Андрій Первозванний - Сторінка 47

Він сходить слиною від жаху: де вони? де?..

Веселоока, тонкостанна жінка порається біля печі, витягаючи духмяні буханці. Якимось побитом він знає, що це людська оселя Хоч... він ніколи, звісно, не переступав людського порога. А се — хліб, глечики... Ці білі ворушкі вогники — троянди... Неподалік на стільцях супиться вродливий, спортивної статури молодик. Веселоока жіночка оглядається на свого сердитого чоловіка:

— Чого ти, Кіме? Люди ж ми, росли разом з дітьми Рахіль, кому ж, як не нам, допомогти їм у скруті.

— Ти хочеш, щоб ми загинули через них — непроханих. Їм що, нікуди було податися?

— Бо ж таки нікуди...

— Ти ж добре сама знаєш, що твориться у Місті. Есесівці обшукують будинок за будинком, підвал за підвалом. Їм все одно не порятуватися, та й на нас накличуть біду. Зрозумій, я не за себе боюся, найдорожче що у мене є, — це ти. Я не допущу, щоб з тобою трапилося лихо.

Жінка весело сміється, ямочки на її щоках спокусливо загоряються, й він заворожено проводить по них пальцем:

— Яка ти красива, Тан...

— Кіме, не суши собі голову. Та й що зі мною може трапитися? Я заховаю Рахіль з дітьми так, що жодна муха не дізнається. Ти не знаєш, яка я спритна.

Розсипаються бризки сміху по долівці.

— Діти, снідати! — лунає перегодом її привітний голос, вона розкладає на обідньому столі паруючі буханці. З бокової кімнати вибігає трійко дітлахів, а за ними стривоженою тінню виглядає висока горбоноса жінка у чорному.

— До столу, всі до столу! — припрохує молоденька господиня і нараз цілує свою гостю у щоку:

— Припини, Рахіль. Діти твої усі здорові й живі. Тут ви у безпеці, нічого не бійся.

Напружені риси матері розпогоджуються, вона ясніє вдячною усмішкою, тихенько, винувато опускається на краєчок стільця і відщипує крихту хліба.

— Я не голодний! — спохмурнілий молодик жбурляє на стіл ложку. — Піду, у мене справи...

Підводиться, круто розвертається до дверей.

Тонкостанна жіночка здивовано пересмикує плечима. Весело лементять діти. Рахіль дивиться темними очима, у них вселенський жах.

...Над Містом прочиняються двері небес. Наближається Армаґедон. Зорі хилиткі й страшні, світло не відбивається в людських зіницях. Місто занурюється у нічну темряву, воно уже ніколи не вирине з цього здичавілого мороку і страху. Кінець світу близько — під порогом, валують собаки, шелестять молитви, Місто молиться: безшелесно, безгучно. У темні вікона зазирають привиди почвар з людськими головами.

Двері вилітають з завіс, і через поріг влітають чорномундирники у лискучих чоботях, лискучих кашкетах. Молода жінка закриває собою Рахіль з дітьми.

— Ні! — кричить, плаче. — Ви не посмієте. Це моя мати. Це мої діти!

Незрушні солдати зводять автомати. Рахіль підштовхує вперед дітей, меншого бере на руки.

— Не промахніться, — просить убійників останньою материнською сльозою. — Вбивайте, убийте, але не катуйте моїх дітей!

— Не вбивайте! — кричить молода жінка. — Це моя мати!

Кров і мозок розлітаються по стінах, кричить, волає молода жінка, сивіє-сивіє на очах.

До неї кидається з темряви чорнявий молодик:

— Все гаразд, моя люба, ми порятовані. Чорномундирники шкіряться кривими посмішками,

спостерігаючи за ними, старший смикає молодика за рукав:

— Вона твердить, що це її мати?..

Той нерозуміюче метляє головою, але чомусь нараз відсувається від жінки. І ще раз коротко стукотить автомат. Тіло жінки опускається повільно, так котиться сльоза по скорботній щоці вічности. Западається в землю будинок, розтає Місто. Старший смикає молодика за рукав:

— Ти підеш з нами. Нам такі потрібні.

Жінка ворушиться на долівці, шепоче:

— Кіме, що ти наробив, Кіме...

Луна пострілу тихшає і все ж не зникає... Ніколи не зникає...

Гуркоче панцерник, криво усміхається істота у ній. А що йому до життя й клопотів людців? Він не звідти. Він інший. Йому тільки би до них дістатися. Пильно видивляється в далину. Він би помітив найменший зрух, найменший зблиск світла. Він повинен дістатися кінця

Пустелі. Він давно прямує нею, і колись цей шлях повинен закінчитися. Видіння все ж щось вигострили в ньому, бо нараз помічає перед собою якісь ще небачені досі сліди. Кричить, реве від захвату: нарешті! Він рушить цими слідами, вони пахнуть людиною. Вони справді пахнуть живою людиною. Захлинаючись, реве залізний двигун, темніє липке, сіре, криваве марево Пустелі. Мчить і мчить смертоносний панцерник. Сліди не закінчуються, тепер їх безліч: рівних штахетинок на пустельній порохняві. Попереду, позаду, навсібіч. Він тріумфує, залізна машина слухняна в його руках, гримить двигун, розриває роздолля, у темній куряві пекельним блиском блищать очі, обмацуючи дорогу. І нарешті приходить страшне прозріння: це сліди його машини! Він увесь час гнався за самим собою. Залишився лише один невторований клапоть довкілля, куди летить на повній швидкості смертоносна залізна машина. І зупиняється.

Його рука тремтить, підносячи револьверне дуло до рота, йому вперше страшно, але більше доріг немає, немає більше людей, чиєю смертю він би зміг далі жити. Останній живий — він.

...Над Пустелею лунає постріл. ...Жахливий крик.

Вдоволена, сита Пустеля скручується, злютовується у клубок і терпляче чекає.

... З розколеного піщаного годинника висипається остання піщинка.

Глава1

ВТІКАЧКА ФЛОТОВОДЦЯ

Вітер летів з берега, й Орися рушила до моря.

Це було повне безумство, знала, що патрійські преторіанці чіпко оглядають кожну жінку, а за неї вельможний Кілон, либонь, заплатив чималі гроші. Все ж вітер віяв з моря, і вона не могла нічого вдіяти супроти цього нестримного заклику. На щастя, саме прибули звідкілясь кораблі, густий натовп посунув на пристань, тож вона легко сховалася в осерді людського тлуму, зацікавленого у виторгу, прибутку. Стояла, притулившись до складської будівлі, сліпило сонце, може, то й на краще, думала вона, в таку пору усі шукають тіні. Тож якби їй вдалося відступити в тінь, хтось неминуче звернув би на неї увагу. Неправда, що найвидніше при світлі сонця.

Патри млоїло від спеки, а вона видавалася собі зачарованою сніжинкою з далеких полів баби Сніжани, яка чомусь не летить і чомусь не тане.

Дивилася на море. Дужий вітер гнав буруни Іонійського моря у безкраю далечінь. Колись якась хвилька таки приб'ється до далекого берега і вихлюпне на нього бодай одну її сльозину.

Кубікул гінекею Кілона на довгі роки став для неї темником, куди не потрапляло жодного промінця. Її золоті коси покрилися памороззю, звітрилися барви з колись ніжного обличчя. З розкішних свічад пишного палацу виглядала безбарвна тінь колишньої венедійської царівни — прозора шкіра, болючий погляд, безшелесна хода. Втім, ходила вона рідко. Куди? Трикліній, прохолодний фригідарій домашньої бані, високі колони домашнього дворика — атрію. Лише зрідка мандрівки дивним білокам'яним містом, мов виснуваним зі чужого сну своїми рукотворними колонами, фонтанами, дорогами, безліччю статуй. Здебільшого сиділа на пуховому шовковистому ложі, затравлена, залякана і тужно виглядала у слюдяне маленьке вікно.

Високородний Кілон грався зі своєю наложницею, як вгодований кіт з мишею. Підсилав час від часу до неї дивних прислужниць, які пристрасно нашіптували їй, що допоможуть відкрити перед нею двері осоружної пастки. Знала — чергова омана, та починало тріпотіти серце, припливала кров до обличчя, вона гарячково готувалася до втечі, ось двері гінекею, ось ворушиться в атрії лампадка з жертовним вогником, ось стрімкий вигин арки, поставленої в честь благодійника високородного Кілона, імператора Клавдія, аякже, Кілон не промине нагоди усім виказати свою вірнопідданість великому Риму, скриплять ворота, падає в ноги дорога, вітер з моря доводить її до нестями. Швидше! Швидше! І тягнуться до неї хижі руки, знайомі огидні губи кривляться зловісним усміхом. І улесливо хихоче служниця, втішена, що розважила-таки свого господаря.

Вона терпне од відчаю, коли він жадібно хапає її на руки й несе до своїх хоромів, його рабиня в такі хвилини найбільш бажана, бо Кілон знає, що її тіло не буде відмикатися від його жорстоких пестощів, що вона сьогодні вночі, зламана черговою невдачею, не кричатиме, не кликатиме нікого на поміч, він буде робити з нею, що заманеться, він покаже їй, хто господар. Йому уже не потрібна її любов, що таке любов наложниці з диких гіперборейських земель? І навіть не хоче згадувати про ті часи, коли безнастанно валявся у ногах золотокосої красуні, вимолюючи бодай крихту уваги — хоча б один ласкавий погляд, натяк на усміх, ласку. Він пропонував їй усе, все! чого душа забажає — власну віллу, золототканні одежі, рабів і слуг, зрештою, за одним її словом відкрилися би ворота храму, у якому володарює бог Гіменей. Так, він згоден був навіть взяти її за дружину, дарма що рабиня, привезена з кіммерійського порубіжжя — краю землі. Щоправда, дружина-рабиня так би й залишилася рабинею, та усе ж краса її була такою, що патрійська курія не осудила б його. Золотокоса чаклунка мовчки дивилася на нього глибокими сумовитими очима, заперечно метеляла впертою голівкою, затято відбивалася від його настирних домагань і поривалася на волю. Руками, голосом, очима хапалася за повітря й линула від нього у свою дику країну. Добром вона не оддалася. Доведений до нестями незборною хіттю, він нарешті ввалився до неї, залившись кифаленським вином, ошаленілий, і уже нічого не просив, завалив її на ложе, шарпнув за благеньку столу з дорогого вісону, що оповивала її груди, заламав руки і оволодів нею, грубо, люто, жорстоко. Аякже — плакала, звісно ж, шукала ножа, навіть удавку сплела із своїх золотих кіс. Довелося в'язати, садовити у кліть для диких звірів у власному віваріумі. Зараз він втішається тим, що може знову і знову ловити, приборкувати, завойовувати це дике створіння, упокорювати його своєю хитрістю і владою. У відсутність Кілона за нею постійно наглядають зіркі, скажені очі старої Каракали. Та також, видавалося, мала неабияку втіху від страждань молодої вродливиці. Щомиті коричневий цупкий кіготь міг впитися у плече: трапеза, гості, купальня, час молитви! Каракала віддавала накази коротко, ніс її вигострювався, принюхувався. Вона сп'яніла од досі незнаного запаху влади, сама вічна рабиня, нарешті стала безумовною володаркою хоч над кимось, хто безсилий супроти її бажань та примх.