Золоті рибки - Сторінка 4

Я не став порпатися в цьому мотлосі. Я вийшов з контори, спустився в труському ліфті вниз, заглянув у бар, хильнув коньяку, потім знайшов свою машину й поїхав додому.

Переодягнувшись, я спакував сумку, випив трохи віскі й узяв трубку — мені хтось дзвонив. Було десь пів на десяту ранку.

Голос Кейті Хорн сказав:

— Виходить, ти. ще не поїхав. Я так і думала.

— Ти сама? — через силу запитав я.

— Так, тепер сама. Але в мене було повно лягавих. Сиділи кілька годин. Хоча виявились досить люб'язними, навіть співчували мені. Вони гадають, що хтось зводить давні рахунки.

— І твій телефон тепер, мабуть, прослуховують? — прогарчав я. — Куди це я повинен був їхати?

— Ну, сам знаєш. Мені сказала твоя дівчина.

— Така невисока, чорнява? Дуже самовпевнена? її звати Керол Донован? [65]

— У неї була твоя візитка. А що, хіба...

— Немає в мене ніякої дівчини, — сказав я просто. — Але б'юсь об заклад, що зовсім випадково — ти про це навіть не подумала — з твого язика зірвалась одна назва — назва міста на півночі. Правда ж?

— П-правда, — ледве чутно призналася Кейті. Нічним літаком я вилетів на північ.

Коли не брати до уваги головного болю і невтолимого бажання напитися крижаної води, то політ був досить приємний.

6

Готель "Сноквелмі" в місті Олімпія містився на вулиці Кепітелвей навпроти звичайного міського парку, що займав площу одного кварталу. Я постояв біля дверей кав'ярні, потім пішов пагорбом униз — туди, де останній, геть пересохлий рукав протоки Пуже гнив за рядом тепер уже нікому не потрібних причалів. Попереду все було завалене стосами колод, і старі діди вовтузилися серед тих колод або сиділи на ящиках із люльками в зубах. Вивіски за їхніми спинами повідомляли: "Дрова й тріски. Доставка безплатна".

Далі здіймався крутий пагорб, а на тлі синьо-голубого неба стояли розкішні північні сосни.

Двоє дідів сиділи на ящиках метрів за шість один від одного, але думали вони кожен про своє. Я підійшов до одного з них. На ньому були вельветові штани й те, що колись було вовняною курткою в чорну і червону клітку. На його фетровому капелюсі відбилося двадцять шарів поту — видно, кожен шар відповідав одному літу. В лівій руці старий стискав коротку чорну люльку, а брудними пальцями правої неквапно, обережно і з величезною насолодою висмикував із власного носа довгу покручену волосину. Я поставив ящика, сів, натоптав люльку, розкурив її і пихнув димом. Потім показав рукою на воду й промовив:

— І не скажеш, що вона впадає десь у Тихий океан. Старий звів на мене очі.

— Мертвий закуток... — провадив я. — Тихе, спокійне у вас містечко. Мені такі подобаються.

Старий мовчки дивився на мене.

— Б'юсь об заклад, — вів я далі, — той, хто пожив у такому місці знає усіх жителів. Та й в околицях теж.

Тоді він спитав:

— І скільки ж ви ставите?

Я видобув з кишені срібного долара. В цих місцях їх і досі можна побачити. Старий оглянув монету, [66] кивнув головою, а тоді несподівано різко висмикнув з ніздрі волосину й заходився розглядати її на світло.

— Ви програєте, — зауважив він.

Я поклав долара собі на коліно й спитав:

— Ви знаєте кого-небудь у цих краях, хто тримає золотих рибок?

Старий не зводив погляду з долара. Другий дід, що сидів неподалік, був у комбінезоні й туфлях без шнурків. Він теж глипнув на долар. А тоді обидва одночасно сплюнули. Перший старий повернув голову й щосили загорлав:

— Ти знаєш, хто тут розводить золотих рибок?

Другий сплигнув з ящика, схопив велику сокиру, поставив вертикально колодку й, рубонувши її, розколов навпіл. А тоді переможно глянув на першого й крикнув:

— Не такий уже я й старий! Перший пояснив:

— Трохи недочуває.

Він поволі підвівся й рушив до халупи, побудованої із старих, різних завдовжки дощок. Зайшовши всередину, грюкнув дверима.

Другий дід спересердя кинув сокиру на землю, плюнув у бік зачинених дверей і проходом поміж стосів дров пішов собі геть.

Двері халупи прочинилися, і з них вистромив голову старий у вовняній куртці.

— Краби з каналізації, та й годі! — випалив він і знову зачинив двері.

Я сховав долара в кишеню і знову рушив на пагорб. Я вже бачив, що не скоро навчуся розуміти їхню балаканину.

Кепітел-вей тяглася з півночі на південь. Похмурий зелений трамвай сунув уздовж вулиці в бік району, що називався Тамуотер. Вдалині я бачив якісь державні установи. їдучи на північ, я проминув два готелі й кілька крамниць. Далі було перехрестя. Дорога праворуч повертала до Такоми й Сіетла. Та, що ліворуч, вела через міст до півострова Олімпік.

А відразу за перехрестям вулиця раптом ставала старою, обшарпаною, асфальт на тротуарі весь у вибоїнах, китайський ресторанчик, обклеєний афішами кінотеатр, ломбард. Вивіска, що виступала над брудним тротуаром, сповіщала: "Все для курців". А нижче маленькими літерами — так, ніби господар сподівався, що їх ніхто не помітить, стояло: "Більярд".

Я проминув полиці з журналами в строкатих обкладинках, стіл-вітрину на сигари, де тепер лежали самі мухи, і ввійшов усередину. Ліворуч була дерев'яна стойка, кілька гральних автоматів і єдиний більярдний [67] стіл. Троє підлітків крутилися біля гральних автоматів, високий худорлявий чоловік з довгим носом і зовсім без підборіддя грав сам із собою в більярд; в зубах у нього стриміла погасла сигара.

Я сів на високий табурет. Лисий чоловік із важким поглядом підвівся за стойкою зі свого стільця, витер руки об цупкий сірий фартух і зблиснув до мене золотим зубом.

— Ковток віскі, — сказав я. — Ви не знаєте, тут тримає хтось золотих рибок?

— Угу, — озвався чоловік.— Ні.

Він налив щось за стойкою в товсту склянку й посунув її до мене.

— Двадцять п'ять центів.

Я понюхав рідину, поморщив носа й поцікавився:

— "Угу" — це про віскі?

Лисий показав мені велику пляшку з ярликом "Найкраще житнє віскі "Діксі". Гарантована витримка — чотири місяці".

— Ого! — мовив я. — Оце новина!

Я долив у склянку води й випив. На смак віскі нагадувало культуру холери. Я поклав на стойку двадцятип'ятицентовик. Бармен зблиснув іншим золотим зубом і, вчепившись своїми лапищами в стойку, подався підборіддям до мене.

— Не зрозумів вашого жарту, — проказав він майже лагідно.

— Я щойно приїхав. І для мене це новина, — пояснив я йому. — Я шукаю золотих рибок, щоб прикрасити вітрину. Золотих рибок.

— А хіба я схожий на такого, хто знає хлопця, який тримає золотих рибок? — неквапно промовив бармен. Обличчя його трохи зблідло.

Довгоносий, що грав сам із собою в більярд, поклав кия, підійшов до стойки й кинув на неї п'ятицентовика.

— Налий мені чогось випити, поки ти ще не напу-див у штани, — сказав він барменові.

Той через силу відірвав від стойки руки. Я схилився глянути, чи не лишилося від його пальців ум'ятин на дереві. Лисий налив кока-коли, помішав у склянці спеціальною паличкою, різко поставив склянку на стойку, потім набрав повні груди повітря, випустив його через ніс і, щось буркнувши, подався до дверей з табличкою "Туалет".

Довгоносий підніс склянку з кока-колою і подивився у замизкане дзеркало за стойкою. Ліва частина його рота ледве помітно сіпнулася. Глухий голос запитав:

— Як там Чистильник? [68]

Я стис до купи великий та вказівний пальці, підніс їх до носа, понюхав і сумно похитав головою.

— Що, перенюхав?

— Еге, — мовив я. — Я не розчув вашого імені.

— Називай мене Захід. Я, як те сонце, весь час посуваюсь на захід. Гадаєш, він не розколеться?

— Не розколеться, — запевнив я.

— То яка там у тебе кличка?

— Додж Віліс з Ель-Пасо, — відповів я.

— Зупинився десь?

— У готелі.

Він поставив порожню склянку й сказав:

— Треба погомоніти.

7

Ми прийшли до мене в кімнату, сіли й утупилися один в одного поверх склянок із віскі та імбірним пивом. Захід вивчав мене своїми близько посадженими очима, які нічого не говорили. Вивчав неквапно, але під кінець, мовби підсумовуючи враження, дуже уважно.

Я відпив зі склянки й чекав. Нарешті він озвався своїм "тюремним" голосом:

— Чого Чистильник не прийшов сам?

— Того ж, чого він не лишився на місці.

— Що це означає?

— Помізкуй сам, — відповів я.

Він кивнув головою, так ніби в тому, що я сказав, був якийсь сенс. Тоді запитав:

— Яка найвища ціна?

— Двадцять п'ять тисяч.

— Ну, це ти загнув! — кинув Захід запально, аж грубувато.

Я відхилився назад, закурив, випустив у відчинене вікно дим і простежив, як легенький вітрець підхопив його й розірвав на шматки.

— А знаєш, — невдоволено промовив Захід, — мені що ти, що спортивний розділ у недільній газеті. Може, ти й наш хлопець. Але я тебе зовсім не знаю.

— Тоді чого ж ти вчепився за мене? — спитав я.

— Ти ж сказав слово, хіба не так?

Отут я й вирішив пірнути, як то кажуть, з головою. Я всміхнувся.

— Та вже ж! "Золоті рибки" — пароль, а "Все для купців" — місце зустрічі.

На його обличчі нічого не відбилось, і це підказало мені, що я мав рацію. Я зробив вдалий крок, про такі здебільшого тільки мрієш, але й у мріях робиш їх хибно. [69]

— Ну, і що далі? — спитав Захід, посмоктуючи й навіть жуючи шматочок льоду зі своєї склянки.

Я засміявся.

— Гаразд, Заходе. Я розумію, ти насторожений. Ми можемо розмовляти так тижнями. Давай відкриємо карти. Де старий?

Захід стис губи, тоді облизав їх і знову стис. Нарешті поволі поставив склянку і його права рука недбало ковзнула на стегно. Я розумів, що припустився помилки, адже Чистильник добре знав, де старий. Тож і я мав про це знати.

Але голос мого співрозмовника нічим не виказав, що я дав промах. Захід тільки сердито промовив:

— Ти хочеш, щоб я виклав свої карти на стіл, а ти просто посидиш і подивишся на них? Так діло не піде!

— Тоді як тобі сподобається таке? — прогарчав я. — Чистильник мертвий!

У нього сіпнулася брова й кутик рота. Очі стали ще безтямніші, ніж були, якщо таке взагалі можливе. Голос ледве чутно прошурхотів, наче палець по сухій шкірі:

— Як це сталося?

— Конкуренція, про яку жоден із вас і гадки не мав. — Я відхилився назад і всміхнувся.

Тьмяно зблиснувши на сонці, з'явився револьвер — я навіть не зрозумів, звідки він узявся. Отвір у дулі був круглий, темний і порожній. Він дивився на мене.

— Не на того напав! — мляво промовив Захід. — Я не такий дурний, щоб мене можна було обвести круг пальця.

Я склав руки на грудях, не забувши покласти праву зверху.

— Ти мав би рацію, якби я намагався обвести тебе круг пальця.