиту?

— Таки не хотів би, щоб вони його розшукали. У них дивні стосунки. Особливо з матір'ю. Мені здається, вона просто наводить на нього жах...

Сім'я Данж жила в Лозанні у кварталі Туней. У Люсьєна було чотири молодших сестри. Всі вони ще навчалися у колежі. Батько Люсьєна працював рядовим службовцем у представництві швейцарського банку. Це був симпатичний на вигляд чолов'яга, тільки якийсь надто сором'язливий, аж ніби скований. Що ж до матері Люсьєна, то Боб її ніколи й не бачив...

Боб задумав так: якщо до завтра нічого не доб'ється сам — звернеться із заявою до поліції. Знав, що там є навіть спеціальна служба, котра займається такими от справами, як у нього. "Служба розшуків в інтересах сім'ї". Проходячи мимо якогось із поліційних комісаріатів, зайшов усередину, став чекати своєї черги, обіпершись ліктем на дерев'яну стойку. Подумки відзначив, що порядок тут взірцевий, усе вичищено мало не до блиску, стіни свіжопофарбовані.

— Вас викликали?

— Я хотів би одержати довідку. Якщо пропала людина, куди потрібно звернутися?

— Це хтось із вашої сім'ї?

— Моя сестра...

— Якого вона віку?

— їй вісімнадцять...

— І коли ж вона зникла?

— Два дні тому...

— Може, просто кудись відлучилась?

— Але ж з нею ніколи раніше такого не траплялося...

— Зверніться у службу розшуків в інтересах сім'ї. Будинок номер одинадцять на вулиці Юрзен, це у четвертому окрузі.

Бобу для цього було потрібно лиш перейти міст через Сену. Але поки що він не наважувався втаємничувати поліцію. Ще спробує сам щось зробити, потім подзвонить батькові...

З годину просидів, читаючи газету, на якійсь терасі на бульварі Сен-Жермен. Потинявся трохи і, не придумавши нічого ліпшого, чим би можна було зайнятися, пішов у кіно.

Близько сьомої вечора знову прийшов у пансіон, де жила Емільєна.

— Як, ви сказали, вас звати? — перепитала його служниця.

— Боб... Боб Пуанте...

— Зачекайте тут...

Підібравши руками поли спідниці, вона побігла сходами нагору. Незабаром повернулась і сказала:

— Вона зараз спуститься... Ходіть зі мною...

Поминули їдальню, де стояв великий круглий стіл, накритий на шість чи сім чоловік, увійшли в якусь кімнату, що дуже нагадувала кімнату сільського дому. Може, тому, що з кухні долинав сюди запах рагу...

Боба зустріли стримано. Увійшовши до кімнати, Емільєна лиш зиркнула на нього з холодною цікавістю.

— Ти хотів мене бачити?

— Так. Ви з Оділією були подругами...

■— Ти ж знаєш, що Оділія не мала подруг.

— ...А може, стрічала її цими днями?

— Останнього разу ми бачилися більш як рік тому, у Лозанні...

— Вона не розшукувала тебе тут, у Парижі?

— Якби розшукувала, мені про це сказали б... Наскільки я розумію, вона кудись зникла?

— Так...

— У тебе є сигарети?

Боб пригостив Емільєну сигаретою, підніс їй сірника, запалив сам, всівся в одне із крісел, обшитих зеленим сукном. Емільєна сіла навпроти.

■— Коли це сталося?

-— Два дні тому.

■— А ти певний, що вона у Парижі?

— А куди б іще могла поїхати?

-— Ось побачиш, повернеться з дня на день... Хотіла зайвий раз викликати інтерес до себе. Ніколи не могла поводитись нормально, як усі.

— Я знаю... Не було б біди, якби це так... Але зараз вона в якомусь відчаї. Здається, задумала накласти на себе руки...

— Послухай-но, Бобе, давай спокійно проаналізуємо ситуа" цію: якби вона була в такому відчаї, щоб укоротити собі віку, то хіба потрібно їхати до Парижа? У Лозанні для цього не мен* ше можливостей, ніж тут...

— А якщо вона не хотіла, щоб знайшли її тіло?

— Як ти це собі уявляєш? Поховати сама себе? Припустимо, захотіла б кинутися у Сену, але ж її тіло спливло б через день* два...

— Спливло б. Але могло б стати уже невпізнанним...

— Ні, тут щось інше... Оділія не може не розуміти, що де 0 вона не заподіяла собі смерть, її все одно знайдуть, розпізна* ють, поховають на кладовищі... Просто вона завжди любила ускладнювати собі життя. Пригадую, як ще у колежі пишалася тим, що втратила дівочу цнотливість. Перешіптувалася з дівча* тами, які зробили так само... А на тих, котрі ще цього не спі* знали, дивилася так, ніби кожна з нас мала якусь фізичну ваду. І гордилася: "Це був не хлопчик з колежу, а справжній муж* чина. Мені нецікаво було б спати з ровесником". Цілий місяць нам товкла про те. Може, лишень задля того, щоб хлопці з нашого класу поглядали на неї з неприхованим інтересом? Правда, у цей час вона вже перейшла на "ти" з двома наймо* лодшими викладачами колежу. Не знаю, чи було щось між ни* ми. Мабуть, ні... Але вона спеціально заходила у ресторанчик поблизу Бетюзі і замовляла собі склянку соку і сандвіч саме в той час, коли приходили обідати ті двоє викладачів. Отож траплялося, що опинялися вони за одним столиком, і Оділія курила не криючись.

— Я знаю все це, Емільєно.

— Тоді чому мене розпитуєш?

— Бо хочу її розшукати... У неї, звичайно, є свої вади. Але це не причина для того, щоб дозволити їй вчинити щось непо* правне...

— Та зрозумій же: вона завжди грає якусь роль...

Те, що говорила Емільєна, було правдою. Але не цілком. Емільєна ставилася до Оділії досить прохолодно, і тому нама* льований нею психологічний портрет аж ніяк не був схожий на справжній.

— Ну що ж, дякую за розповідь.

— Що робитимеш далі?

— Продовжу розшуки...

— Вона не так вже й багато людей у Парижі знала... Скільки— разів бувала тут?

— Чотири чи п'ять. Щоразу приїздила лиш на кілька днів.

' — Ти молодець, Бобе. Бажаю тобі успіхів.

Розпрощавшись з Емільєною, Боб вийшов украй пригнічений. Не мав жодних ілюзій щодо вдачі своєї сестри, та все ж було таке відчуття, ніби щойно в його присутності її облили брудом. Образ сестри, що йому змалювали, багато в чому таки співпадав і водночас був якийсь викривлений. Йому бракувало чогось суттєвого, невловимого, притаманного саме Оділії — жаги до життя.

Бобу важко було розібратися, як же він сам ставиться до сестри. Невже Оділія і справді гірша від цієї ж Емільєни чи від більшості своїх подруг? Яка ж то внутрішня сила штовхала її йти до кінця задуманого, не зважаючи на те, що казатимуть про неї люди?

Боб повільно прямував на вулицю Сени, знову до того готелю, де жив Люсьєн.

— Мій друг уже повернувся? — запитав він хазяйку.

— Хвилин із десять тому. Вам таки пощастило. Знімали якісь там епізоди на пристані, і він ненароком упав у воду. Те^ пер перевдягається...

— Який у нього номер?

— Тридцять перший. Це на четвертому поверсі...

Боб зійшов нагору і постукав— у двері.

— Хто там?

— Боб Пуанте.

— Хвилиночку. Я перевдягаюся...

Незабаром двері відчинилися. У невеликій кімнаті на самісінькій підлозі лежала купа мокрого одягу, навколо якої утворилася калюжа води. Посеред кімнати стояв Люсьєн Данж у голубих джинсах й натягав на себе жовтий светр.

— Це через того ідіота інженера я шубовснув у воду. Насунув на мене, як слон. Довелося взяти таксі і мчати додому. Нам навіть своєї автомашини не виділено. Це дешевенький фільм, майже усе на природі знімаємо...

— Ти задоволений?

— Якщо не брати до уваги вимушеної купелі. До речі: я вже другий помічник режисера. Це таки прогрес... Місяць тому був усього лиш стажером...

— Тепер, певно, розраховуєш вибитися в режисери?

— Ще й як розраховую, старий!

Це був добродушний товстун, який ходив, смішно вивертакн чи ноги. Обличчя у нього було рухоме, мов у клоуна.

— Може, сходимо разом повечеряємо?

— При умові, що кожен платитиме за себе.

— Як хочеш.— Люсьєн почав узуватися.— Тут неподалік е досить симпатична кав'ярня...

Мабуть, у цій кав'ярні він був постійним відвідувачем, бо ха-зяГн, запримітивши його ще на порозі, привітався приязно, як з давнім знайомим:

— Добрий вечір, мосьє Люсьєн. Що замовлятимете сьогодні?

— А вам, мосьє?

— Трохи гренадину...

— Склянку доброго вина.

— Тоді рекомендую божолезьке...-

Боб глянув на табличку з меню, що висіла при вході. Морсь* кі черепашки, теляче рагу, пиріг з яблуками...

Взяли свої склянки і всілись за вільним столиком. Висока струнка дівчина у чорній сукні з білим фартушком підійшла до них:

— О, мосьє Люсьєн! Ви сьогодні вечеряєте з другом?

— Так, Леонтіно...

— Я вам казала, що мене звати не Леонтіною...

— Але ж вам так пасує це ім'я! Ваші батьки повинні були б наректи вас Леонтіною.— Люсьєн підморгнув Бобу і плеснув офіціантку ззаду.

— Як вам не соромно! Що ваш друг подумає?

— Мій друг подумає, що ми з вами у гарних стосунках і що ви розумієте жарти...

Коли офіціантка пішла, Люсьєн, стишивши голос, запитав:

— То що тебе привело сюди?

— Люсьєне, може, ти бачив мою сестру учора чи позавчора ввечері?

— Я її не бачив уже три роки. Скажи, Бобе, вона, мабуть, стала тепер з біса гарненькою дівчинкою. Я ж бачив її ще під* літком, зовсім безгрудою.

— Тепер вона розкішна...

— Значить, їй пора уже зніматися в кіно.

— Чому ти так вирішив?

— Та в неї ж природний артистизм! Я багато спостерігав за нею, і мені здається, що вона постійно грає, причому так пере* втілюється в образ, що ніби й справді стає тою особою, чию роль грає. Коли ж вона втомлюється або ж коли це нікого не зворушує, придумує собі якусь іншу роль.

— Це таки правда...

— Ось тому я й кажу: її шлях — у кіно...

Офіціантка принесла дві порції морських черепашок.

— Нам ще пляшечку божолезького, Леонтіно. Мій друг каже, що воно чудове.— Потім до Боба: — Отже, Оділія в Парижі?

— Повинна бути тут. Так написала у своєму листі... Сповістила мене, що хоче зникнути назавжди. Тепер от розшукую людей, котрих знала в Парижі. Може, зустрічалася з кимось у ці дні...

— І які результати?

— Поки що ніяких. Завтра звернусь до поліції...

— Гадаєш, справа така серйозна?

— Ти ж сам щойно сказав: якщо вона обрала якусь роль, То грає її по-справжньому...

— Бідолашна дівчинка...

Якщо Оділія ще не здійснила свого задуму, то вона не могла залишатися у чотирьох стінах готельної кімнати. Обов'язково мала вийти в місто, швидше всього — увечері. Оділія ніколи не ходила до кав'ярень на Єлісейських Полях — вони для снобів. Монмартр принаджував лише простодушних туристів. Немає нічого кращого за Лівий берег і особливо за бульвар Сен-Жер-мен-де-Пре. Отож Боб почав прочісувати всі кубельця в цьому районі. Скрізь гамірно, накурено і була така тіснява, що парочки не танцювали, а лиш похитувалися на місці під оглушливу музику.

У кожному барі Боб, лиш для годиться, замовляв що-небудь випити й уважно розглядався довкола, сподіваючись побачити сестру.