НАВТІ́КИ, НАВТЬО́КИ, присл.. розм. Бігом від кого-, чого-небудь, швидко тікаючи. — Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, не довго думавши, зараз навтіки, куди очі зирнули, а ноги понесли (Вовчок, VI, 1956, 222); Видерши хустину, Йон пустивсь навтьоки, утираючи нею на бігу впріле обличчя (Коцюб., І, 1955, 234); Вишневецький не зупинявся, за ним пустилась навтіки і шляхта (Панч, Гомон. Україна, 1954, 369).
Дремену́ти навті́ки (навтьо́ки) див. дремену́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 42.