Зоряний пил - Сторінка 9

(Тепер із чорного люстра визирали лише дві жінки.)

А в хатині дві старі відьми з заздрістю і надією витріщилися на високу молоду красуню, чорноволосу, з темними очима і яскравими червоними вустами.

— Дідько, ох тут і бруднота! — промовила красуня.

Вона підійшла до ліжка, біля якого стояла велика дерев'яна скриня, вкрита вицвілим гобеленом. Відсмикнувши гобелен, вона відчинила скриню і почала у ній порпатися.

— Ось, — сказала вона, діставши багряну сукню. Поклавши сукню на ліжко, красуня скинула лахміття, у котрому ходила, поки була старою.

Сестри заздрісно вирячалися на голе молоде тіло.

— Коли я повернуся з її серцем, років буде вдосталь на всіх, — сказала жінка, зверхньо покосившись на волохаті підборіддя і запалі очі сестер. Вона вдягнула на зап'ястя багряний браслет у формі змії, що кусала себе за хвіст.

— Зірка, — промовила одна сестра.

— Зірка, — повторила друга.

— Саме так, — підтвердила королева відьом, одягаючи на голову срібний обруч. — Перша за двісті років. В нас ще все попереду.

Облизавши яскраво-червоні губи темно-червоним язичком, вона додала:

— Зірка, що впала з неба.

На галявині біля ставка стояла ніч. Зорі на небі неможливо було злічити.

Вогники світляків мерехтіли серед листя високих в'язів, у чагарниках папороті і в кущах ліщини, наче вогні далекого міста. У струмку, що живив озеро, плескалася видра. Ціла родина горностаїв йшла до берега пити воду. Миша-полівка знайшла на землі лісовий горіх і почала розгризати його тверду шкаралупу довгими і гострими передніми зубками — не тому, що зголодніла, а тому, що насправді була зачарованим принцом, який міг повернути свою колишню подобу тільки після того, як розгризе Горіх Мудрості. Але на радощах миша втратила пильність. Місячне світло затулила чорна тінь — це була величезна бородата сова. Вона вхопила мишу гострими кігтями і зникла в нічній темряві.

Горіх, випущений мишею, полетів у струмок, поплив за течією, а невдовзі його проковтнув лосось. Сова зжерла мишу за кілька ковтків, і лише хвіст звисав в неї з дзьоба, мов шнурок черевика. Якась істота з сопінням і тріском пробиралася крізь чагарники — сова подумала, що то борсук (вона й сама була зачарована, і могла повернути свою справжню подобу лише коли з'їсть мишу, яка з'їла Горіх Мудрості), або, може, ведмежа.

Листя шаруділо, струмок тихо дзюрчав, аж раптом галявину осяяло світлом, яке лилося звідкись зверху — чистим білим світлом, яке дедалі яскравішало. Сова побачила його віддзеркалення у воді — палаючий згусток білизни і сяйва, такий сліпучий, що вона змінила напрям і полетіла в інший бік лісу. Дрібні звірі з жахом озиралися.

Спершу сяйво у небі було завбільшки як місяць або навіть менше, потім почало все швидше рости, і увесь гай затремтів. Все живе затамувало подих, а світляки спалахнули так сильно, як ніколи в житті: кожному з них помилково здавалося, що ось, нарешті, летить його любов…

І тоді…

Почувся хрускіт гілок і тріск, короткий і гучний, як постріл. Світло, що осяяло галявину, раптом згасло.

Або майже згасло. У чагарниках ліщини билося слабке сяйво, немов над кущами мерехтіла хмаринка крихітних зірок.

Почувся голос — високий, чистий жіночий голос — який промовив:

— Ой! — потім тихіше: — Курва… — І ще раз: — Ой.

Далі голос замовк, і на галявині запала тиша.

Розділ четвертий

"Чи встигну я туди при свічці?"

З кожним кроком жовтень відступав все далі. Трістран почувався дивно — наче йшов з осені у літо. Через ліс була протоптана стежка, поросла густим чагарником з одного боку — і Трістран з неї не звертав. Високо над головою горіли ясні зорі, а повний місяць кольору стиглого зерна сяяв золотом. У місячному світлі на кущах шипшини темніли квіти.

Хлопця починало хилити в сон. Спершу він із цим боровся, але далі вже не міг; скинув пальто, поклав на землю свою чималу шкіряну сумку — пізніше, через двадцять років, такі сумки стали називати на честь прем'єр-міністра Гладстона — і, влігшись на сумку замість подушки, вкрився пальтом.

Спочатку він лежав і дивився на зірки. Здавалося, ніби це небесні танцюристи, що вишукано застигли у неймовірно складному танці. Йому навіть уявлялися обличчя зірок: бліді, з ледь помітними усмішками. Віками спостерігаючи згори за цим світом, за метушнею, радощами і жалями людства, не можна не усміхатися щоразу, коли хтось уявляє себе центром Всесвіту — а саме це з кожним із нас час від часу трапляється.

Тоді Трістран зрозумів, що спить, і зайшов до себе в спальню, яка одночасно виявилася класною кімнатою сільської школи. Пані Черрі постукала по дошці й наказала всім замовкнути. Трістран зазирнув у свої записи, щоб зрозуміти, який же зараз урок, але не зміг нічого розібрати. Пані Черрі була страшенно схожа на Трістранову матір — хлопець аж здивувався, як він раніше не помітив, що насправді це одна й та ж людина. Вчителька викликала Трістрана до дошки і дала завдання перерахувати всіх королів і королев Англії з датами їхнього правління.

— Перепрошую, — сказав йому на самісіньке вухо тихий кошлатий голос. — Чи не могли б ви спати трохи тихше? Ваші сни такі гучні, що проникають до моїх, а я, знаєте, ніколи особливо не захоплювався історичними датами. Вільгельм Як-його-там, тисяча шістдесят шостий — мені цього досить, хай би краще була миша-танцюристка замість цієї інформації.

— Га? — відгукнувся Трістран.

— Трошки тихіше, — порадив голос. — Якщо можете.

— Вибачте, — сказав Трістран, і з тієї миті замість снів бачив тільки темряву.

— Сніданок, — сказав голос йому на вухо. — Грибчанські, смажені на маслі з диким часником.

Трістран розплющив очі. Ранкові промені пробивалися крізь густе віття кущів шипшини, забарвлюючи траву зеленим золотом. У повітрі висів пречудовий запах.

Перед самісіньким Трістрановим носом стояла олов'яна миска.

— Звичайно, сніданок небагатий. Сільський, можна сказати. Благородні панове, звісно, звикли до іншого, а для таких, як я, хороший грибчанський — вершина смаку.

Трістран блимнув очима, занурив руку до миски і двома пальцями витяг звідти великий гарячий гриб. Хлопець обережно відкусив маленький шматочок, і аж зайшовся слиною. За все життя Трістран не їв нічого смачнішого — прожувавши гриб, він так і сказав.

— Ви дуже ввічливі, — зраділа маленька фігурка, що сиділа по той бік вогнища, яке потріскувало і диміло в ранковому повітрі. — Надзвичайно ввічливі. Але ж і ви, і я добре знаємо, що з'їли ви всього лише шматочок смаженого польового грибчанського, і ані крихти чогось путящого…

— А ще можна? — запитав Трістран, нарешті розуміючи, як сильно він зголоднів: часом так буває, коли трохи поїси.

— Яке виховання! — захопилася маленька істота, одягнена у велике смішне пальто й не менш смішний капелюх. — Ви запитуєте, чи можна ще, наче покуштували перепелиних яєць пашот і копченого м'яса газелі з трюфелями, а не простого грибчанського, на смак схожого на тухлятину, якої навіть коти не їстимуть! Оце я називаю виховання!

— Справді, я дуже хотів би з'їсти ще один гриб, — сказав Трістран. — Якщо ви не проти.

Маленький чоловічок — якщо він, звісно, був людиною, в чому Трістран сильно сумнівався — сумно зітхнув і простягнув руку до сковорідки, яка шкварчала на вогні. Насадивши на вістря ножа два великі гриби, він скинув їх у Трістранову олов'яну миску. Той подмухав на них і швиденько з'їв — знову просто з пальців.

— Очам не вірю, — повідомила кошлата істота із сумішшю гордості й жаху в голосі, — ви так наминаєте ці грибчанські, наче вони вам справді подобаються, наче вони на смак не подібні до суміші стружки й гнилого червивого дерева.

Трістран облизав пальці і запевнив свого добродійника, що йому за все життя ще не пощастило поласувати такими прекрасними грибами.

— Це ви зараз так кажете, — з похмурим задоволенням відповідала істота, — але за якусь годину зміните свою думку. Не сумніваюся, в животі у вас почнеться рейвах — як тоді, коли рибалка закрутив роман з русалкою, а його дружина про все довідалася. Крику було — від Гарамонда до Штормгольда! Що не слово — добірна лайка, в мене аж вуха посиніли.

Кошлатий персонаж важко зітхнув.

— До речі, якщо вже мова про ваш кишечник, — продовжив він, — то саме час подбати й про мій. Зробити це я збираюся он за тим деревом. Чи можу я попросити вас про послугу — попильнувати мої речі? Буду надзвичайно вдячний.

— Звісно, — ввічливо погодився Трістран.

Кошлатий чоловічок зник за дубом. Кілька разів звідти почувся якийсь стогін, після чого новий друг Трістана повернувся. Він сказав:

— Ну от і все. Знав я одного пана з Пафлагонії, котрий щоранку ковтав живу змію. Він казав, що це додає йому впевненості: хай там як, за цілий день нічого гіршого вже однак не трапиться. Коли його засудили до повішення, перед стратою бідолаху змусили зжерти цілу миску волохатих багатоніжок, тож його переконання не зовсім спрацювало.

Трістран попросив дозволу на хвилину відлучитися, і пішов справити малу потребу під тим же дубом. Купка посліду, яку він там побачив, була нітрохи не схожа на людські випорожнення — вона більше нагадувала оленячі або заячі кульки.

— Мене звуть Трістран Торн, — представився хлопець після повернення. Тим часом його приятель встиг загасити вогонь, спакувати сковороду та усе інше начиння.

Знявши широкого капелюха, він притис його до грудей, дивлячись на Трістрана знизу.

— Зачарований, — повідомив він, і вказав пальцем на свій клунок. Там було виведено напис: "ЗАЧАРОВАНИЙ, ЗАВОРОЖЕНИЙ, ЗАКЛЯТИЙ І ЗАПЛУТАНИЙ".

— Спочатку я був просто заплутаний, — зізнався кошлатий приятель, — але ви ж розумієте, як воно буває.

З цими словами він вирушив у путь. Трістран ішов позаду.

— Агов! Зачекайте! — гукнув Трістран. — Можна трошки повільніше?

Чоловічок — Зачарований, чи як його там? — рухався надзвичайно швидко, наче білка, що дереться на дерево, і це незважаючи на чималенький клунок. Трістранові враз пригадався тягар Християнина з книжки "Шлях пілігрима", котру пані Черрі читала їм щопонеділка, і щоразу додавала: автор — людина проста, але книжка вийшла хороша).

Маленьке створіння розвернулося і підбігло до Трістрана.

— Щось не так? — запитало воно.

— Я за вами не встигаю! Ви неймовірно швидко ходите.

Кошлатий чоловічок враз сповільнив крок, щоб супутник не відставав.

— Звиняйте, — сказав він. — Зазвичай я ходжу сам, тому призвичаївся ходити у власному темпі.

Вони пішли поряд.