Андрій Первозванний - Сторінка 49

— Я роблю усе можливе, але ж я тільки ескулап, а не бог Асклепій. Я можу приготувати ліки, зупинити кровотечу. Рана у цієї бідолахи глибока, та сама бачиш: душа в неї зранена ще більше. Душу її я зцілити не можу.

— Молімося, Фотію... Молімося за неї, бо вона багато страждала і заслужила на милосердя Господа.

Вона відкриває нішу у стіні, завішану непоказною завісою, одкривається нехитрий саморобний олтар, але немає там поличчя всеможного імператора, ані статуй родових богів Еллади. Там вмуровано у стіну простого дерев'яного хреста. І все. Жінка запалює свічку. Вони опускаються на коліна, й то чоловічий, то жіночий голос шепочуть в лад дивні слова нетутешньої молитви. Жінка на ложі стогне дедалі голосніше, врешті стогін переходить у хрипіння. Вони кидаються до неї

— граціозна гречанка турботливо притримує недужу за голову. Чоловік бере за руку і, дивлячись на поділки піщаного годинника, лічить пульс.

— Агонія, — говорить він стиха.

— Ні, о ні, брате Фотію, — шепоче Анна, — вона виживе. Молімося, Фотію. Нам залишається лише молитися і вірити. Ми будемо сподіватися на нашого Господа, на Спасителя...

Вдруге Орися приходить до тями наступного дня. У кімнаті нічого не змінилося, лише виразніше проступили з туману візерунки барвистого килима, ще вище витягнули граціозні шиї скляні глеки, у фафоровій посудині висявають оранжеві кульки плодів, терпко пахнуть, перебиваючи нудкий дух, гіацинти і троянди. Обличчя жінки, що доглядає за нею, стало чіткішим і водночас ще більш випрозореним, гладенька, ніжна, аж голуба, шкіра здавалося, прикриває колихке повітря, вона рухається по мармуровій долівці легким, невагомим, прегарним привидом, журливо дивиться на поранену, і великі сірі очі випромінюють тишу, дивну тишу, котра горенить у її єстві живою плоттю.

— Де я? — Орися і сама не почула власного голосу, та, либонь, жінка все ж збагнула, що вона запитує.

— Ти у безпеці, сестро, нічого не бійся, ні про що не турбуйся. Ти скоро одужаєш, усе страшне уже позаду.

— Ні, — Орися ледве проковтнула глевкий клубок у горлі,

— найстрашніше попереду. Ви не знаєте, я ж рабиня... Рабиня Кілона. Він розшукає мене і забере. Чи ж ви зможете стати на заваді волі самого флотоводця?

Жінка погладила Орисю по щоці. Від тонкої прохолодної долоні відходила щемлива ласка.

— Кажу ж тобі, не турбуйся. — Голос жінки був напрочуд сильним і чистим. — Кілон уже приходив сюди, доніс уже йому хтось про тебе, та ніхто тебе, сестро, йому без твоєї волі не віддасть. Ти народилася вільною і будеш вільною.

— Ти, либонь, високого роду, якщо можеш так з ним вчинити. Навіщо ж тобі я, пощо клопочешся чужою рабинею?

Незнайомка чудно усміхнулася. А з великих очей скрапнула крапля тиші і смутку.

— Про мене, сестро, будемо говорити потім. У нас ще буде час наговоритися, хто та що. Скажи лишень трохи про себе. У тебе дивна вимова, ти не гречанка?

— Я венедка. Моя батьківщина далеко за морем, дуже далеко... Мене схопили купці колись дуже давно і оддали проклятому флотарю.

— Ти скучаєш за рідною землею, сестро... — не то запитала, не то ствердила жінка. Вона срібною маленькою ложечкою вливала в рот Орисі якісь духмяні крапельки, від них усе тіло починало солодко щеміти, і біль від глибокої рваної рани на грудях поволі затихав.

Орися прислухалася до ласки, яка звучала у голосі незнайомки, і схлипнула: що тут скажеш?

— Не турбуйся, кажу ж тобі. Пий оці ліки. Вони допоможуть тобі, рана зажиє, ти одужаєш, невдовзі повернешся додому, і ніякі кілони не стануть тобі більш на заваді.

— Ні, — похитала головою Орися, — для такої, як я, дорога додому заказана... Смерть мої родаки би вибачили, але тільки не рабство, не безчестя...

— Хіба у тім твоя вина?

— Моя, вельможна пані, моя... — Орися шепотіла блідими губами, і біль рвав серце. — Я навіть убити себе не змогла. Навіщо ви мене рятували?

— Щоб ти жила, сестро, знайшла своє спасіння і повернулася додому. — Жінка усміхалася, на ніжному виску билася синювата жилка.

Орися зітхнула:

— Чудес не буває, та й навіть коли б у мене були крила, то, кажуть, немає більше моєї Венедії. Кілька літ тому дісталися туди купці на торгових кораблях Кілона, за пшеницею їхали, а повернулися ні з чим. Я чула як вони подейкували про те, що зруйнований посад дощенту, одне погорілля і дикі коти. Невже вони усі мертві? Невже вони усі мертві, а я жива?.. — вперше за багато літ виповідала Орися свою муку сторонній людині.

— Ти повинна вірити, сестро, що Господь порятував твій народ від погибелі. Ти повинна вірити і молитися за них.

— Я молилася, о, як я молилася...

— Називай мене Анною.

— Я, вельможна пані Анно, молилася усім богам — і своїм, і тутешнім, але боги покинули мене...

— Я не про богів, сестро, я про єдиного Господа, отця нашого, Спасителя, котрий усі людські гріхи і страждання взяв на себе, на той хрест, на якому Його розп'яли.

— Я знаю, — Орися морщила лоба, проглядаючи щось дуже далеке. — Колись до нас приходив його сол, він приніс звістку венедам про смерть і воскресіння доброго Бога усіх людей. Усіх людей... — повторила Орися і похитала головою. — Та тільки так не буває, щоб один для всіх. Чорних і білих, бідних і багатих, володарів і рабів. І всіх чує, всім допомагає... У мого народу було чимало злих, але ще більше добрих богів і духів, та й то вони не могли за всіх поклопотатися. Бач, про мене вони забули. Та й тут, — Орися слабо кивнула рукою у напрямку дверей, — тут їхні кам'яні подобизни стоять на кожному кроці, а горя не меншає. Так не буває, щоб один бог, вельможна пані Анно, я не вірю.

— Так є, сестро. Так уже є, — в голосі гречанки звучала якась дивна мелодійна сурма. — Ти скоро пізнаєш Господа і повіриш у нього. Скоро... А зараз відпочивай, сестро, тобі треба спати і набиратися сил. Ще раз кажу тобі, сестро, ні про що не турбуйся.

Анна ще раз погладила її по щоці, знесилена довгою розмовою Орися заплющила очі. Уже засинаючи, вона чомусь згадала, що не встигла запитати у дивної жінки про найголовніше. Чому ця вочевидь високородна пані називала її сестрою? І куди подівся чоловік у білому, обличчя якого здалося їй таким до щему знайомим? Де вона могла його бачити? Де?

Цього разу вона спала без важких сновидінь. Тільки десь глибоко у темряві душі ще несміливо, повільно, але таки розгорялася, ряхтіла піддонна, глибинна зірка, може вперше випущена її душею на волю. Вперше за нестерпно довгі літа чужини.

Глава 3

ПЕРЕД ОЛТАРЕМ

Вона доста наїлася і затруїлася у цьому чужинному краї затемненими покоями із спертим духом, самотинною бездольністю, до котрої нікому не було діла. Але тут все було по-іншому. Анна клопоталася Орисею щиро і самовіддано. Двері здебільшого були відчинені навстіж, крізь них сіялися сонячні промені і влітав вітер, бентежачи пахощами волі, пахощами, які вона так і не змогла ніколи забути. Минав час.

Орися потроху починала звикати до цього тихого світу і його дивної господині. Та так нічого про себе й не розповіла. На запитання Орисі здебільшого відмовчувалася або журливо усміхалася.

— Людина я, сестра твоя...

Її дивні слова збивали Орисю з пантелику. Поки годинами колихалася у напівсні-напів'яві, вдумувалася, вслухалася у ці слова. За ними стояла якась таємниця. Було не схоже, що Анна глузує з неї. Але і правдою таке бути не могло.

Орися трохи знала патрійське буття. Її доглядальниця таки направду, либонь, належала до якогось знатного патрійського роду, і якщо кімната, де перебувала Орися, була просто, хоч і гарно, облаштована та оздоблена, все ж деякі речі виказували неабияку розкіш та багатство, яке існувало за цими високими білими стінами. Бо ж посуд, у якому Анна приносила їй їжу, був скляним — неймовірна розкіш, на яку так і не здобувся чванькуватий Кілар. Ножички для розрізання яблук були золотими й напрочуд тонкої, вишуканої роботи. Якось Анна десь затрималася довше, ніж звичайно, увійшла далеко за північ, Орисі перехопило подих від сяйливої царственої одежі знатної патрійської матрони, що м'якими складками облягала її стан, брунатних прикрас на тонкій шиї та вузьких зап'ястях, на попелястому волоссі, скрученому у вигадливу зачіску. На вияв здивування Орисі та лише недбало махнула рукою. Постать висявала золотом і химерними коштовностями, а личко було сумнішим, ніж завжди, темні синці пролягли під очима. Анна швидко, наче з якоюсь огидою, зривала з себе дорогі шати, знімала прикраси, переодягалася у звичну просту лляну сукню, опоясувалася сирівцевим шнуром. А потім, як заведено, відхилила завісу і впала на коліна перед дерев'яним хрестом. Вона ціпеніла так цілу ніч, пристрасно шепотіла дивні слова дивної гіркотної молитви, Орися відчувала неабияку жалість до цієї дивної жінки, котра так мучить себе заради свого дивного, доброго Бога. Якщо він справді добрий, то навіщо йому муки цієї ангелоподібної ніжної істоти. Коли засіріло у вікнах, Орися нарешті наважилася-таки покликати Анну, змагаючись з гострим болем у грудях, вона сперлася на лікоть, звелася на ложі, й саме тоді сонячний промінь освітив молільницю, дивні, небесної чистоти її очі, спрямовані на простого дерев'яного хреста, вони таки щось прозирали і таки щось бачили, зовсім невидиме їй, Орисі. Ні, вона не посміла порушити цю чудну заглибленість своєї рятівниці. Невдовзі та сама звелася на ноги, поцілувала підніжжя олтаря, щільно прикрила його сірою тканкою й заклопоталася біля Орисі — як завжди лагідна й спокійна. Тільки зачаєна у її істоті тиша ще більш поглибшала, так, що у неї можна було, здається, зазирнути, навіть доторкнутися рукою.

— Ти так довго молилася... — сказала Орися, чомусь винувато відводячи погляд.

— Так, — усміхнулася Анна, — я молилася за тебе, за свого чоловіка, за твій і мій народ, за всіх мудрих і немудрих, добрих і лихих, за всіх скривджених і нещасливих.

— А що тобі до всіх, скажи, Анно?

— Я християнка, сестро, я вірю в Господа, а він учив любити і прощати, любити і допомагати.

— Як же ти можеш допомогти усім?

— Молитвою, вірою...

Тиха радість світилася у її блідому обличчі, вона закінчила перев'язувати рану Орисі і тихо вийшла, ступаючи босими ногами по розсипаних коштовностях, навіть на них не глянувши.

Досі світ за стінами кімнати був німим, лише зрідка долітало пташине щебетання та далекі згуки людських голосів.