Зоряний пил - Сторінка 18

Коні тягнули, люди штовхали — і спільними зусиллями їм вдалося перемістити перешкоду на узбіччя. Трістран подумки подякував дубові, а заодно букові й лісовому Панові, а вголос попросив кучера підвезти його через ліс.

— Я не беру пасажирів, — сказав кучер, потираючи заросле щетиною підборіддя.

— Маєте на це повне право, — погодився Трістран. — Але без мене ви б застрягли тут надовго. Певно, вищі сили привели мене сюди, щоб допомогти вам, а вас — щоб допомогти мені. Я не проситиму вас звернути зі шляху, але дві пари рук — завжди краще, ніж одна.

Власник карети пильно оглянув Трістрана з голови до ніг. Зануривши руку в оксамитовий мішечок на поясі, він витягнув звідти жменю квадратних гранітних пластинок.

— Вибери одну, — звелів він Трістранові. Хлопець вибрав одну з пластинок і показав чоловікові вирізьблений на ній символ.

— Гм, — сказав кучер. — А тепер ще одну.

Трістран послухався.

— Ще.

Чоловік ще раз потер підборіддя й кивнув.

— Так, ти можеш їхати зі мною, — сказав він. — Про це руни свідчать однозначно. Вони також вказують, що на шляху буде небезпека. Але хтозна, може й справді знову доведеться розчищати дорогу. Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію — сідай попереду, біля мене.

Трістран помітив цікаву річ. Поки він піднімався на сидіння кучера, йому здалося, що у кареті сиділи п'ятеро блідих джентльменів, усі в сірому, і сумними очима дивилися на нього. Хлопець глянув туди ще раз — у кареті нікого не було.

Екіпаж гуркотів і трусився. Дорога була вкрита травою, зеленим і золотим листям. Трістран дедалі більше хвилювався за долю зірки. Він пам'ятав, що характер в неї кепський, але ж причини так поводитися в неї теж були. Хлопець сподівався, що наздожене її, поки зірка не втрапила у якусь біду.

Подейкували, що сіро-чорний гірський хребет, який перетинав цю частину Чарівної Країни з півночі на південь, колись був велетнем. Втомившись од своїх величезних розмірів і ваги, одного дня він просто ліг на полонині й заснув, витягнувшись на повен зріст. Спав він так глибоко, що між ударами його серця минали століття. Сталося це, мабуть, дуже давно — якщо взагалі було — в Першу Епоху, коли світ складався з каміння, вогню, води й вітру. Оскільки це було дуже давно, то підтвердити чи спростувати історію про велетня було нікому. Хай там як, а чотири найбільші вершини хребта називалися Голова, Плече, Живіт і Коліно, а південні передгір'я — Стопи. Через гори пролягали ущелини — одна між Головою і Плечем — там, де повинна бути шия, а інша — на південь від Живота.

Це були дикі гори, населені відлюдькуватими створіннями: сірими тролями, волохатими дикунами, лісовиками-волоцюгами, гірськими козлами, гномами-рудознавцями, самітниками, вигнанцями і навіть відьмами. У Чарівній Країні цей хребет високим не вважався — наприклад, гора Гуон, на якій стояв Штормгольд, була набагато вища. Але самотнім мандрівникам навіть за ці гори перейти було непросто.

Проїхавши кілька днів, королева відьом дісталася до ущелини на південь од Живота і тепер чекала біля початку гірського проходу. Цапів вона прив'язала до колючого куща, і вони без особливого завзяття заходилися об'їдати з нього листя. Сама відьма сиділа на краю розпряженої колісниці й гострила ножі об камінь.

Ножі були старезні — з кістяними ручками й лезами, виготовленими з уламків вулканічного скла, чорного з білими цятками, що навіки застигли в обсидіані. Перший ніж, трохи менший, з важким лезом-сокиркою, призначався для того, щоб розрубувати грудну клітку, розчленовувати і ділити на шматки; другий — довгий і тонкий, мов кинджал — щоб вирізати серце. Нарешті вона нагострила ножі настільки, що коли б якийсь із них прикласти вам до горла, ви відчули б лише дотик тоненької волосинки — і життєдайне тепло вашої крові полилося б назовні. Відьма відклала ножі й розпочала приготування.

Підійшовши до цапів, вона шепнула їм на вухо магічні слова.

І враз з'явилися люди: чоловік з короткою білою борідкою і дівчинка з порожнім поглядом, трохи схожа на хлопчика. Обоє мовчали.

Відьма схилилася над колісницею і прошепотіла їй декілька слів. Нічого не змінилося. Жінка вдарила ногою по каменю.

— Старію, — сказала вона, звертаючись до своїх слуг. Ті не відповіли, і взагалі ніяк не показали, що її розуміють.

— Неживу матерію завжди важче перетворювати, ніж живу. Душі предметів старіші й дурніші, їх важче вмовити. Ех, повернути б мою справжню молодість! От колись, як світ ще був молодий, я вміла перетворювати гори на моря, а хмари — на палаци. Я могла заселяти цілі міста людьми, створеними з гальки! Якби ж я знову помолодшала…

Відьма зітхнула і підняла руку. На мить на її пальцях спалахнуло блакитне полум'я; вона торкнулася колісниці, і полум'я згасло.

Жінка випросталася. У її чорному волоссі з'явилися сиві волосини, а під очима — темні мішки. Але колісниця зникла, і відьма стояла перед фасадом маленької корчми при гірській дорозі.

Вдалині почувся тихий гуркіт грому, сяйнула блискавка.

Вивіска корчми хилиталася і скрипіла від вітру. На ній була намальована колісниця.

— Ви, двоє, — звернулася відьма до слуг, — мерщій досередини! Вона прямує сюди й буде просто змушена їхати цим шляхом. Тепер моє єдине завдання — подбати, щоб вона сюди завітала. Ти, — сказала жінка до чоловіка з борідкою, — мій чоловік Біллі, власник корчми. Я — твоя дружина. А це, — тут вона вказала пальцем на дівчинку з порожнім поглядом, що колись була Бревісом, — наша донька, покоївка.

Серед гір знову пролунав грім, цього разу гучніший.

— Скоро піде дощ, — сказала чаклунка. — Треба розпалювати вогонь.

Трістран знав, що зірка десь попереду і рухається далі, не змінюючи напряму. Він відчував, що вони її наздоганяють.

На щастя для нього, карета їхала правильним шляхом. На одному роздоріжжі Трістран захвилювався, що вони звернуть не в той бік. Він вже готовий був залишити карету і продовжити подорож самостійно, коли його супутник натягнув поводи, зліз із сидіння візника і витяг з мішечка свої руни. Про щось із ними порадившись, він піднявся на своє місце і повернув колісницю наліво.

— Якщо це не здасться вам надмірною допитливістю, — почав Трістран, — чи можу я запитати, чого саме ви шукаєте?

— Я шукаю свою долю, — відповів чоловік, витримавши паузу. — Своє право на владу. А ти?

— Одну юну леді, яку я образив своєю поведінкою, — сказав Трістран. — Хочу загладити провину.

Промовивши ці слова, хлопець зрозумів, що сказав правду.

Кучер щось буркнув собі під ніс.

Купол лісу над головою поступово танув, дерева рідшали, і незабаром Трістран з подивом розглядав гірський хребет, що лежав попереду.

— Оце так гори! — вигукнув він.

— Як будеш трохи старший, — відповів супутник, — приїжджай погостювати у мою цитадель на горі Гуон. Там ти зрозумієш, що таке справді висока гора! Якщо звідти подивитися вниз, можна побачити велетенські гори, в порівнянні з якими ось це — всього лиш передгір'я.

— По правді, — зізнався Трістран, — решту життя я сподіваюся розводити овець у селищі Стіна. Після всіх цих свічок, дерев, юних леді та єдинорогів мені здається, що годі вже з мене пригод. Та однак я з вдячністю приймаю ваше запрошення. Якщо колись завітаєте до мого селища Стіна, обов'язково заходьте в гості. Я подарую вам шерстяний одяг, щедро пригощу вас овечим сиром і тушкованою бараниною.

— Це було б занадто гостинно, — відповів кучер. Дорога тут була краща, всипана щебенем і гравієм, тож він підганяв коней батогом.

— Ти казав, що бачив єдинорога?

Трістранові хотілося в подробицях розповісти про свою зустріч з єдинорогом, але він стримався і просто сказав:

— Бачив. Дуже шляхетна тварина.

— Єдинороги — місячні створіння, — повідомив кучер. — Я ще жодного з них не бачив. Але чув, що вони виконують доручення Місяця. Ми будемо біля гір завтра ввечері. Сьогодні, як зайде сонце, я збираюся влаштувати перепочинок. Якщо хочеш, можеш спати в кареті; сам я ляжу біля багаття.

Голос його не змінився, але Трістран несподівано чітко усвідомив, що супутник чогось боїться. Боїться аж до глибини душі.

Тієї ночі серед гірських вершин попереду спалахували блискавки. Трістран спав на шкіряному сидінні карети, поклавши під голову мішок вівса; сон був про привидів, місяць і зорі.

Дощ почався удосвіта, раптовий і сильний, неначе небеса ураз перетворилися на воду. Гори сховалися у густих сірих хмарах. Трістран і господар карети під дощем запрягли коней і вирушили вперед. Дорога йшла вгору, тож коні крокували повільно.

— Йди всередину, — порадив Трістранові кучер. — Навіщо нам обом мокнути?

На них були дощовики з промасленої шкіри, знайдені під сидінням.

— Щоб промокнути сильніше, ніж зараз, — відповів Трістран, — мені залишилося хіба що стрибнути в річку. Краще вже я посиджу з вами. Хтозна, може, якраз зайва пара очей і рук нас врятує.

Його супутник усміхнувся, стираючи воду з очей і рота холодною мокрою рукою.

— Ти дурень, хлопче. Але дуже тобі дякую.

Намотавши поводи на ліву руку, він подав праву Трістранові.

— Мене звуть Праймус. Лорд Праймус.

— А я Трістран. Трістран Торн, — відповів хлопець, відчуваючи, що ця людина вже заслужила право знати його справжнє ім'я.

Вони потисли один одному руки. Дощ пускався дедалі сильніше, коні ледве пленталися вперед, бо дорога перетворилася на струмок. Пелена зливи оповила все навколо, наче густий туман.

— Є один чоловік, — кричав крізь зливу і вітер лорд Праймус. — Він високий, трохи схожий на мене, але худорлявий. На ворона схожий. Очі в нього байдужі і порожні, але крізь них дивиться смерть. Його звуть Септімус, бо він сьомий син нашого батька. Якщо ти колись його побачиш, біжи і ховайся. Його цікавлю тільки я, але він не вагаючись уб'є й тебе, якщо ти станеш на заваді. Або спробує використати тебе, щоб мене вбити.

Шалений порив вітру налив Трістранові за шию цебро води.

— Схоже, він — небезпечна людина, — відповів Трістран.

— Він — найнебезпечніша людина, яку ти можеш зустріти.

Трістран мовчки вдивлявся в дощову темряву. Густішали сутінки, дорогу було видно дедалі гірше. Праймус знову заговорив:

— Якщо хочеш знати мою думку, у цій грозі є щось неприродне.

— Неприродне?

— Або більш-ніж-природне. Надприродне, навіть так скажу. Сподіваюся, десь по дорозі ми надибаємо корчму.