Андрій Первозванний - Сторінка 46

Нипали лісовими хащами, принюхувалися, прислухалися. Бородаті могутні войовники з хвилі на хвилю очікували на сягнисте тремоло вивідувачів. Але ті, прибившись до стану, втомлено никли головами до спин втомлених скакунів, покірно підставляли спини під несамовиті удари верховод. І ця покірність була знаком безвиході й відчаю. У його м'ясожерців почало броїтися в очах від голоду та безнастанного видивляння в далину. Нікого. Нічого. Навіть звір'я покинуло Праліс, і мисливські облави поверталися впорожні.

Сам Одо також ледь не окривів від повсячасного виручування очей — сюд-туд. Він прагнув стрічі з ворогом, і він його сьогодні таки знайде або умре, бо нізащо більш не повернеться під люті сіпи важкої десниці батька, який, дуріючи, стинав голови своїм побічникам направо та наліво.

Батько — вельможний Сіґурд, — набештавшись бовтанки з обметець венедійських обор та ям та заливши горлянку протухлою чихилдихою, мицявся без діла на розорі венедійського посаду. Страшно було потрапляти під його вельможні очі, той геть знавіснів, вимагаючи доброго пива, полонянок, м'яса молоденьких баранців. Дайте! Дайте! Нікого і нічого не хотів слухати. Лилася, лилася кров, сього разу без війни.

Зелена гора муляла очі. Всі інші путі уже були перевірені та обстежені. Тож, довго не роздумуючи, Одо рвонув зі своїм загоном крізь розворіття зруйнованої Венедії з наміром знайти поселенців або загинути. Не міг же цілий народ зникнути без сліду! Не буває такого.

Потирав руки від передчуття удачі.

Бо якщо і змогли виповзти венеди підземним ходом, як твердили вивідувачі, то лише сюди. Щось говорило: недаремно вони пробивають цю глуху, непроходиму зелену стіну.

Нарешті загін вибився на вершину гори. Одо заревів, уздрівши галяву, стоптану людськими ногами, залишки якось лахміття і... жінку. Старезну, немічну, але живу!

Він не помилився.

Вони тут!

— До зброї! — пролунав тріумфуючий голос молодого верховоди.

Комонна здвиж тяжко ворухнулася на Зеленій верховині у напрямку стариці — кістяка жовтуватої істоти, що ледь-ледь ворушився. Та спокійно чекала, в руках блимав смолоскип. Одо ще ліниво здивувався: для чого смолоскип посеред білого дня? І не встиг бодай стривожитися. А дивна істота ще вище підняла смолоскипа і доторкнулася ним кам'яної ложбинки, з якої димав ледь сіруватий, солодкуватий на запах туманець.

Високо в небо сягнула стрімка блискавка. Глухо загуркотіла, заскрекотала кам'яна утроба гори й нараз із громом, тріском, пекельним вогнем знеслася високо до самих купчастих оболоків й опала на голови чужинців кам'яною гримучою скоропаддю, кам'яним дощем, од якого не було спасіння ані Одові, славному синові вельможного Сіґурда й кам'яноокої Фріди, ані його посіпакам, які досі ніколи ще не відали страху, ані високим широколистим липам та гінким дубкам, які відвічною сторожею вартували свят-гору.

Легенька тінь, розкинувши руки, полетіла у розчахнуте небо. Серце помаліло, стиснулося, а легкокрилий горобчик, котрий нарешті отримав своє небо, засокотів у грудях дівчинки Росинки: "Жити-жить".

Квітослава та Інґард, які заворожено спостерігали неподалік за зрухом Зеленої верховини, потім присягнули перед венедійським Колом, що Велика Мати разом з каміннями, деревами, квітами злетіла в небо, але назад, на землю, не повернулася...

Двиготіння землі долинуло і до венедійського стану, який роївся над водами Рай-ріки. Другий день перепочинку доходив полудня. Осінь-літокрадка все ближче підкрадалася до володінь Ясновида, її руде охвістя метлялося у посмутнілому вербнику, її голос глухо шимрав опалим листям, а спритні руки вплітали барвні заплітки у березові косиці. Венеди прислухалися до її тихих кроків і тривожилися: що принесе їм баба Сніжана? Чи знайдуть вони теплі зимарки, чи стачить харчів?

Двиготіння землі застигло їх зненацька. Дивний згук рознісся раз, ще раз, відлунився в душах і там довго затухав дивною і світлою печаллю...

Глава 16 ЗАПОВІДАННЯ

Світанок золотив довкілля м'якими барвами. До берегів Рай-ріки пристали грецькі кораблі. Дужий сіверко лопотів у наструнених снастях. Грецькі моряки зустріли його радо, рушали до берегів Понту, трюми навантажені добірним зерном та медами, тож навіть старець задоволеним людям не завада. Домовився він швидко. Пора було прощатися.

— І оце все? — запитав стривожений Петро. — Ти поїдеш, нічого не зробивши? У тебе, братику, нічого не вийшло.

Апостол посміхається:

— Все гаразд, Симоне, навчителі зла уже в путі. Їх багато. Та чи прийдуть сюди учителі любови?..

— Ти не збагнув, чого від нас вимагав Він. Ламати треба душі, серця, племена, народи.

— Крий Боже — випрямляти, спрямовувати.

Він стоїть перед суворим колом. Їх знову дванадцятеро. Золотистим маревом відпливає у безконечність Храм Господа. Зачинено усі дванадцять брам, німіють притвори, порожні молитовні зали, протяги дмуть крізь зачинені двері сяйливої споруди. Порожніє, пустіє Храм, вічність наблизилася уже в серцевинну кімнату, куди лише раз у рік, на святу Паску заходить в розкішних білих шатах первосвященик, і тоді тамують подих прохожани, бо лише один раз можна почути ім'я Господа.

Андрій знає, що і на землі, яка його вигодувала уже ллється велика кров, йде зрух усією землею, ця буря нікого не омине.

— А чи помислив ти, що, розповідаючи про Нього, ти так нічого не пояснив і не навчив?

Апостоли стоять напружені, суворі, кожен з них ще шукає відповіді на те, що трапилося. Горючим зором пропікає його Петро:

— Чи можемо ми поміняти Закон? Чи маємо право змінити букву молитов? Чи не богохульством є наші страждання і наша печаль? Хто ми такі перед лицем Господа нашого? І що наше життя, як не юдоль гріха? Люди смертні повинні боятися Господа, а ти їм про це не повідав.

— Учителі страху уже в дорозі, та чи прийдуть до цього народу учителі волі?

Вони розходяться кожен зі своїм, кожен своєю дорогою, довгою і вічною.

Іоанн оглядається:

— І тобі пора, Андрію, Апостоле Христа... Доля нової віри нині вирішується не тут. Сам відаєш, великий Рим душить сьогодні народи, імперія жиріє на крові і поту, в Рим, Апостоле, в Рим!

Він стоїть на високому пагорбі і ставить високого дерев'яного хреста. Венеди нічого не запитують, спостерігають за його рухами. Він хрестить людей, землю, благословляє дітей, благословляє народ. Благословляє Марію, котру залишає серед цього племені, тут вона відшукала свою дочку, тут вона відродилася душею. Хреститься невелика група його учнів. Він тішиться і не гамує сліз. Він тішиться і журиться долею цього племені. Багато щастя випадає на їх долю, але так багато горя. Апостол Андрій плаче на високому пагорбі, і той плач летить через віки.

І прийшов він до гирла Дніпрського,

І звідси пішов по Дніпру горі,

І за заповіданням Божим прийшов

І став під горами на березі,

І, вставши зранку, рече учням своїм,

що були з ним:

"Бачите гори ці?

Яка на горах цих возсіяє благодать Божа!

І має бути город великий,

І багато церков Бог воздвигне".

І зійшов на гори ці,

І благословив,

І хрест поставив,

І помолився Господу,

І зійшов з гори тої, де опісля постав Київ, І пішов по Дніпру горі...

Книга третя

І Він буде судити численні племена,

і розсуджувати буде народи

міцні аж у далечині.

І вони перекують мечі свої

на лемеші,

а списи свої — на серпи.

Не підніме меча народ на народ,

і більше не будуть навчатись війні.

Книга пророка Михея

Пустеля порожня. Се не земля людей і, ймовірно, це зовсім не земля. На землі справжній пустеля колись та закінчується, починають прориватися дерева, цвісти квіти, щебетати птахи. І безлюддя колись та усе ж зникає, стрічаються спершу поодинокі самітники, які відійшли або були силоміттям викинуті за краї людської спільноти, потім поволі гамір, сміх, плач, лемент наростає, розливається повноводними рікою, морем, океаном. І світ стає великим та круглим.

...Несеться-несеться над осліплою, здичавілою землею порохнява порожнечі.

І немає тут ані сонця, ні вітру, нема кінця-краю оцій криваво-сірій твані, цьому гидотному, липучому мареву, в котрому повільно суне панцерник, настовбурчившись увсібіч смертоносними жерлами гармат. У його залізній утробі подеколи можна вчути якийсь шум: щось чи хтось достеменно там ворушиться, покахикує, відпльовується, порикує. Надсадно гуркоче могутній двигун, безнастанно котяться залізні гусениці, скеровані твердою рукою,

286

скородячи раз по раз залишки руїн, звалища жовтявих кісток, підминаючи обвуглені кістяки дерев. Врешті у голову повелителя залізної потвори закрадається сумнів: а чи взагалі тут колись жили нікчемні земляні черв'яки з гарячою кров'ю й верескливими голосами? Чи не наснилися йому славетні набіги на багаті поселення, безнастанні битви та перемоги? На овиді нічого такого, за що могло би зачепитися око, тож він навмання вибирає напрямок — і всюди одне й те ж: нічого... нікого... Іноді володарю смертоносного панцерника ввижається, що він нікуди й не просувається: просто повзе зачарованим колом, котре стискається, звужується, колись воно неминуче звернеться в клубок, й тоді він випаде у саме осердя цієї вовківні, отоді й відкриється, мабуть, страшна таємниця його безкінечних блукань, загадка цієї фантомної містерії.

Ні! Ні! Він вічний, всеможній! Скоро він знову натрапить на людську мурахівню, загупають гармати, затуркоче кулемет. І буде кров, його єство наллється силою, нездоланною міццю. Він живе смертями, і їх на його долю вистачить.

Тяжка долоня вічности...

Велетенський панцерник суне Пустелею. Всередині якась істота захлинається від гніву і безсилля. Де вони? Де? Скільки часу минуло від останнього кривавого банкету? Скільки миль промчав могутній панцерований звір? Час в'ївся у його тіло залізним кістяком бронежилета і шолома, простір розчавили ланці залізних гусениць. Пустеля і він зрослися одне з одним навік.

Він звик до цього безкінечного руху, до цього застиглого фантасмагоричного краєвиду. О, він терплячий, він колись переїде через цю безкраю німоту і знову почне розширювати володіння Пустелі. Він її повелитель, темний, недремний її дух.

Все ж одноманітність таки набридає, і починають перед очима миготіти невиразні видіння, вони набувають дедалі контурніших форм, наливаються кольором, світяться, забивають памороки.