Андрій Первозванний - Сторінка 56

Згодом почувся його сміх — зневажливий, різкий, та усе ж Орися вчула у ньому неабияку людську гіркоту, і вмощуючись на ліжнику проказала у темінь: "Спасибі, Кілоне". Спасибі, що зумів просвітліти серцем, скинути з себе страшну звірину шкуру.

Світанок ще не зажеврів, як скинулася од страшної тривоги: невже? Невже проспала? Мореходи її лементування стріли гучним реготом: не одну ніч ще можеш солодко спати, доміно, у цьому солоному полі швидко ростуть тільки хвилі, а берег піднімається ох як повільно.

Фотій — сивоволосий, крутолобий, з дивним полиском голубих очей — потирав видовжене підборіддя, але не сміявся над нею. Вона наткнулася на його чіпкий погляд, і знову їй перехопило подих. Щось давнє, напрочуд знайоме привиділося їй у ранковому тумані. Вона могла б заприсягнутися, що ніколи й ніде не бачила цього немолодого чоловіка до першої стрічі у бідолашної Анни, але чому він і тоді, й тепер викликає у неї такий побожний острах?

Фотій помітив її хвилювання. Погляд ще більш вигострився й заледенів, прикипівши до неї, чинячи над нею якийсь суворий спит.

І враз Орися почула пісню:

Та Урай матку кличе: — Та подай, матко, ключа Одимкнути небо, Випустити росу, Дивоцькую красу.

Руки її вчепилися у поручень палуби. Морська гладінь враз стала лазуровою і чистою, виднокіл кудись щез, захитала буйним чубом Зелена верховина, Пралісом до річки прошерхотіли мавки-веселунки, гримнули до неба купальські багаття, зазоріло червоними кетягами дерево Лади.

Та дивоцька краса,

Як литняя роса:

У меду потопає,

В вини виринає.

Та Урай матку кличе...

Вона шепотіла зблідлими устами слова своєї дівоцької пісні, і, либонь все ж зачувши її, морські русалки почали розхитувати корабель, розкручувати його, і все раптом полетіло в темний вир, їй здалося, що вона кричить гучно, на всі три моря, але то був лише легкий стогін і довге падіння на цілу вічність у безпам'ять, і довге виборсування з нього: їй треба запитати, їй треба обов'язково запитати!

— Ти венед? — Орися стримувала стукотіння серця, яке виламувалося з панцира грудей на волю. — Як, яким чином?

— Моя мати з твого племені, доміно. І перестань хвилюватися, інакше я тобі більш нічого не скажу.

— Ні! Ні!

Орися проковтнула слину і спробувала опанувати собою, блідість не пройшла, але наступне запитання вона задала спокійніше. Принаймні вона так вважала:

— Тебе також було забрано у полон?

— Ні, — він скупо усміхнувся, — я з роду Голіодора — патрійського ескулапа. Але мати з твоєї землі.

— ???

— Мене батько вивіз малим із твоєї країни. Матері загрожувала якась небезпека, і вона змушена була мене йому віддати. Але передала наказ, щоб я обов'язково повернувся.

— Хто вона? Якого роду? Фотій мовчав.

Сизий ранковий туман знову повернувся і, навіть, здається, погустішав. Корабель ледь плив у його сірих клубнях, стропи вітрил безсило обвисли, веслярі нетерпляче постукували веслами, їм Кілон наказав вичікувати, страхався, аби не наскочити на рифи. У сірій мляві кудись відсунулася постать Фотія, натомість виснувалася інша. Пташиний обрис носа, сива куделя на голові, дві льодяні ополонки очей, припорошені снігом, очевидно, сонце усе ж зійшло, бо вони почали швидко танути, світитися голубизною, вже проглянуло дно, і Орися хапливо, не встигши навіть здивуватися, проказала:

— Ти син Великої Матері...

У його зітханні чулася полегша. По довгому часі мовчання проказав:

— Так її називали люди твого племені. Мої знання від мого батька, а батька научала вона. Мови та сили трав, вогню, води і землі. Батько розповідав, що була вона у вас правителькою, прекрасною та мудрою жінкою. Це так?

— Так, брате мій... А ще вона була душею мого народу.

— Розкажи мені про неї.

— Потім... У нас ще буде час. Я зараз хочу побути наодинці. Вибач.

Дув попутний вітер, усі вітрила були розкрилені. Бугрилися м'язи мореходів, які щосили налягали на весла, пришвидшуючи політ кораблів.

Вона боялася сколихнути, розхлюпати щось у собі — велике і пломінке. Забилася у коморку і все повторювала:

— Син... Син Великої Матері повертається додому.

Знала, що се так. Притухає голос крови. Змішуються народи і племена. Відходять їхні берегині — Великі Матері. Та через літа й покоління летить їхній поклик. І лунає здалеку пісня, — про що вона, чи й відають ті, що її чують? Тільки неспокій огортає душу, й під видимим світом проступає інший — справжній й до щему рідний. І що тоді блиск золота і самоцвітів, розкіш палаців і храмів, чудеса земель і морів, зваба влади та слави? Тоді й розриваються пута часу і простору, звільнена душа прагне не напитків і наїдків, а живої води з рідного джерела. Тоді й облущується з душі і плоті леп та бруд, клекочуть за спиною крила, й немає таких сил, аби спинити дітей з орлиного гнізда Великої Матері, котрі повертаються додому.

Глава 10

ДОДОМУ!

...Все було позаду, та все тільки починалося.

Орися та Фотій з Ольвії вирушили разом з торговою валкою, котра мала повернутися назад із зерном. Їх дорога пролягала в безкраї простори країни Хліба. Кілон умілою рукою привів свої кораблі у грецькі поліси без втрат. Коли побажала йому щасливого повернення, сердито пробуркотів: "Ти сказала... — Помовчав і вперше, відколи вона його знала, раптом усміхнувся. — Та ж, звісно, що зі мною може трапитися, коли я привіз додому синів світла... " Не договорив, та заяснів видом. Він чув! Почув! І не захотів залишитися за межовою рискою історії. У які води поверне він далі штурвала свого нового корабля? Цього не було дано знати Орисі. Єдине вона знала достеменно — ті води будуть чистими.

В Ольвії латинського духу не було чутно. Рим далеко, як марево, давно розтанула могуть Афін і Спарти. Поліси були полишені сам на сам з ворожим і страшним світом. У греків були свої неримські клопоти: на них тиснув Дикий Степ. Високі вали були наїжачені металками та піками. Місто щомиті було готове до оборони проти незваних пришельців. Невідь-звідки могли зненацька накотитися з гиканням, улюлюканням дикі кочівники, і піти на приступ. Постійні війни виточували з полісів їх силу і кров. Золото, дивні вироби, якими намагалися греки відкупитися від кочівників, тільки тих розохотили. Степ люто ошкірився на багатства дивокраю, й уже було неможливо щедрими відкупами вдовольнити його зажерливість. Грецькі поліси занепадали, й мореходи стривожено перешіптувалися, що, коли впаде цей хлібний кордон, загине не лише серединна земля — Імперія — в рух прийдуть сонмища голодних народів, зчепившись поміж собою у смертному сказі.

В Ольвії уже були групи християн, заснованих Апостолом Андрієм під час одного з своїх походів, однак Орися з ними не зустрічалася, випадково на них натрапив Фотій, бродячи окраїнами міста і принюхуючись до духу зільників. Вони молилися у тісняві невеликої печери — покинутої соляної копальні. Від нього вони й почули історію мученицької смерти свого учителя. І його перемоги над смертю. Фотій благословив і охрестив владою, даною йому Апостолом Андрієм, новонавернених, але не поклав на їхній олтар маленького дерев'яного хреста. Поніс далі...

Орися рвалася додому.

Її ніздрі вже вловлювали могутній дух Пралісу, й вона ледве дочекалася виходу хлібної валки возів, запряжених могутніми волами, із значною збройною охороною, за вали Ольвії. Була байдужа до красот і чудес міста. Вона переситилася чужиною, вона поверталася додому, й кожен день затримки був мукою.

А валка рухалася неквапом, переходячи з одного поселення хліборобів до іншого. Сьоголітній урожай був багатим, тож греки отримували його доста і дешево. Кожне невелике поселення вважало себе окремим народом, окремою україною. Кіммерія, Язигія, Савроматія, Амазонія, Бастарнія — Орися усміхалася. Говорять ж бо усі Словом. Усі суть одного кореня. І боліло: одного роду, а порізнені. Зизим вовком дивляться на сусідів, й усі найліпші, усі найславетніші. Усі сини змієногої богині і батька Ара, а дивляться у різні боки. Навіть велика степова Скіфія зі своїми величавими царськими курганами завжди на її пам'яті гордовито відвертала голову од своїх же братів венедів, з якими торгувала, переплелася кров'ю, родами, піснями, духом. Коли б зібрати всі україни цієї землі під одну руку — марилося.

А потім знову поверталася думкою до гірких літ свого полону. Еге. Зібрати... Прикрасити землю пишними спорудами, царськими палацами, наплодити військо, архонтів, патриціїв, префектів і безсловесних рабів. Людей, людей поставити нарівні з худобою під канчуки і кулаки. Отруїти душі жадобою влади і золота. Добрими намірами вимощена дорога в пекло. Та чи є інший шлях до зростання, аніж через муки, хвороби, страждання, кров і піт? Велика ціна, та чи буде плата? Апостол Андрій говорив: любов. Тільки любов. Тільки любов до Господа і одне до одного. І тільки так народ зможе скинути звірину шкуру і явити світові своє безсмертя. Вона сумовито думала про своє кохання, стражденне і болюче. І прощально скимліла душа. Вона таки повертається, і їй, можливо, таки судилася зустріч з Іломером, живучим, жагучим, аякже, він вижив, пережив, і переміг. Тільки вона йому більше не належить. У неї, якій вручено прощальне слово Апостола Андрія до її народу, у Фотія, який бережно несе у своїх руках священний хрест самовидця Христа, є лише одна дорога, — вказана Господом. І вони повинні торувати її для інших.

Хлібна валка ледве допленталася до Борисфену, могутні топчаки ледве переставляли ноги, вози були заповнені вщент. Греки після перепочинку мали повертатися назад до Ольвії, до Пелопоннесу, через моря, крізь бурі мали привезти у свою країну найвище золото, якому ціни немає. Бо ж ціна цим хлібним зерняткам — людське життя.

Шлях Фотія і Орисі лежав по той бік словутньої Рай-ріки. Всевідаючі перевізники запевнили: венеди в україні батька Вола. Там їхнє нове гніздо. Але дорога неблизька — через краї заліснені, безлюдні. Венеди знову заховалися за могутньою стіною Пралісу, мало кому вдається пройти крізь їхні дозори, і ніхто не знає, як їм там ведеться.

Про венедів розповідали багато й охоче: важко було збагнути, де правда, де небилиці. Луна грому, який прогримів в окутті трьох рік: Рай-ріки, Росі та Прип'яті багато літ тому назад, усе не стихала. Може, тому, що ще ніколи, як запевняли перевізники, округлюючи очі, ще ніколи не йшли по слов'янські землі такою силою.