Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Сторінка 5

До альманаху в честь Коби-лянської подаєш новелу "У грішний світ". Оповідання "Під мінаретами" наступного року надрукує журнал "Киевская старина". Працюєш над збіркою творів для видання у Львові.

Пишеш дуже мало і не вдовольйяєшся написаним.

Студіюєш північноєвропейських, датських і скандинавських письменників.

Готуєш альманах "З потоку життя". Тривалий час його не повертають із цензури.

Плануєш поїздку Європою: Берлін, Дрезден, Відень, Венеція, Флоренція, Рим, Неаполь, Генуя, Ніцца, Монте-Карло, Мілан, Люцерн, Берн, Женева, Цюріх...

У Львові зустрічаєшся з Франком. Тебе вражає його "Мойсей". Тебе вражає сам Франко.

При переїзді з Чернігова за кордон спиняєшся у Кракові. Сидиш у робітні Лепкого: оживляєш якісь із оповідок. З ним та його дружиною оглядаєте костел Францис-канів, Чеснохресну каплицю на замку, престол Файт-Штосса, подвір'я в Ягайлонській бібліотеці. Ввечері

Лепкий читає тобі у перекладі польською "Слово о полку Ігоревім".

У цьому європейському містечку тебе тягне до гре-ко-католицьких церков (зізнаєшся господарю).

Краківська українська "Громада" вшановує тебе сходинами і спільною вечерею. Можливо, ти трохи втомлюєшся, але не проти. Другої днини біля півночі від'їжджаєш. На станції збирається чималий гурт твоїх прихильників.

Далі їдеш до лікаря у Берлін. Нічого страшного він не знаходить, хоча ти думав, що маєш рак або які рани на кишках. Насправді слабують нерви, лікар радить гідропатію (підлікуватись) й подорожувати.

Подорожуєш.

Скучаєш за дружиною і хочеш її присутності поряд; купуєш їй подарунки. (Як із почуттями до мене — не відомо.) Блукаєш містом — акваріум, зоологічний сад, Новий музей, Національна галерея...

Блукаєш містами (світами): у Дрездені відвідуєш галерею образів, у Відні вештаєшся вокзалом, у Венеції катаєшся на гондолі, у Флоренції обдивляєшся головний музей. Тебе дивує те, як живуть люди — "штукою", а не хлібом. Це не твоє злиденне письменницьке виживання.

Захлинаючись, хапаєш враження від* європейської картинки — Колізей, Foro Romano, церква Петра і Павла у Римі, площа Гарібальді, Везувій, Помпея у Неаполі. На Везувії мало не гинеш (саме тоді він вибухав): завалюєшся коло кратера, доволі солідно обпікаєшся. Дві години лежиш непритомний, тебе ледве вирятовують. Пізніше писатимеш до Чернявського, що ця пригода тебе освіжила, гострі враження підняли дух. Підозрюю, насправді був неабиякий переляк, страх за своє — ще зовсім не реалізоване — життя. А ще Неаполь вражає тебе вуличним життям: всюди крик — люди не говорять, а кричать, по вулицях їздять із піаніно і грають, візники ляскають із батогів, продавці співають, осли (кричать), дітей цілі табуни (теж кричать).

Дорогою від Люцерна до Берна насолоджуєшся спокоєм і красою Балаклавської бухти, новими човниками на воді, чистими будиночками навкруги, панорамою снігових гір. Дивне враження справляє на тебе спокій швейцарського люду.

Думаєш, що почуваєшся краще (свіжішим, бадьорішим), хоча утомлений силою побаченого.

Шкодую: із подорожі повертаєшся схудлим, із запа-лими очима, виглядаєш погано. Пізніше ти скажеш, що хотів написати мені з-за кордону. Найбільше тоді, коли тебе вражало щось красиве, приміром собор у Мілані або містечко Цюріх над озером, облямованим сніговими вершинами Альп. (Зрештою, ти й писав, але не мені — дружині). Утім ти пам'ятатимеш про свою обіцянку і вирішиш не порушувати її.

Ще бачу: береш участь у страйку чернігівських службовців, стоїш під козацькими рушницями, думаючи, що от-от куля кине тебе на землю.

Мрієш про відвідини Гнатюка у Криворівні.

Переймаєшся виходом закону про свободу преси. Нерви такі напружені, що не можеш спати.

(А чи переймаєшся ти моєю відсутністю і досі у твоєму житті?)

Нарешті ти дістаєш закон про свободу друку. (А мене... чи нарешті ти мене дістаєш?)

10

Із нетерпінням чекаю грудня п'ятого року, коли зізнаєшся, що не витримуєш, і писатимеш до мене (кохатимеш мене). Звідки можу це знати? Я сню твоєю подобою: вдумливе обличчя, виразні очі, проникливий голос, який, здається, безперестанку кличе і кличе мене. Я у безповоротному пошуку твоїх внутрішньої вишуканості та благородства.

В очікуванні тебе примарою тиняюся містом. Вулиця Бидлогонна. Узвіз. Дерев'яна брудно-біла полуплена тріумфальна арка. Не думаю, не марю.

Подеколи стою на міському Валу (рештках колишнього укріплення), вглядаюся у далечінь: біла старовинна кам'яниця в стилі українського бароко, Катерининська церква, Спаський, Борисо-Глібський собори. А далі по-зір — аж до Десни й високої білої з блакитним бані Троїцького монастиря. Відволікаюся й зовсім гублюсь у власному почуванні. Так спроквола починається вересень.

На вихідних рушаю Єлецькою вулицею до високої дзвіниці, білих мурів Єлецького монастиря з прадавньою Успенською церквою. На розі Шосейної і Воздви-женської щоразу заходжу в невеликий одноповерховий жовтий дерев'яний будинок, де розташована цукерня. Купую солодощі й виходжу на старий базар з білими кам'яницями крамничних корпусів, зі старовинною П'ят-ницькою церквою посередині. Звідси повертаю ліворуч площею з літнім театром у сквері, з білими двоповерховими будинками губернської земської управи, поліцій-ного правління, міської думи. Йду праворуч — на просторий майдан Нового базару. Тут облаштовую затишну лавочку. Смакую солодощі. Так минає листопад.

Я чекаю грудня п'ятого року, і він настає.

Ти зізнаєшся, що не витримуєш, тому пишеш до мене. Адже не можеш більше так — не бачитися, не говорити. Додаєш: знала б, як тобі це необхідно, яку відчуваєш потребу чути мій голос, бути зі мною поряд. Часом тебе лякає думка, що ненавиджу тебе й уникаю — тоді намагаєшся не траплятися мені на очі. А інколи тобі здається, що таке велике й сильне почуття не може, не має щезнути без сліду.

Нічого в мене не просиш, окрім єдиного — поговорити. Зізнаєшся: із головою віддаєш себе у полон моєму доброму серцю. Ти міркуєш: захочу—відповім, не захочу — нехай буде без відповіді. Переконуєш, що це востаннє і більше не набридатимеш, якщо мені неприємно. А ще радиш порвати цей клаптичок паперу і не відповідати, коли саме так — неприємно.

Ти зізнався, що не витримуєш, і написав до мене. Я — виважена і спокійна (була певна, що станеться).

Тому відповідаю, що згодна зустрітися. Згодна. Ця згода викарбувана в мені майже два роки. Більше не сумніваюся — настільки є потреба в тобі. А ще більше бажання прихистити й убезпечити тебе від негоди — людської й надлюдської. Твою муку ладна перейняти на себе. І ти мусиш це бажання прочути.

На ранок чекаєш побіля статбюрівського телефона передати відповідь. Насамперед (дорогій, коханій — просиш дозволу саме так називати мене) дякуєш. Призначаєш зустріч на наступний вечір, о пів на сьому на бульварчику біля садиби Шрага. Зізнаєшся, що хотів би швидше. Та чи складеться?

11

Наш перший вечір пам'ятаю до дрібниць. На диво теплий. Танув сніг. На дорозі блищали калюжі, що відбивали бліде світло поодиноких ліхтарів. Ішла з певним острахом: а якщо...

Низькі будиночки зі щільно зачиненими віконницями, білі від снігу, що випав нещодавно, мирно дрімали у вечірній тиші. Міщани куняли всередині них. Я уявляла картинку, де на передньому плані твоє розгублене обличчя. (Хотіла цілувати його, відтепер моє розгублене обличчя.)

Тепле повітря, рідкий шепіт оголених дерев чимось нагадував весну. Ти вже на мене чекав. Я наважилася, я прийшла. Так спробувала почати розмову. Ти нічого не відповів. Помітно хвилювався. Мовчки узяв мене під руку. Ми рушили до площі. Обличчя твого не бачила (але все так само уявляла — розгублене) — вулиця була погано освітлена.

Не обмовившись жодним словом, минули квартал. Нарешті наважився говорити. Ти: я розкажу тобі цілу поему чи то пак драму про те, як покохав. Я — ані слова. (Здається, це не вперше — від тебе, від мене.)

На якусь (немов нескінченну) мить зупинилися. Притиснув ближче, сильно. Зробив спробу зазирнути в очі. Але все ті ж погано освітлені вулиці. Відчувала твоє тепле швидке дихання десь біля скроні. Ти: а ви? (Чи не єдине твоє "ви".) Я: не прийшла б, якби не кохала. Ця якась (немов нескінченна) мить зависає в повітрі й стосується лише нас. Надовго. Чи не на завше?..

Ми знехотя рушили вулицею, і ти попросив мене розказати про себе. Я довірилася й почала розповідати про своє кочове дитинство (батько був землеміром, відтак часто перебиралися з місця на місце — Вітегра, Вологда, Великий Устюг, Петрозаводськ...), бідну багатодітну родину, яку й утримувала по смерті батька, будучи найстаршою з дітей. (Про смерть батька зазначу хіба те, що це був для мене справжній удар. Тринадцятирічна дівчинка одразу стає дорослою. Але вона й досі потребує свого татка. Можливо, ти це зрозумів.) До цього нікому про це не розповідала (маю потайний характер).

Зрештою, ані на крихту цікавого — гімназіальна відмінниця, що жертвує власним життям на користь добробуту інших і перебирає на себе неіснуючі ролі окремих літературних персонажів. (Так думає, що живе і не намарне. Однак вона помиляється. До зустрічі з тобою вона ще не живе.)

Ти міцно стис мою руку на підтримку. Мовляв, дуже шкода, не має бути жодних жертв. У нашу першу зустріч ти ще міг мріяти про те, що не має бути жодних жертв. Але не сьогодні, погодься. Сьогодні все інакше — реальність у вигляді побуту й великої родини, нервозних стосунків із дружиною, проблем із політично заангажо-ваною сестрою, тому — вже не без жертв.

Наші страхи й хвилювання потроху вгавали — ми поступово ставали ближче. Хоча не відомо, чи можна ще ближче, коли на якомусь кармічному рівні є усвідомлення вічного зв'язку. Підозрюю, ти міркував так само. Почав розповідь про своє щасливе, у певному сенсі, дитинство на Поділлі. Дитинство від шістдесят четвертого року в родині урядовця, який походив із давнього боярського українського роду. Батька схарактеризував як сангвініка з вічними фантазіями, які ніколи не здійснювались, запального, але доброго чоловіка. Хоча будуть й інші деталі, говорити про які у тебе на той момент не було сил. Єдине, уточнив, ти зовсім не схожий на нього. Радше на матір. Принаймні ти так думав (але не я, пізнавши тебе).

її любиш понад усе. Твоя мати зі сталим характером, складною глибокою душевною організацією.