Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Сторінка 3

А як я мала відповісти жінці — дружині того мужчини, якого я (безумно) люблю?

Мені залишається слухати маячню набіглої еліти, яку ти так (чомусь) не влаштовуєш. Я дивуюся ідіотичним твердженням цього нікчемного натовпу.

Хоча поки і досі ми не знайомі, ти вже видаєшся Моїм.

4

Повертаючись неосвітленою вулицею до свого будинку, я думаю над тим, чим ти такий особливий, що навісніє чернігівський люд. Ти — світла, нехай і не досить охайна в знайомствах, людина. Здається, саме такої не вистачало в моєму житті. Переконатися ж у твоїй винятковості я зможу вже незабаром.

Спочатку це буде твоя невиправна людяність, за виявом якої спостерігатиму впродовж тривалого часу в статбюро, зокрема як долучена у перші кілька років служби до роботи твого відділу працівниця. Ти вмітимеш нікого не ображати і зосереджувати на собі людську симпатію й ласку.

Попри стриманість і певне відсторонення, до співробітників ти завше звертатимешся по-товариському, тиснучи руку, цікавлячись їхніми справами. Мене дивуватиме така делікатна поведінка середньостатистично-го чиновника. Принаймні звикнути до цих цілком прийнятних речей у робочому колективі буде непросто. Я мала неприємний досвід ставлення до людини, яка працює, заробляючи приватними уроками або перебуваючи на службі на книжковому складі Чернігівської губернської земської управи.

Я буду вражена твоєю надзвичайною чутливістю, що виражатиметься опікою над колегами з бюро. Якось сестрі одній із твоїх співробітниць знадобиться допомога в переїзді за кордон унаслідок відбутого строку політичного ув'язнення, ти особисто перейматимешся цією проблемою, залучаючи зв'язки своїх закордонних знайомих, аби залагодити її. На диво, справа вирішиться на користь жінки, якій візьмешся допомогти. Андрієв-ська, що ув'язнювалась неодноразово за переховування забороненої літератури, вище до Праги, де сприятиме виданню твоїх творів чеською мовою.

І досі перед очима стоїть молода й спокуслива (підозрюю, для чоловіків) співробітниця Тамара. Під час однієї з перерв вона перебуватиме біля зачиненого вікна і вслухатиметься у розмову компанії поряд. Раптом відчує себе погано, зміниться на лиці. Жодна людина не помітить її стану, крім тебе. Ти рушиш у бік Тамари з питанням, чому так зблідла. Питатимеш занепокоєно і схвильовано. Усадиш дівчину і швидко розчиниш вікно. Доки не покращає, будеш біля неї. Так, ти воістину світитимешся любов'ю до людей

(А ще ти опікуватимешся й за малознайомих тобі людей. Приміром, за майбутнього актора і журналіста, а поки учня драматичних класів музичної школи Лисенка Бориса Чернявського. Щоб не пропав з голоду і міг учитися, поїхавши без копійки до давно вимареної Лисенкової школи, ти проситимеш владного київського мецената допомогти молодому таланту. Здається, він не відмовить у допомозі.)

Ти не зможеш ображати людей, при цьому не підпускатимеш до себе тих, що тобі неприємні. Ні, я не думаю, що це можна пояснити флегматичністю. (Ти — вразливий і запально реагуєш на все те, що відбувається з людиною.) Швидше за все твоя стриманість у стосунках з іншими пояснюється, за деякими винятками, здатністю тримати себе в руках. Шкода, що ця здатність стане твоїм по-справжньому вразливим місцем — ти не вмітимеш переживати емоції на людях. (І я не лише про наші втаємничені стосунки, у яких шукатимеш психологічного комфорту і стимулу для почуттів.)

Я переживу на собі твоє піклування у лютому четвертого року. Переживу і не лишуся байдужою — з цього дня почнуться мої муки. Я відбуватиму, що віднині залежна.

Напівпритомна (хвора, застуджена) з'явлюся на роботу. Сидітиму в холодній порожній кімнаті, тремтітиму. Інші співробітники не прийдуть: такий мороз. Але не каратимусь, чого ж. Цього ранку простір одноповерхового будинку статбюро із шести кімнат на околиці міста заповнюватимуть лише дві істоти. Будеш ти, буду я. Остаточно змерзнувши, хоча й закутана у теплу хустку, підійду до пічки й притулюся до неї спиною. У цю мить ти ввійдеш до моєї робочої кімнати. І, поглянувши на мене, помітиш хвору на вигляд пані, а не ту жінку, за якою скучив і яка подібна до старовинного портрета, коли одягнута в рівненьку темно-бузкову сукню з білим комірцем.

Ти припустиш, що в мене температура. Щось спитаєш. Щось відповім. Скажеш, мій голос складно впізнати — такий хрипкий і пронизливо болісний. Ти підійдеш ближче, візьмеш за руку. Якийсь час триматимеш отак узяту мою руку. А за цим обережно затягнеш в обійми. Ми мовчки стоятимемо кілька секунд, допоки не скажеш, що мушу йти додому. Питатиму, а чи мушу? Але ти не чутимеш моїх оглухлих питань.

Бігтиму додому, пройнята жаром, й остаточно не усвідомлюватиму, що сталося. Окрім, хіба, вперше відчутого забуття.

Ти засинаєш на мить, а мені так моторошно полишати тебе сам на сам із сонною безоднею. Проте тамую подих і не наважуюся руйнувати твого сновидіння. Розплющивши очі, не без здивування зауважиш, що коли я поряд — тобі не сняться ніякі сни, ти справді спочиваєш. І я не здивуюсь, бо зі мною не виникає потреби у фантазуваннях. Тобі цього не кажу. Нехай це залишається отаким невеличким дивом.

5

А за людяністю я пізнаю більше — те, що триматиме до останку (те, з якого триматися і почав). Я про твоє захоплення літературою, яке уважатимеш щастям. (Утім це захоплення буде одночасно й однією з найбільших драм твого життя — ти не матимеш можливості присвятити їй себе цілком.) Ти будеш переконаний у цьому. Міркуватимеш: "...поки обдумую сюжет, поки в уяві моїй малюються люди, події й природа, я почуваю себе щасливим: таке все яскраве, свіже, повне і сильне, що я тремчу од зворушення. Але доволі мені сісти за стіл і взяти перо до рук, як з-під пера усе те виходить блідим, анемічним, безбарвним, мені не стає слів, аби віддати те, що я зараз так сильно пережив. Скінчивши роботу, я почуваю попросту обридження до неї, такою мізерною видається вона мені. Коли б можна було обмежити свою творчість уявою, я був би дуже щасливим. Проте щось сильне тягне мене до літературної праці — і літературі я відданий цілою душею".

її, літературу, називатимеш моєю суперницею. (Не важливо, брюнетка чи блондинка, проте суперниця безсумнівна, пристрасна й ревнива.) Але не певна, що нам із нею доведеться боротися. Мене та її ти схочеш примирити назавше.

До неї — літератури — прийдеш через читання, що стане доступним, коли священик-п'яниця, маючи надзвичайно багату бібліотеку, дозволить тобі-малому брати з неї книжки. Ти радітимеш. Ти виростатимеш. Ти поступово йтимеш до найбільшого захоплення свого життя. Буде європейська література. Будуть Шекспір, Гюго, Золя, Мопассан, Гамсун, Ібсен, Гарборг, Лі, Метерлінк, Роденбах, Захер-Мазох... Урешті-решт, будеш письменник-ти.

Дізналася, що пишеш. Українською друкуєшся в Австрії. У Росії виходять російськомовні переклади. Схотілося прочитати хоча б щось із виданого. Попри робоче сусідство, не насмілилася просити безпосередньо в тебе. (Не знаю, чим пояснити таку несміливість. На мою адресу як співробітниці вже виказуєш приємні відгуки. Можливо, не лише як співробітниці. Принаймні саме так хотілося б мегіі.)

У моїй любові до читання ти невдовзі переконаєшся сам. Улітку третього року. Під час обідньої перерви сидітимеш за своїм столом біля вікна, допоки інші співробітники неквапом оббиватимуть доріжки алеї з кленами. Читатимеш газету і раз за разом позиратимеш за вікно. Я сидітиму в сусідній кімнаті за своїм столом, як мої колеги здійснюватимуть обідній променад. Читатиму "Легенду про Христа" Сельми Лагерлеф. Ти увійдеш до мого кабінету і здивовано запитаєш, чому не у парку, як усі. Помітивши розкриту книжку, підійдеш. Поцікавишся, що читаю. Ти схвалиш мій вибір і непомітно для себе затримаєш руку на обкладинці довше, ніж слід. Щось при цьому подумаєш. Щось при цьому подумаю.

А наприкінці п'ятого року зі співробітницею стат-бюро Анною Бєлкіною потраплю на вечірку, де читатимеш свої твори, людей збереться чимало, насамперед молодь. Ти сидітимеш у глибині кімнати. Я й Анна рушимо до тебе. Не приховуватиму своєї радості від зустрічі. Ти, здається, радітимеш не менше. Так, ти не очікуватимеш побачити мене тут — на протилежному боці міста, на Лісковиці. Поступишся мені своїм місцем, станеш за моїм стільцем і покладеш руку на його спинку. Проте поговорити нам ще не вдасться — до тебе підійдуть і попросять читати.

Ти читатимеш надзвичайно — зворушливо і виразно. Ти читатимеш "Цвіт яблуні". Страшну сповідь зболеного батьківського серця. Це серце ще буде митцеве. Це серце ще буде коханця, проте лише якусь непомітну мить. У нього — батька, митця, коханця — вмирає дитина. І в нього (батька, митця, коханця) народжується новий роман про життя. Його дитина помре. Його новий роман про життя народжуватиметься і далі, тільки б не гнівалася на нього мила донечка.

По завершенні підійдеш до мене. Між тим запитаю, чи не вмирала у тебе дитина. (Я так, доки читатимеш, переболію.) Ти відповіси, що ні. Зрештою, продовжиш, тебе часто про це запитують. А ще ти помітиш мій сум. Поцікавишся, яка його причина. Я розповім тобі, що доглядаю за хворим братом, непокоюсь, нервую, погано сплю. Ти спробуєш мене заспокоїти. І я підкорюся твоїй турботі. Відтак підійде Анна повідомити, що вечірка завершується: будь-які збіговиська заборонені, все, що наразі, без дозволу. Я не хотітиму додому, бо вже матиму серйозну потребу в тобі. Сподіваюсь, і ти не хотітимеш так само.

Ці кілька годин, що у мене нині, намагаюся (щоразу) подовжити у нескінченність. Але я знаю, що нескінченність — це смерть. А тобі я бажаю життя. Життя ти і сам собі бажаєш. Тому подовжую нескінченність лише безперестанними пестощами, які ти, не приховуючи, від мене чекаєш. За ці чекання відтак отримуєш по вінця — мого оксамитового болю, який ти сприймаєш за тепло.

Але дістати твої книги виявилося не так просто. Реалізувати бажання допомогла Зіна—ми трохи спілкуємося й далі. Зіна принесла "На камені". її батьки мали доступ до "Літературно-наукового вісника" (можливо, це був твій екземпляр, Зіна не уточнила; том двадцятий, книга дев'ята, сторінки 131—144). Пізніше дізнаюся, що цю акварель ти написав, коли по-справжньому відчув потребу в мені. Якщо це правда, то ще не знаючи мене остаточно (як друга, як жінку), ти наперед бачив увесь сюжет наших тривалих стосунків.