Зоряний сіяч - Сторінка 2

Те, що людство не залишиться вічно на Землі, було для нього аксіомою; слід було лише готувати людей до цієї нової грандіозної космічної діяльності.

Але як популяризувати наукову дисципліну, яку ще належало створити? Ціолковській звик до всього доходити сам. І він звертається до наукової фантастики, розуміючи її, звичайно, по-своєму. Йому здавалося, що тільки вона дозволить дохідливо й образно донести до широкої аудиторії думки та ідеї, що мали, на його думку, "всепланетне значення": "Фантастичні розповіді на теми міжпланетних рейсів несуть нову думку в маси. Хто цим займається, той робить корисну справу: викликає інтерес, спонукає до діяльності мозок, народжує співчуваючих і майбутніх працівників великих намірів".

* * *

Писати про нього як про фантаста й філософа сьогодні особливо важко.

Історично в оцінці Ціолковського-мислителя наклалися, не виключаючи одна одної, а тільки підсилюючи несправедливість, дві крайнощі. З одного боку, замовчання його філософських робіт — часто складних, суперечливих, а інколи й просто диких, таких, що викликають острах у думаючого читача. А з іншого — безмірне, якесь релігійне вихваляння абсолютно всього їм написаного.

Читач фантастики зі стажем, ймовірно, не забув, як "наш" споконвічно-посконний Костянтин Едуардович, основоположник "російського космизму", поклонник філософа-містика Миколи Федорова і інше, і інше, ідеологічно протиставлявся іншим фантазерам. Хоч і співвітчизникам, але не "нашим", ідеологічно чужим — зокрема чужим російській імперській міфології. Тим часом досить було зазирнути до деяких філософських трактатів калузького мрійника, щоб виявити дивні, якщо не сказати такі, що лякають, паралелі з ідеями інших космистів. Всі ці думки про ієрархію рас, про завоювання космосу "сильними й генетично повноцінними" (і, відповідно, про "гуманне" звільнення від слабких та збиткових), про утопію технократів і вселенський "імперський" порядок.

Точно знаю: не читав Костянтин Едуардович творів інших, таких само неортодоксальних мислителів, що марили про "космічне коріння" вищої раси, про її тисячолітнє царство на Землі і в космосі та про остаточні вирішення проблеми рас інших — неповноцінних. Він до всього, повторюю, доходив сам, без підказок. Проте осад залишився.

Втім, осад залишався і від "гімнів" та "од", присвячених Ціолковському. Написаних тими, хто з незнання або з відчуття природної перестраховки не торкався філософських поглядів калузького мислителя, а упирав на його внесок в становлення практичної космонавтики. Неприємні аналогії виникали, як тільки пам'ять підказувала, які три держави підтримали своїх передвісників космонавтики. Ціолковського — не просто Росія, а сталінський СРСР. Вернера фон Брауна — не просто Німеччина, а гітлерівський рейх. І навіть Роберта Годдарда — не просто Штати, а післявоєнна Америка, що повною мірою усвідомила свої імперські амбіції (і можливості).

Хоча зрозуміти і перших, і других, тих, що сперечалися навколо Ціолковського в радянські часи, коли його філософські книги залишалися недоступними широкому читачу, можна. В роки, коли у всьому, що стосувалося світогляду, ревно пильнувалась ідеологічна чистота, деякі переконання вченого-самоучки "кидали тінь" (і яку!) на освячений десятиліттями офіціозний портрет геніального російського піонера науки, основоположника космонавтики. Але як тільки стало "можна" — а перші спроби почалися ще й до зволення верхів, за допомогою іносказань і з виразним флером фронди — з калузького мислителя знов зробили ікону. Тільки вже у сфері філософії. І вітчизняної наукової фантастики. Тим часом, якщо об'єктивно, без ура-патріотичних повискувань і непатріотичної зарозумілості, перечитати сьогодні його повісті, то неупереджений читач, сподіваюся, погодиться щонайменше з двома висновками.

Перший. Як твори художньої літератури нариси Ціолковського не витримують критики. Не повісті, а саме нариси. Він сам казав: "Хочу бути Чеховим в науці, в невеличких нарисах, доступних підготовленому або непідготовленому читачу, дати серйозне логічне пізнання найбільш достовірного вчення про космос".

І другий висновок. В якості найширшого віяла піонерських ідей, джерела натхнення для цілих поколінь письменників та читачів фантастики, серед яких немало було й таких, кому довелося здійснити багато зухвалих проектів калузького мрійника, значення його фантазій важко переоцінити.

Історія цієї літератури повна прикладами таких же покордонних книг.

Нарисів, сновидінь, марень, сміливих ідей, для виразу яких часто й не було під рукою інших форм, окрім як обізвати власну маячню науковою фантастикою. Це потім, коли "маячня" зненацька виявлялася правдою, історики літератури терміново підшукували відповідні до випадку респектабельні терміни.

* * *

На роль передвісника вітчизняної НФ, на мій погляд, Ціолковській явно не тягне. Зате безперечна його роль в створенні близького по духу жанру — НФ-нарису.

Та й некоректно, з формального боку, називати його нариси фантастикою — коли всім ходом розвитку науки в XX сторіччі здогадки Ціолковського одна за одною зматеріалізувалися, перетворилися на сугубу повсякденність.

Він писав про зварювальні роботи у відкритому космосі, про перехідні камери-шлюзи, сонячні батареї, оранжереї на орбітальних станціях, про відчуття, які зазнає людина, ширяючи в невагомості — аж до подробиць, які він знати не міг, а просто геніально вгадав. У деталях описував майбутні проекти перетворення життя людей в космосі, перевлаштування всього навколосонячного простору в новий, комфортабельний і просторий будинок землян. У листі від 12 травня 1905 року в редакцію газети "Біржові відомості" (дивна назва поряд з ім'ям Ціолковського, вірно?) він чітко формулював свою мету: "Працюючи над реактивними приладами, я мав мирні й високі цілі: завоювати Всесвіт для блага людства, завоювати простір і енергію, що випускається Сонцем".

У першій повісті "На Місяці" автор, не мудруючи лукаво, відправляє героя на нашу небесну сусідку уві сні — як в добрі старі часи (пригадаємо хоча б Кеплера). Чому Ціолковській, який чотирма роками раніше написав роботу "Вільний простір", не скористався ним же відкритим способом пересування в космосі, залишається загадкою.

У цій ранній повести взагалі багато боязкого, недомовленого — починаючий автор пробує матеріал на дотик, ще не знаючи, що він має роз'яснити читачу, а про що краще умовчати. Наприклад, героя, що прокинувся в безповітряному просторі, зовсім не обтяжує відсутність скафандра. Ціолковській же відговорюється чудовою, з погляду літературної кухні, реплікою: це, мовляв, загадка, відповіді на яку він не знає.

І все ж таки для свого часу це була справжня наукова фантастика — зухвала, захоплююча, така, що швидко знайшла свого читача.

Невипадково легендарний видавець Іван Дмитрович Ситін, що до того відкрив російському читачу Едгара По, Джека Лондона, Жуля Верна, відразу ж ухопився за твір дебютанта.

Перший і такий вдалий досвід надихнув вчителя з Калуги — за короткий термін були написані книги (за обсягом вони були схожими на брошури) "Зміна відносної сили тяжіння на Землі", "Марення про Землю та небо і ефекти всесвітнього тяжіння", дев'ять глав повісті "Поза Землею".

У першій, названій відверто невдало (там йдеться про які завгодно планети, але не про нашу), описаний грандіозний Великий тур по Сонячній системі. Автор детально описує фізичні умови на різних планетах і роздумує про форми життя, що заселюють їх, включаючи розумних істот. І, до речі, вперше робить чудові передбачення щодо майбутньої астроінженерної діяльності надцивілізацій.

Пізніше він розвинув ці ідеї у філософських роботах: "Кожна планета усуває все недосконале, досягає вищої могутності і прекрасного суспільного устрою. Об'єднуються також найближчі групи сонць, чумацькі шляхи, ефірні острови..." Знавцю фантастики не важко перерахувати тих, хто розвивав аналогічні ідеї в НФ — починаючи з єфремівського Великого Кільця.

"Марення про Землю та небо" — ще не художній твір, але вже й не документальний нарис. Ціолковській ставить класичний уявний експеримент у дусі подальшої НФ: що буде, якщо?.. ("Тяжіння на Землі зникло, але хай повітря залишиться, і ані моря, ані річки не випаровуються. Влаштувати це досить важко, припустити ж все можна".)

А найлітературніша з його книг — це повість "Поза Землею".

Цілком вона вперше опублікована лише в 1920 році — накладом в три сотні екземплярів. У книзі є інтрига, намічені герої (а не просто "оповідачі") і мова йде не лише про природні явища або технічні досягнення, а й про соціальні зміни в майбутньому, якими вони бачилися Ціолковському. Звісно, все це дуже умовно й приблизно; та і персонажі носять підкреслено промовисті прізвища — француз Лаплас, англієць Ньютон, німець Гельмгольц, італієць Галілей, американець Франклін. Тільки російський чомусь названий... Івановим, хоча йому-то й належить честь відкриття способу міжпланетної подорожі.

У повісті багато темного, неясного. Майже всі, що писали про неї, упирали на науково-технічні прогностичні ідеї, і це справедливо: саме останні докладніше "розписані" і, крім того, витримали перевірку часом. Проте коли я перечитував книгу, увагу привернули інші деталі, що раніше здавалися неістотними. Тло, яке сам автор, мабуть, цілком уявляв собі, але не вважав за потрібне розшифровувати читачу.

Що може означати, наприклад, цей дивний міні-пролог, названий "Замок в Гімалаях"? "Між найбільшими відрогами Гімалаїв стоїть красивий замок — оселя людей. Француз, англієць, німець, італієць і росіянин недавно в ньому поселилися. Розчарування в людях та радощах життя загнало їх в цю самоту. Єдиною відрадою їх була наука. Найвищі, найабстрактніші прагнення складали їхнє життя і з'єднували їх в братську відлюдницьку родину. Вони були нечувано багаті і вільно задовольняли все свої наукові примхи..."

Тут буквально кожна пропозиція може послужити відправною точкою для побудови сюжету, окреслення образів!

Або інший пасаж, що вимагає якогось продовження, розвитку, але... так і "провис": "Все це були люди розчаровані, етично приголомшені. Хто втратив трагічно дружину, хто дітей, хто потерпів невдачі в політиці і був свідком волаючої неправди й людської тупості.