ЗДИ́БАТИ1 див. здиба́ти.
ЗДИ́БАТИ2, аю, аєш, док., перех., заст. Забити в колодки. А там панові не вподобався, Писарині якому,— Ноги здибають, руки сплутають І звезуть до прийому (Рудан., Тв., 1956, 41).
ЗДИБА́ТИ, а́ю, а́єш і ЗДИ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДИ́БАТИ, зди́баю, зди́баєш і діал. зди́блю, зди́блеш, док., перех. Зустрічати кого-небудь, ідучи або прийшовши кудись. Якось іде Іван з села до міста. Та й що був тільки вийшов за село, здибає пана (Україна.., І, 1960, 53); Я здибував її, але не говорив з нею (Коб., III, 1956, 146); Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її (Вл., Аргон. Всесв., 1947, 39); * Образно. — А що, Федоре, панів куме? — ледве ворочаючи язиком, вимовляв Федір.— Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? (Мирний, IV, 1955, 233); // Знаходити щось, натрапляти на що-небудь у дорозі. Він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 110); Ще одну сосну ми здибали. На камені гірському стоїть вона, і вітри її хилитають на всі боки (Ю. Янов., II, 1958, 126); // перен., що. Зазнавати чого-небудь, переживати щось. Як в дорозі здиблю горе, Що тобі несе удар, Сам його до себе справлю І прийму його тягар (Фр., XI, 1952, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 535.