Зоряний пил - Сторінка 14

Він також розповів їй, що завжди вважав зорі розжареними кулями з вогню і газу, сотні миль в діаметрі, такими ж світилами, як Сонце, тільки значно віддаленішими — принаймні так колись розповідала пані Черрі.

На всі його питання і розповіді дівчина і словом не озвалася.

— А чому ж ти впала? — запитав Трістран. — Перечепилася через щось?

Несподівано вона зупинилася і подивилася на нього так, наче намагалася роздивитися щось дуже неприємне далеко попереду.

— Ні, не перечепилася, — нарешті відповіла зірка. — Мене збили. Ось цим.

Вона дістала великий жовтуватий камінь, що досі був захований під її платтям. З каменя звисали два шматки ланцюжка.

— Ось він і збив мене з неба — в мене збоку аж синець залишився. Крім того, тепер я мушу усюди носити його з собою.

— Чому?

Здавалося, вона збиралася відповісти, але змовчала — тільки похитала головою, стиснувши губи.

Праворуч плюскотів струмок, мовби намагаючись їх наздогнати. Полуденне сонце стояло над головою. Трістран ще більше зголоднів. Він дістав із сумки сухий окраєць хліба, змочив у струмку й розділив навпіл.

Зірка презирливо подивилася на мокрий хліб і не стала його їсти.

— Дивися, бо зовсім від голоду виснажишся, — застеріг її Трістран.

Дівчина нічого не відповіла, тільки ще вище задерла носа.

Вони далі йшли лісом, надзвичайно повільно. Піднімаючись оленячою стежкою на схил гори, подорожні раз у раз перелазили через стовбури повалених дерев. З часом підйом став настільки крутим, що Трістран і його кульгава полонянка запросто могли полетіти донизу.

— Невже немає простішого шляху? — нарешті не витримала зірка. — Дороги, скажімо, чи галявини?

Щойно прозвучало питання, Трістран зрозумів, що знає відповідь.

— За півмилі звідси є дорога, — вказав він рукою. — А ось тут, за чагарником, — галявина.

— І ти це знав?

— Знав. І не знав. Скажімо так: я це знаю, відколи ти запитала.

— То ходімо через галявину, — сказала зірка.

Попри їхнє завзяття, через чагарник довелося продиратися майже годину. Але далі, на галявині, земля була справді чиста й рівна, мов на футбольному полі. Складалося враження, що це місце спеціально розчистили і до чогось підготували — хоча до чого саме, Трістран навіть уявити не міг.

Посередині галявини, трохи оддалік од них, у траві виблискувала золота корона, прикрашена червоними і блакитними каменями. "Рубіни і сапфіри", — подумав Трістран. Йому хотілося підійти ближче, щоб роздивитися корону, але зірка схопила його за руку.

— Стривай. Чуєш барабани?

Трістран тільки тепер звернув на них увагу: з усіх боків, далеко й близько водночас, чулися ритмічні глухі удари. Їхнє відлуння відбивалося від гір.

Раптом з лісу на іншому краю галявини почувся страшний хрускіт, а за ним — тихий безсловесний крик. З-за дерев вистрибнув величезний білий кінь з пораненими, скривавленими боками. Він вибіг на середину галявини і, опустивши голову, розвернувся назустріч противникові. Не забарився і сам противник, з гуркотом і ревінням, від якого Трістранові аж мурашки пішли поза спиною. Це був лев — але зовсім не схожий на того беззубого, напівсліпого і облізлого лева, якого Трістран колись бачив на ярмарку в сусідньому селі. Цей лев був величезний, кольором схожий на пісок у передвечірньому сонці. Вибігши на галявину, він спинився й загарчав на коня.

Кінь, схоже, перелякався. Його грива була у плямах поту й крові, а в очах читався жах. Тільки тепер Трістран помітив у нього на лобі довгий ріг кольору слонової кістки. Єдиноріг здійнявся на задні, і з лютим іржанням ударив лева в груди непідкованим переднім копитом. Той завив, наче велетенський обпечений кіт, і відстрибнув назад. Тримаючись від єдинорога на відстані, лев накручував кола, не зводячи очей з вістря рога, весь час націленого на нього.

— Зупини їх! — прошепотіла зірка. — Вони ж повбивають одне одного!

Лев загарчав — спочатку неголосно, наче віддалений гуркіт грому, і поступово перейшов на гучне ревіння, він якого затремтіли і дерева, і сама галявина, і скелі, і навіть небеса. Потім лев і єдиноріг кинулися назустріч одне одному, і вся галявина замерехтіла золотим, сріблястим і червоним: лев видерся на спину супротивнику, глибоко встромивши кігті йому в боки і вгризаючись зубами в шию; єдиноріг стогнав і брикався з останніх сил, перекочувався на спину, намагаючись скинути з себе велетенського кота. Він щосили розмахував рогом і копитами, але не міг дотягнутися до мучителя.

— Будь ласка, зроби щось! Лев уб'є його! — благала дівчина.

Трістран міг би пояснити їй, який сценарій на нього чекатиме, якщо він втрутиться у сутичку могутніх звірів — його проштрикнуть рогом, затопчуть, розірвуть на шматки, а потім з'їдять. Навіть якби якимось дивом йому вдалося цього уникнути, однаково він би нічого не зміг удіяти, адже зараз не мав навіть відра з водою — традиційного народного засобу, яким у Стіні вгамовували бійки тварин. Але поки всі ці думки прокрутилися у Трістрановій голові, він уже опинився посеред галявини, на відстані руки від тварин. Від лева сильно пахло чимось страшним, звірячим. Трістран стояв зовсім близько — він бачив в очах єдинорога благання…

"У лютій битві за корону з єдинорогом лев зійшовсь", — раптом згадався Трістранові старий дитячий віршик.

В усього міста на очах

Єдинорога він потовк.

Лев переміг не раз,

Лев переміг не два —

Лев переміг аж тричі,

Із силою і славою

Свою зберігши владу!

Повторивши вірш, хлопець підняв з трави золоту корону. Вона була важка і разом з тим м'яка наче свинець. Повернувшись до тварин, він звернувся до лева приблизно так, як говорив із задерикуватими баранами й вівцями на батьківських полях:

— Тихше, агов! Годі вже! Ось твоя корона…

Лев потрусив єдинорога за загривок — неначе кіт, що тріпає шерстяний шарф — і здивовано глянув на Трістрана.

— Ти переміг. Тепер можеш відпустити єдинорога.

Він наблизився ще на крок, і з тремтінням у руках вдягнув корону левові на голову — поверх колючок і листя, що встигло набитися у гриву.

Лев таки зліз зі спини супротивника і з високо піднятою головою гордовито пішов по галявині. Дійшовши до краю лісу, він спинився, зализав рани червоним-пречервоним язиком, і з голосним муркотом, що нагадував землетрус, зник серед дерев.

Зірка, накульгуючи, дошкандибала до пораненого єдинорога і незграбно опустилася поряд з ним на траву, витягнувши хвору ногу.

— Біднесеньке, бідолашне створіння, — повторювала вона й гладила його по голові.

Єдиноріг розплющив свої чорні очі, уважно подивився на неї, поклав їй голову на коліна і знову опустив повіки.

Того вечора Трістран повечеряв залишками сухого хліба. Зірка не їла нічого. Вона наполягла на тому, що треба посидіти з пораненим єдинорогом, і Трістранові забракло духу їй заперечити.

На галявині стемніло, а в небі замерехтіли тисячі зірок. Дівчина-зірка теж мерехтіла, немов обсипана Чумацьким Шляхом. Єдиноріг трохи світився в темряві, наче місяць крізь хмари. Трістран лежав, притулившись до тіла єдинорога, гріючись його теплом. Зірка лежала по інший бік тварини. Схоже, вона наспівувала єдинорогові пісеньку; Трістран шкодував, що не може її добре розчути. Дівчина співала так тихо, що до нього долітали лише уривки якоїсь чарівної мелодії.

Хлопець торкнувся ланцюжка, що сполучав їх із зіркою — холодного, як сніг, і тендітного, наче сяйво у ставку біля млина, або як блиск лусочок форелі, що плаває у сутінках біля самісінької поверхні.

Незабаром він заснув.

Королева відьом їхала колісницею по лісовій дорозі, лупцюючи білих цапів батогом щоразу, коли вони хоч трохи сповільнювали ходу. По один бік дороги вона побачила невеличке багаття. До нього залишалася десь половина милі. Незвичайний колір полум'я підказував, що багаття палить хтось з її колег по відьомській справі. Під'їхавши ближче, вона зупинила цапів біля яскраво розфарбованого циганського фургона. Поряд сиділа сивоволоса стара і крутила над багаттям рожен, на якому смажився заєць. З розпоротого заячого живота капав жир — він шипів і шкварчав, долітаючи до розпечених вуглин; у повітрі висіла суміш запахів паленого дерева і смаженого м'яса.

Біля місця візничого на дерев'яній жердині сиділа строката пташка. Побачивши королеву відьом, вона наїжачила пір'я і подала сигнал тривоги — але сама нікуди відлетіти не змогла, бо була прикута до жердини ланцюжком.

— Перш ніж ви що-небудь скажете, — розпочала сива жінка, — хочу попередити вас, що я всього лише бідна стара квіткарка, тиха бабця, яка ніколи нікому не завдавала шкоди. Зустріч з вами, такою величною і суворою пані, сповнює мене страхом і трепетом.

— Я не завдам тобі шкоди, — сказала королева відьом.

Зіщуливши очі, стара роздивлялася прекрасну пані в багряному платті.

— Добре, що ви так кажете, — промовила вона. — Але звідки я знаю, що ви мене не обманете? Я ж просто стара добра бабця, що уся тремтить перед вами. А раптом ви собі надумали пограбувати мене серед ночі, чи навіть вчинити щось гірше?

Вона поворушила палицею у багатті, і полум'я спалахнуло яскравіше. Запах смаженого м'яса посилився.

— Згідно правил і обов'язків сестринства, до якого ми обоє належимо, — сказала пані у багряному платті, — присягаюся могутністю великих Лілім, своїми губами, грудьми і своєю невинністю, що я не завдам тобі шкоди і поводитимуся з тобою, як із власною гостею.

— Ось тепер я спокійна, дорогесенька, — зраділа стара, вишкіривши обличчя в посмішці. — Проходьте, сідайте. Вечеря ось-ось буде готова — не встигне ягня двічі хвостом махнути.

— Із задоволенням, — відповіла пані в багряному платті.

Цапи свистіли носиками і жували траву поряд з колісницею, з неприязню поглядаючи на мулів, що возили фургон.

— Гарненькі цапки, — сказала стара.

Королева відьом кивнула, скромно посміхаючись. Полум'я багаття освітлювало браслет на її руці — багряну змійку. А тим часом карга продовжувала:

— Звичайно, мої підстаркуваті очі вже не такі, як раніше. Та щось мені здається, що один із цих красунчиків раніше ходив на двох, а не на чотирьох…

— Таке трапляється, що тут казати, — погодилась королева відьом. — Чудовий приклад — ось ця ваша розкішна пташка.

— Ця пташка років двадцять тому віддала за безцінь прекрасний екземпляр моєї колекції. А потім поставила мене в таке незручне становище, що й подумати бридко.