Зоряний пил - Сторінка 7

Йому було вже тридцять п'ять, але мало що змінилося — такий само високий, те ж ластовиння, хоча у каштанових кучерях з'явилося кілька сивих волосин.

— Тату й мамо, перепрошую, — сказав Трістран, — але сьогодні ввечері я мушу покинути селище. Може статися, що я трохи затримаюся.

— Що за дурниці! — вигукнула Дейзі Торн. — Ніколи не чула такої нісенітниці.

Але Дунстан Торн зауважив у синових очах характерний погляд.

— Я маю з ним поговорити, — звернувся він до дружини. Вона кинула на нього лютий погляд, але кивнула.

— Чудово! Мене одне цікавить: хто пальто зашиватиме?

З цими словами вона пішла на кухню. Вогонь у каміні поблискував зеленим і фіалковим, зі срібними іскринками.

— Куди ж ти зібрався йти? — запитав Дунстан.

— На схід, — відповів син.

"На схід…" Батько кивнув. Ці слова могли означати дві речі: схід у буденному розумінні — сусіднє графство, що лежало за лісом, і Схід з великої літери — світ по той бік муру. Дунстан Торн без зайвих розпитувань розумів, про що йшлося.

— Ти повернешся?

Трістран широко всміхнувся.

— Звичайно ж!

— Добре, тоді все гаразд — сказав батько і почухав носа. — В тебе вже є план, як проникнути за мур?

Трістран похитав головою.

— Думаю, якось воно буде. Якщо треба буде, відіб'юся від вартових.

Дунстан насупив брови.

— Ні, так не можна. А якби на варті стояв ти або я? Треба зробити це так, щоб ніхто не постраждав. — Він знову задумливо почухав носа. — Йди збирай речі і поцілуй маму на прощання, а я тебе проведу.

Трістран зібрав сумку, поклавши туди принесену матір'ю їжу: шість стиглих червоних яблук і домашню хлібину, а також кружальце свіжого сиру. Пані Торн чомусь не дивилася Трістранові в очі. Він поцілував її у щоку і попрощався, опісля вийшов за двері у супроводі батька.

Вперше Трістран стояв на варті біля муру, коли йому виповнилося шістнадцять. Тоді йому дали всього одну настанову: завдання вартового полягає в тому, щоб усіма можливими засобами не пропускати через отвір нікого з боку Стіни. Якщо вартові не могли зробити це самотужки, вони повинні були підняти на ноги селище.

Йдучи поряд із батьком, Трістран намагався здогадатися, що ж той надумав. Може, їм удвох вдасться пересилити вартових? А може, батько у якийсь хитрий спосіб відверне їхню увагу, а він тим часом проскочить? А може…

Поки вони дійшли до муру, Трістран вже подумки перебрав усі можливі варіанти — крім того єдиного, який трапився насправді.

Того вечора на варті біля муру стояли Гарольд Кратчбек і пан Броміос. Гарольд, син мірошника, міцний молодик, був на декілька років старший за Трістрана. Волосся пана Броміоса залишилося таким же чорним і кучерявим, а очі — таким ж зеленими, як колись. Від нього пахло виноградом і виноградним соком, ячменем і хмелем.

Дунстан Торн відкрито підійшов до пана Броміоса і встав перед ним. Той переступав з ноги на ногу, щоб зігрітися.

— Доброго вечора, пане Броміосе! Добривечір, Гарольде, — привітався Дунстан.

— Вітаю, пане Торн, — відгукнувся Гарольд Кратчбек.

— Доброго вечора, Дунстане, — сказав пан Броміос. — Сподіваюся, у вас все гаразд.

Дунстан підтвердив, що так воно і є. Вони трохи поговорили про погоду і дійшли висновку, що для фермерів вона не найкраща, і що судячи з кількості ягід на тисах і гостролистах, зима буде холодна і довга.

Слухаючи цю розмову, Трістран ледь не вибухнув од нетерпіння, але старанно тримав язика за зубами.

Нарешті батько перейшов до справи.

— Пане Броміосе, Гарольде — якщо не помиляюся, ви обидва знайомі з моїм сином Трістраном?

Трістран схвильовано підняв капелюха.

Далі батько сказав щось таке, чого він не зрозумів:

— Думаю, ви обоє знаєте, звідки він.

Пан Броміос мовчки кивнув.

Гарольд Кратчбек відповів, що різні чутки ходять, але ж не всьому варто вірити.

— Так от це правда, — промовив Дунстан. — І тепер йому час повертатися.

— Там зірка… — почав було Трістран, але батько подав йому знак замовкнути.

Пан Броміос потер підборіддя і провів п'ятірнею по своїх чорних кучерях.

— Добре, — сказав він нарешті. Опісля повернувся до Гарольда і тихо поговорив з ним. Трістран не розчув ані слова.

Батько поклав йому в руку щось холодне.

— Вперед, хлопче. Йди і повертайся зі своєю зіркою, і нехай береже тебе Господь з усіма янголами!

Пан Броміос і Гарольд Кратчбек, вартові проходу, розступилися, даючи хлопцеві дорогу.

Трістран ступив крок через отвір між важких каменів — і опинився з іншого боку, на луці.

Озирнувшись, він побачив трьох чоловіків, обрамлених аркою проходу, і знову здивувався, як це йому так просто дозволили пройти.

З сумкою в одній руці і з таємничим предметом, отриманим од батька, в іншій, Трістран Торн пішов пологим схилом угору, до лісу.

З кожним кроком нічна прохолода відступала. Вже опинившись у лісі, на вершині пагорба, Трістран зі здивуванням помітив, що крізь гілки просто на нього яскраво світить місяць. Хлопець здивувався, адже пам'ятав, що місяць сів вже годину тому. Він здивувався ще більше, коли помітив, що це повня, та ще й яскравого глибокого кольору — хоча годину тому в небі був тонесенький серп.

Раптом холодний предмет у його кулаку тоненько задзвенів кришталевим мелодійним дзвоном, наче з дзвіниці крихітного скляного собору. Трістран розкрив долоню і підніс батьків подарунок до променя світла.

Це був пролісок, виготовлений зі скла.

Обличчя торкнувся порив теплого вітру, що приніс запах м'яти, смородинового листя і стиглих соковитих слив. Трістран раптом зрозумів, на який одчайдушний вчинок наважився. Він ішов до Чарівної Країни у пошуках зірки, що впала, не маючи анінайменшого уявлення, де і як її шукати — і взагалі що робити, коли сили вичерпаються. Хлопець озирнувся і заворожено поглянув на вогники селища — вони ледь проступали крізь густий туман, та однак вабили.

Він знав, що коли б зараз надумав повернутися, то ніхто й ніколи йому за це не дорікнув би — ані батько, ані мати; і навіть Вікторія Форестер при наступній зустрічі не брала б його на глузи, обзиваючи хлопчиком на побігеньках і не стала б жартувати про те, як важко, виявляється, шукати зірки, що падають з неба.

На мить він зупинився.

Але потім подумав про губи Вікторії, про її сірі очі, про її дзвінкий сміх. Розправивши плечі, хлопець почепив кришталевий пролісок у петельку верхнього ґудзика, тепер вже розщібнутого. Він замало знав, щоб боятися, і був надто юний, щоб сповнитися трепетом.

Трістран Торн перебував за межами звичної реальності — він ішов углиб Чарівної Країни.

Розділ третій

у котрому ми зустрічаємо кілька інших осіб, — переважно живих — зацікавлених долею зірки, що впала

Фортеця Штормгольд була споруджена на вершині гори Гуон першим лордом Штормгольда, який правив з кінця Першої Епохи до початку Другої. Наступні повелителі Штормгольда розбудовували, перебудовували і покращували фортецю, доки вона не досягла свого нинішнього вигляду: через неї здавалося, що скелястий гранітний пік вгризається в небо майстерно вирізаним іклом якогось величезного звіра. Штормгольд стояв високо в небі — там, де збиралися грозові хмари, перш ніж спуститися у нижні шари повітря, принести руйнівні грози, блискавки й дощі.

Вісімдесят перший лорд Штормгольда лежав при смерті у своїй кімнаті, вирізьбленій у камені найвищої скелі, наче дупло в хворому зубі. Там, за межами звичної реальності, також є смерть.

Він скликав до себе синів, і усі вони прийшли — і живі, і мертві. Вони стояли біля батькового ложа, здригаючись од холоду гранітної кімнати, і шанобливо чекали: живі праворуч, мертві — ліворуч.

Четверо лордових синів були мертві: Секундус, Квінтус, Квартус і Секстус; вони стояли нерухомими сірими фігурами, безтілесними і мовчазними.

Троє були ще живі: Праймус, Терціус і Септімус. Вони не надто зручно почувалися — переминалися з ноги на ногу, хтось чухав носа, хтось щоку — вочевидь, їх бентежила мовчазна присутність мертвих братів. Вони жодного разу не поглянули у бік покійних, щосили вдаючи, ніби у цих холодних вітряних покоях з величезними отворами замість вікон не було нікого, крім батька та їх самих. Батько не знав, чому живі сини вирішили ігнорувати мертвих родичів: чи тому, що не бачили їх, чи з нелюбові до примар, чи боялися викриття, чи їх гнітило почуття провини. Річ у тому, що братів убили вони самі, кожен по одному, крім Септімуса, який вкоротив віку аж двом: Квінтусові й Секстусові. Першого він отруїв стравою з вугра в гострому соусі, а другого просто зіштовхнув зі скелі одного вечора, коли вони вдвох милувалися грозою — так би мовити, примітивно, зате ефективно.

У глибині душі вісімдесят перший лорд сподівався, що до моменту його смерті живим залишиться тільки один з братів, а шестеро будуть уже мертві.

Тоді той, хто вижив, стане вісімдесят другим лордом Штормгольда і повелителем Високих Скель; врешті-решт, кілька століть тому він і сам зійшов на престол у такий спосіб.

Але нинішня молодь зледащіла — де й поділося завзяття, сила і спритність давніх часів…

Тут він почув чийсь голос, і змусив себе зосередитися.

— Батьку, — повторив густий бас Праймуса. — Ми всі зібралися. Яким буде твоє рішення?

Старий мовчки поглянув на нього, і з хрипом наповнивши легені крижаним розрідженим повітрям, почав говорити. Голос його був холодний і високий, як граніт.

— Я помираю. Невдовзі мій час добіжить кінця. Ви маєте віднести мої останки у глибину гори, до Зали Предків, і покласти їх — себто, мене — у вісімдесят першу нішу, першу з порожніх, і залишити там. Якщо ви не зробите цього, на вас ляже прокляття, а башта Штормгольда впаде.

Троє живих синів нічого не відповіли. Проте між мертвими пробіг ледь чутний гомін: можливо, вони з жалем згадували про свої останки, розкльовані орлами або віднесені швидкими гірськими потоками через пороги і водоспади до моря, про тіла, яким не судилося упокоїтися в Залі Предків.

— Тепер питання наступництва, — голос виходив з грудей старого лорда зі свистом, наче повітря зі старого ковальського міха.

Живі сини підвели голови. Старший, Праймус, з сивими волосинами в густій чорній бороді, з орлиним носом і сірими очима, явно на щось чекав. Терціус, кароокий і рудобородий, виглядав насторожено. А Септімус, з ледве помітною чорною борідкою, високий і схожий на ворона, здавався абсолютно байдужим — втім, як і завжди.

— Праймусе.