Зоряний пил - Сторінка 13

І тоді просто йдіть по свою зірку. Ланцюжок допоможе взяти її з собою. Залишився зовсім малесенький шматочок свічки, тож раджу вам не марнувати ані хвилини, щоб потім не жалкувати. "Не барися, ширше крок"!

— Мабуть… ваша правда, — сказав Трістран.

Він стояв, чекаючи, що буде далі. Кошлатий чоловічок провів над свічкою рукою, і ґніт раптом спалахнув. Полум'я було жовте згори і блакитне знизу. Дмухнув вітер, але вогонь анітрохи не сколихнувся.

Тримаючи свічку, Трістран виставив перед собою недогарок і ступив крок уперед. Свічка освітлювала все навкруги, кожне дерево і кожну травинку.

Наступний крок — і Трістран опинився на березі озера, а вогник свічки відбивався у воді. Ще крок — гори й самотні скелі; язик полум'я відбивався в очах мешканців засніжених висот. Наступний крок — і хлопець опинився на хмарах — вони хоч і були напівпрозорі, але якимось дивом витримували його вагу. Потім, міцно стискаючи свічку, Трістран пройшов під землею, де при світлі вогню виблискували мокрі печерні стіни; потім він знову опинився у горах, потім — на лісовій дорозі. Там він встиг побачити жінку в червоній сукні, що мчала в колісниці, запряженій парою білих цапів. Вона здалася йому схожою на кельтську королеву Боудіку, як її зображували у підручниках з історії. Ще крок — і Трістран стояв на зеленій галявині, поряд з якою плюскотів дзвінкий струмочок.

Ступивши ще крок, він помітив, що галявина нікуди не поділася: навколо росла висока папороть, наперстянка та в'язи. Місяць висів біля краю неба. Хлопець підняв свічку, шукаючи чогось схожого на зірку, що впала, — але не бачив нічого, хоч трохи схожого на звичайний чи коштовний камінь.

Поруч жебонів струмок, але за його шумом Трістран розчув ще якийсь звук — наче хтось захлюпав носом і проковтнув слину. Здавалося, хтось намагається не розплакатися.

— Хто тут? — гукнув Трістран.

Хлипання змовкло. Але Трістран був упевнений, бачив під кущем ліщини якесь світло, і пішов туди.

— Перепрошую, — почав він, сподіваючись заспокоїти того, хто засів під деревом. Йому дуже не хотілося знову зустрітися з крихітним народом, що вкрав його капелюх.

— Я шукаю зірку.

Замість відповіді з-під куща вилетіла грудка мокрої землі і влучила Трістранові в обличчя. Було трохи боляче; за комір посипався бруд.

— Я не збираюся кривдити вас, — голосно гукнув Трістран.

Цього разу хлопець встиг ухилитися — чергова грудка влучила у в'яз, біля якого він щойно стояв. Трістран йшов уперед.

— Забирайся геть! — промовив заплаканий дівочий голос. — Просто йди звідси, дай мені спокій!

Дівчина скоцюрблено сиділа під ліщиною і вельми недружньо дивилася на Трістрана. Вона вже вхопила в руку чергову грудку, але не кинула її.

Очі у дівчини були червоні й заплакані, а волосся таке світле, що здавалося зовсім білим. Блакитний шовк плаття мерехтів у світлі свічки. І вся дівчина, здавалося, мерехтіла.

— Будь ласка, не кидайте в мене грязюкою, — попросив Трістран. — Зрозумійте, я зовсім не хотів вас турбувати. Десь тут упала зірка, і я повинен знайти її, перш ніж догорить ця свічка.

— Я зламала ногу, — сказала юна леді.

— Співчуваю, звісно, — відповів Трістран. — Але ж зірка…

— Я зламала ногу, — сумно повторила вона, — коли падала.

З цими словами дівчина знову підняла грудку. З її руки посипався блискучий пил.

Грудка землі влучила Трістранові в груди.

— Забирайся, — схлипнула дівчина, затуляючи обличчя руками. — Забирайся і дай мені спокій!

— Ви і є зірка, — нарешті дійшло до Трістрана.

— А ти — бовдур, — в'їдливо сказала дівчина, — а ще невіглас, йолоп і телепень!

— Еге ж, — погодився Трістран. — Мабуть, так і є.

Тут він розмотав з руки вільний кінець срібного ланцюжка і накинув його на тонке зап'ястя дівчини. Ланцюжок враз затягнувся.

Дівчина люто зиркала на нього.

— Що це ти таке робиш? — запитала вона, чомусь вже без гніву і ненависті.

— Забираю вас із собою, — відповів Трістран. — Я дав обітницю.

Тієї ж миті вогник свічки затріщав, останній шматочок ґнота сплив у калюжці воску. На мить полум'я спалахнуло яскравіше, освітило галявину, дівчину і нерозривний ланцюг, що з'єднував її зап'ястя з Трістрановим.

Свічка згасла.

Трістран дивився на дівчину — на зірку — не промовивши ані слова.

"Чи встигну я туди при свічці?" — подумав він. — "Ще й повернешся, не бійсь". Але свічка догоріла, а до селища Стіна було шість місяців важкого шляху.

— Але знай, — сказала дівчина крижаним тоном, — хто б ти не був і які б не були твої наміри щодо мене, я не надам тобі анінайменшої допомоги. Я зроблю все можливе, щоб зіпсувати твої плани. — І дуже емоційно додала: — Придурку.

— Гм, — сказав Трістран. — Ходити можете?

— Ні, — відповіла вона. — В мене нога зламана. Ти, виявляється, не лише тупий, а ще й глухий?

— А спати ваш народ лягає? — запитав хлопець.

— Звичайно. Тільки не вночі. Вночі ми сяємо.

— Гаразд, — сказав Трістран, — я саме зараз збираюся трохи поспати. Нічого іншого наразі на думку не спадає. Непростий був у мене день, стільки всього навалилося. Вам, певно, теж варто було б поспати. На нас чекає довга подорож.

Небо потрохи світлішало. Трістран ліг на траву, підклав під голову сумку, намагаючись пропускати повз вуха лайливі й образливі слова, якими обсипала його дівчина в блакитному платті.

Він думав, що робитиме кошлатий чоловічок, коли помітить, що Трістран не повернувся.

Думав про те, що зараз робить Вікторія Форестер, і вирішив, що вона, певно, в будинку батьків, у своїй спальні — лежить на ліжку й бачить солодкі сни.

Думав про те, наскільки довга перед ними подорож — півроку — і що вони весь цей час їстимуть.

Думав про те, що їдять зорі…

А тоді заснув.

— Бовдур. Дурноверхий йолоп, — сказала зірка.

Зітхнувши, вона спробувала вмоститися якомога зручніше, наскільки дозволяли обставини. Нога дошкуляла безперервним тупим болем. Кілька разів вона посмикала за ланцюг на зап'ястку і зрозуміла, що він був міцний і прилягав досить щільно — його не можна було ані розірвати, ані скинути.

— Кретин, безпросвітний телепень, — пробурмотіла вона.

І незабаром також заснула.

Розділ п'ятий

в котрому відбувається запекла боротьба за корону

У яскравому вранішньому світлі юна леді здавалася більш земною і менш небесною. Відколи Трістран прокинувся, вона і слова не промовила.

Поки дівчина сиділа під платаном і метала у хлопця неприязні погляди, він підібрав зламану гілку і обрізав її так, щоб вийшла милиця. Перекладину милиці він обмотав свіжою корою, здертою з зеленої гілки.

Вони ще не снідали, тож Трістран був як пес голодний. Поки він працював, у животі бурчало. Зірка про голод нічого не казала. І взагалі вона нічого не робила, тільки дивилася на Трістрана — спершу з докором, а потім з неприкритою ненавистю.

Хлопець міцно намотав кору, зробив петлю і затягнув її на вузол.

— Нічого особистого, чесне слово, — сказав він, звертаючись до дівчини і до всієї галявини. У сонячному світлі мерехтіння зірки було ледь помітне, причому лише там, де на неї падала тінь.

Зірка провела блідим пальчиком по ланцюжку, що їх з'єднував, і не відповіла.

— Я роблю це заради кохання, — продовжував Трістран. — І на тебе тепер вся моя надія. Її ім'я — моєї коханої, я маю на увазі — Вікторія. Вікторія Форестер. Вона найпривабливіша, найрозумніша і наймиліша дівчина у всенькому світі.

Зірка презирливо фиркнула.

— Значить, це чудове, миле створіння прислало тебе сюди, щоб мене мучити?

— Ну, не зовсім так. Розумієш, вона обіцяла мені все, що я забажаю — шлюб, поцілунок у губи — якщо я принесу їй зірку, що впала з неба, поки ми розмовляли. Адже я вважав, — признався Трістран, — що зірка — це щось схоже на діамант або камінь. Навіть уявити не міг, що це дівчина.

— Отже, це таки дівчина. Чому тобі не спало на думку допомогти або дати їй спокій, а не вплутувати у своє безглуздя?

— Це кохання, — пояснив хлопець.

Дівчина дивилася на нього небесно-блакитними очима.

— Та вдавися своїм коханням, — тихо сказала вона.

— Е, ні! — відгукнувся Трістран з напускною впевненістю і доброзичливістю. — Спробуй-но ось це.

Він подав дівчині милицю і схилившись, хотів допомогти їй звестися на ноги. Від дотику до її шкіри пальцями пройшов приємний холодок. Але зірка навіть не думала вставати — вона сиділа нерухомо, мов пень.

— Я ж сказала, — нагадала вона, — що робитиму все можливе, аби тобі завадити.

Зірка оглянула галявину.

— При світлі дня ваш світ такий безбарвний… І нудний.

— Просто перенеси свою вагу на мене, а потім зіприся на милицю, — наполягав Трістран. — Все одно тобі доведеться йти.

Він потягнув за ланцюжок, і зірка неохоче звелася на ноги. Спершу вона спиралася на Трістрана, а потім тільки на милицю — наче їй навіть наближатися до нього було неприємно.

Але, хапнувши ротом повітря, дівчина знову впала на траву. На її обличчі застигла гримаса болю, а з грудей виривалися короткі зойки. Трістран схвильовано став на коліна поряд.

— Що сталося? — запитав він.

Дівчина широко відкрила заплакані очі.

— Нога. Я не можу на неї ступати. Певно, вона справді зламана.

Зірка сполотніла і затремтіла.

— Мені дуже шкода, — безпорадно сказав Трістран. — Я можу накласти тобі шину — свого часу робив таке вівцям. Все буде добре.

Хлопець потис їй руку, змочив у струмку хустинку і дав зірці, щоб вона витерла лоба.

Він нарізав ще гілок, зняв жилет, потім — сорочку. Порвавши сорочку на смуги, якомога міцніше примотав ними гілки до ушкодженої ноги. Зірка не зронила ані звуку, та коли Трістран затягнув останній вузол, почувся слабенький стогін.

— Треба було б показати тебе справжньому лікареві. Я не хірург, не дуже на цьому знаюся.

— Невже? — сухо сказала дівчина. — Ти мене вражаєш.

Трістран дав їй трохи відпочити, полежати на сонці.

— Думаю, варто спробувати знову, — нарешті сказав він і поставив зірку на ноги.

Вони пошкандибали геть з галявини: дівчина важко спиралася на милицю з одного боку і на Трістранову руку — з іншого. При кожному кроці вона кривилася від болю, від чого Трістран почувався винним — але заспокоював себе, згадуючи про прекрасні сірі очі Вікторії Форестер. Йдучи оленячою стежкою крізь ліс, хлопець намагався розважити зірку бесідою. Розпитував, чи давно вона стала зіркою, чи подобалося їй таке життя, чи всі зірки жіночої статі.