Золоті рибки - Сторінка 5

- Реймонд Чандлер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та це не так. Чистильник завів гру з однією дівчинкою, і вона все з нього видоїла. Але він не сказав їй, де шукати старого. Тож вона прийшла зі своїм босом провідати Чистильника в нього вдома. Вони й приклали до його п'ят гарячу праску. Він помер від шоку.

Моя розповідь не справила на Захода ніякого враження.

— Я ще добре чую, — поквапив він мене.

— Я теж, — огризнувся я, прикинувшись розлюченим. — Якого дідька! Я від тебе ще нічого не чув, окрім того, що ти знаєш Чистильника!

Він покрутив на пальці револьвера, спостерігаючи, як він обертається.

— Старий Сайп тепер у Вестпорті, — недбало промовив він. — Це тобі щось каже?

— Еге. А камінчики ще в нього?

— Чорт, а я звідки знаю?! [70]

Він знову тримав револьвера в руці, тепер уже опустивши його до пояса. Дуло знов дивилося на мене.

— А де ж ті конкуренти, про яких ти казав? — поцікавився Захід.

— Здається, я відірвався від них, — сказав я. — Хоч я не дуже певен. Можна мені опустити руки й узяти склянку?

— Бери. А як ти про це дізнався?

— Чистильник наймав кімнату в дружини мого товариша — він сам сидить. Вона славна молодичка, їй можна вірити. От він і розповів їй, а вона переказала мені. Ну, а після того...

— ...як Чистильника порішили? На скількох же ти все ділитимеш із свого боку? Моя половина, тут нічого й балакати.

Я допив склянку, посунув її вбік і сказав:

— Чорта з два!

Револьвер піднявся на кілька сантиметрів, тоді знов опустився.

— Скільки ж вас усього? — гаркнув він.

— Тепер, коли Чистильника нема, троє. Якщо пощастить відшити конкурентів.

— Це ті, що підсмажують п'яти? Розкажи, які вони з себе.

— Чоловік на ім'я Раш Медер, дешевий адвокатик з півдня, п'ятдесят років, гладкий, тонкі, опущені донизу вуса, темний чуб, на маківці лисина, зріст — метр сімдесят п'ять, важить сімдесят два кілограми, але кишка в нього тонка. Дівчина — Керол Донован, коси чорні й досить довгі, сірі очі, тонкі, гарні риси обличчя, років їй двадцять п'ять — двадцять вісім, зріст — метр п'ятдесят сім, важить сорок вісім кілограмів, востаннє я бачив її в синьому костюмі, людина дуже жорстока. Удвох вони — просто залізо.

Захід байдуже кивнув головою і відклав револьвера.

— Хай тільки поткне свого носа — зразу стане м'якішою! — процідив він. — У мене біля будинку стоїть машина. — Подихаємо свіжим повітрям дорогою до Вестпорта й оглянемо все на місці. Але не набридай йому з тими золотими рибками. Кажуть, він на них зовсім розум утратив. А я побуду збоку. Дуже він хитрий — набрався досвіду у в'язниці. Від нього тхне парашею.

— Прекрасно, — добродушно погодивсь я. — Я сам давно захоплююся золотими рибками.

Захід потягся рукою до пляшки, налив собі на два пальці віскі й випив. Тоді встав, звів комір і спробував випнути свою щелепу без підборіддя якомога далі вперед. [71]

— Тільки не помилися, хлопче. Доведеться, як видно, погріти чуба. Робота буде велика, самими балачками, мабуть, не відбудешся. Може, треба буде його й викрадати.

— Дарма, — кинув я. — Страхове агентство нас прикриє.

Захід обсмикав поли куртки, потер долонею тонку шию. Я надів капелюха, поклав пляшку з віскі в сумку біля стільця, на якому сидів, підійшов до вікна й зачинив його.

Ми рушили до дверей. Та тільки-но я потягся рукою до клямки, як із другого боку в двері хтось постукав. Я знаком показав Заходові, щоб він став під стіною. Якусь мить я ще дивився на двері, а тоді відчинив.

Перед моїми очима з'явилися майже поруч два револьвери — один маленький, калібру 0,32, другий — великий, "Сміт і Вессон". Ті, що їх тримали, ввійти до кімнати разом не могли, тож дівчина ступила перша.

— Ну годі, розумахо, — сухо сказала вона. — Лапки — до стелі! Побачимо, чи ти дістанеш до неї.

8

Я поволі позадкував. Непрохані гості наступали на мене з двох боків. Я спіткнувся об власну сумку, впав назад і, вдарившись об підлогу, зі стогоном повернувся на бік.

Цієї миті Захід, недбало крикнув:

— Руки вгору, приятелі! Та швидше!

Дві голови рвучко відвернулися від мене, і я встиг дістати свій револьвер і покласти його в себе під боком. Я знов застогнав.

Запала тиша. Я не чув, щоб упав хоч один револьвер. Двері кімнати все ще стояли навстіж, а Захід і досі підпирав стіну десь за ними. Дівчина процідила крізь зуби:

— Тримай шпига на мушці, Раше. І причини двері, худоребрий тут не стрілятиме. Та й ніхто не стрілятиме. — А тоді пошепки — я ледве розчув — додала: — Грюкни дверима!

Медер позадкував через кімнату, не зводячи з мене свого "Сміта і Вессона".

Тепер він повернувся до Захода спиною, і думка про це змушувала його очі стурбовано бігати. Мені не важко було його підстрелити, але це не входило в мою гру. Захід стояв, широко розставивши ноги, ні пари з уст. Його безбарвні очі насмішкувато примружились. [72]

Він не спускав очей з дівчини, вона не спускала з нього очей. їхні револьвери теж пильно дивились один на один.

Рані Медер дістався до порога, взявся за край дверей і різко відвів їх. Я добре знав, що зараз буде. Ту ж мить, коли хряснуть двері, тридцять другий калібр скаже своє слово. Якщо вона вистрелить вчасно, то двері, грюкнувши, поглинуть звук пострілу.

Я рвонувся вперед, схопив Керол Донован за ногу й щосили смикнув її до себе.

Двері хряснули. її револьвер вистрелив, куля відколола шматок штукатурки на стелі.

Брикаючись, Керол повернулась обличчям до мене. І тут почувся глухий, підкреслено тягучий голос Захода:

— Ну, коли так, то побалакаймо! — І він звів курок свого кольта.

Щось у його голосі заспокоїло Керол Донован. Вона розслабилась, її рука з револьвером ковзнула вниз, і дівчина з лютим поглядом відступила від мене.

Медер повернув у замку ключ і, важко дихаючи, сперся на двері. Його капелюх мало не сповз на вухо, і з-під крисів виглядали кінчики двох смужок клейкої стрічки.

Поки я про все це розмірковував, ніхто не ворушився. Кроків за дверима не чути було, тож ніщо не могло потривожити нас. Я звівся навколішки, намагаючись не показувати свій револьвер, потім став на ноги й підійшов до вікна. На верхні поверхи готелю "Снок-велмі" з тротуару не дивилася жодна душа.

Я всівся на широке старомодне підвіконня і трохи знічено поглядав у кімнату, так ніби проповідник щойно сказав тут погане слово.

Дівчина різко кинула мені:

— І ти злигався з оцим йолопом?!

Я не відповів. На її обличчі проступив рум'янець, в очах горів вогонь. Медер простяг руку й пригнічено сказав:

— Послухай, Керол. Послухай мене. Так ми нічого...

— Замовкни!

— Гаразд, — видушив із себе Медер. — Хай буде по-твоєму.

Захід утретє чи вчетверте спроквола зміряв дівчину поглядом. Його рука з револьвером зручно лежала на поясі, й у всьому вигляді мого напарника прозирав Цілковитий спокій. Побачивши ще, як він діставав револьвер, я сподівався тільки на те, що дівчину його спокій не обманить.

Поволі він проказав: [73]

— Ми вже чули про вас двох. І що ж ви нам пропонуєте? Мені взагалі не дуже цікаво вас слухати, але й за стрілянину неохота сидіти.

— Там досить для чотирьох, — промовила дівчина. Медер енергійно закивав своєю великою головою, і

йому навіть вдалося видавити з себе бліду усмішку. Захід глянув на мене. Я кивнув головою.

— Виходить, четверо, — зітхнув він. — Гаразд. Але більше нікого. Зараз поїдемо до мене й побалакаємо за чаркою. Тут мені не до вподоби.

— Як усе просто! — єхидно кинула дівчина.

— Просто, як сама смерть, — протяг Захід. — А я її частенько бачив. Того ж то ми все й обговоримо. Тут не тир.

Керол Донован розстебнула свою замшеву сумочку на лівому боці й сховала в неї револьвер. Тоді всміхнулась. Коли дівчина всміхалася, вона була чарівна.

— Ставку зроблено, — спокійно мовила вона. — Я входжу в гру. Куди тепер?

— На Вотер-стріт. Під'їдемо на тачці.

— Тоді веди нас, хлопче.

Ми вийшли з кімнати й спустилися ліфтом до вестибюля, багато прикрашеного оленячими рогами, опудалами птахів та гербаріями диких квітів під склом. Йшли ми як четверо друзів. Таксі проїхало Кепітел-вей, далі площу, проминуло червоний житловий будинок, надто великий для цього містечка — крім тих днів, коли засідають законодавчі збори. Ми їхали по слідах автомобільних шин повз адміністративні будівлі, що виднілися поодаль, високі зачинені ворота губернаторської резиденції.

Вздовж тротуарів росли дуби. За садовими хвіртками ми побачили кілька досить великих садиб. Таксі промчало повз них і завернуло на дорогу, що вела до самої протоки. Невдовзі між високими деревами показався будинок. Далі за деревами виблискувала вода. Будинок був з верандою, невеличкий газон зовсім заріс бур'яном і дуже буйними кущами. Прокладена в грязюці колія закінчувалась під навісом, де стояв старомодний низенький спортивний автомобіль.

Ми вийшли з таксі, і я розрахувався з водієм. Всі четверо стояли й уважно дивилися, як машина зникає з очей. Потім Захід сказав:

— Моя кімната нагорі. Піді мною живе вчителька, зараз її немає вдома. Ходімо, треба прополоскати горло.

Ми рушили через газон до веранди. Захід рвучко відчинив двері й показав нам на вузенькі сходи.

— Спершу дама. Вперед, красуне! В цьому місті дверей ніхто не замикає. [74]

Дівчина холодно глянула на господаря й пішла повз нього сходами нагору. За нею попростував я, потім — Медер. Захід ішов останнім.

Майже весь другий поверх займала одна кімната, затемнена деревами за мансардним вікном. Тут стояло широке ліжко, присунуте аж до похилої стіни, стіл, кілька плетених стільців, маленький радіоприймач, а посеред кімнати — кругла чорна груба.

Захід пішов до крихітної кухоньки й повернувся з чотиригранною пляшкою та кількома склянками. Потім поналивав і підніс свою склянку. Решта так і стояли на столі.

Вмовляти нас довго не довелося, ми випили й посідали.

Захід одним духом вихилив свою склянку, нахилився поставити її на підлогу, а коли розігнувся, в руці у нього знову був кольт.

Я почув, як у неприємній тиші, що запала так несподівано, похлинувся Медер. Губи в Керол сіпнулися так, ніби вона мала намір засміятись. Потім дівчина нахилилася вперед, тримаючи склянку лівою рукою поверх сумочки.

Губи в Захода поволі розтяглися у тонку рівну лінію. Неквапно й байдуже він проказав:

— То, значить, п'яти підсмажуєте? Моїм дружбанам, так?

Медер почав хапати ротом повітря й розводити своїми товстими руками.