Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної - Сторінка 4

Зрештою, я довго опиралася цьому почуттю, боячись стати об'єктом для твого (безумного) письма.

"Вона спинила очі на Алі, відтак спустила повіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця.

Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце, і він поніс їх з собою".

"Він стояв, а хвиля гралась навкруги його, плюскала в боки, бризкала піною і потиху, ледве помітно односи-ла в море.

Алі плив назустріч Фатьмі..."

Нарешті я цілковито розумію, чому ти їх всіх не влаштовуєш. Нарешті я до кінця розумію, як ти влаштовуєш мене.

Білизна на тобі й інший одяг, із коротким цілунком — до наступного. Твій вигляд, як завше, бездоганний. Так, ти прагнеш досконалості повсякчас і в усьому. Темний гарнітур, біла сорочка з твердими передами. Твердий комірець, підв'язаний чорним галстуком. Коли бачу тебе такого, я боюся відчути відстань. Бо саме таким ти мені недоступний найбільше.

Наостанок цілуєш та обіцяєш якомога швидше повідомити про таку наступну зустріч. Ти обіцяєш, а я знаю наперед, що такої наступної зустрічі скоро не буде. Радше вона буде зовсім не скоро.

Лишаюся наодинці.

Лишаюся так, як переважно.

Лишаюся, і думка про те, що направду ти закоханий у вигадану власною уявою жінку, не покидає мене. На самоті міркую: почуття до мене тобі лише ввижаються.

Я не приховуватиму своїх сумнівів. Зрештою, це й неможливо — ти надмір спостережливий, відтак щоразу вгадуватимеш, що зі мною.

б

"Снилось мені — чиж снилося мені? — що в грудях у мене лиш половина серця.

— Де друга? — мучився я.

А та, що лишилась, билась тривожно у грудях, і в кожнім тріпотанні чув я жадливий і владний голос:

— Шукай. І я шукав.

Широкими світами, потоком життя, між натовпом й тиском мчав я розділене серце, і скрізь ввижалась мені рідная половина.

І радісно розкривались свіжі краї серця, і лилась найкращая кров у другу, здавалось, знайдену половину.

Та я помилявся. Краї не зростались у цілеє серце, а все було дві половини.

Й, скрегочучи з болю зубами, одривав і волік я — не мчав, а волік я скривавлене серце, бо все чув голос:

— Шукай...

І так було довго, і так було завжди..."

7

Твої перші спроби наблизити мене до себе сьогодні видаються кумедними.

Недарма ти став моїм Коміком, нехай це комусь і здасться незрозумілим, не притаманним тобі. Поза мною, я певна, ти був понадміру серйозним. Хоча мені йшлося зовсім про інше — не про почуття гумору чи вміння створити комфортний клімат у спілкуванні (зі мною ти все це умів).

Коміком ти ставав, коли починав говорити про мої — притаманні мені і не притаманні — достоїнства, намагаючись довести, що кохаєш не як письменник, а як чоловік. Напівжартома неодноразово говорила, що здивована твоїм оцим вибором: як можна було покохати таку малопривабливу істоту, як я? Ти трохи нервував, й у відповідь щоразу з'являлася (нескінченно) похвала: я — красива і добра, чутлива і ніжна, я — Аби зупинити тебе, залишалося тільки сміятись і цілувати. А ще називати тебе моїм Коміком. Ти не ображався. Все, що від мене, тобі по-справжньому подобалося. (Принаймні у цьому ти був щирий.)

Ці спроби тривали кілька років — я не схильна була піддаватися спокусам, тому намагалась не реагувати на них.

Ти — начальник.

Ти — одружений чоловік.

Але й ти — кого потребувала.

Того березневого ранку четвертого року з певною насторогою пройшов повз мій кабінет, що знаходився поруч із передпокоєм, де висів телефон. (Уже деякий час я несвідомо відзначала всі твої емоційні стани, кожен твій — мною люблений — крок. Я усвідомлювала те, чим може скінчитися захопленість, але не помічати тебе — поза мною. Це був твій звичний шлях до дротового зв'язку, тому лише несвідомо відзначений настрій і не на більше здогадувань.)

У передпокої пробув буквально кілька хвилин. Повернувся бігцем, увійшов до кабінету і повідомив, що до телефона викликають мене. Чомусь не здивувалася. Піднялась. Ти рушив за мною. Узявши трубку і не дочекавшись відповіді на кількаразове "слухаю", хотіла повернутися на робоче місце. Ти стояв поряд зі мною. Подумала, що чекаєш своєї черги до телефона. Але коли зробила спробу рушити в бік кабінету, ти схопив мене за руку і хотів поцілувати. Я вирвалася й стрімголов побігла до себе.

Була дуже схвильована й водночас розлючена. Мене діймало самозвинувачення в тому, що своєю (якоюсь не такою) поведінкою викликала це твоє ставлення до себе. Проте гнівалася й на тебе (нащо? для чого? чому?..), почуваючись ображеною. Мала передчуття, що будь-якої миті можеш підійти з виправданням щодо скоєного. Так, я прагла, але боялася побачити тебе знов. Тому, схопивши робочі матеріали, пішла до приятельки у сусідню кімнату.

Появу мене Анна сприйняла делікатно, як звичну справу, бо я часто перебиралася до неї, коли було сумно. Вона звільнила півстолу, думаючи, що працюватиму. При цьому Анна чекала, що будуть розповіді або принаймні такі звиклі вже скарги. Я мовчала, втупивши погляд у вікно. Анна помітила моє сум'яття і не діймала. Я згадувала твою майже лису голову й чорні прокурені зуби в надії, що ця твоя зовнішність викличе в мене огиду. Однак ані натяку на це: твоя майже лиса голова і чорні прокурені зуби стають ще більш жаданими і необхідними.

Мої передчуття були виправданими: за кілька хвилин ти ввійшов до кімнати. Мабуть, для того щоб не привертати особливої уваги інших працівників до мене, спочатку без особливої потреби (це було помітно) спитав у Анни про впорядкування чергового видання сільськогосподарського статистичного збірника. За цим звернувся до мене з не менш одіозним питанням. Я дала відповідь, не піднімаючи голови. Постоявши якийсь час (треба думати, з почуття ввічливості й такту), ти пішов.

До свого кабінету я поки не повернусь. Більше сьогодні ти не шукатимеш зустрічі. Думатиму, чи все це зі мною — закомплексованою, замороченою родинною дріб'язковістю-негараздами панянкою. Ти потроху вростатимеш у моє тьмяне, безпросвітне життя. Нарешті я відчую, що живу.

Наступного дня ти, ледь притомний (блідий, незібраний, змучений), лишив на моєму столі записку. Прохав не гніватися на твій вчинок, бо винний лише в тому, що гаряче й щиро кохаєш. (Читала й упадала не в меншу — бліда, незібрана, змучена — непритомність.)

Якщо вважаю тебе винним у чомусь — ти ладен у будь-який спосіб заслужити моє прощення, аби лише не гнівалася. (Читала й почувалась катастрофічно — чи напра-вду мій гнів необгрунтований?) На знак моєї прихильності благав подивитися на тебе — підвести очі (писав: дорогої, коханої). Але не підвела (ні дорога, ні кохана). Я остаточно вирішила, що із цим слід покінчити — із тобою слід покінчити (із такою безперспективною любов'ю — слід). Однак ти не мав наміру відступатися.

Ти був наполегливий і незворушний — третій і наступні дні домагань.

Привітавшись, узяв олівець з мого столу й почав писати на берегах робочої таблиці. Я, не давши тобі дописати і не читаючи, стерла написане гумкою. Ти не перечив; відійшов. Деякий час тебе не було. Працювати не виходило — в'яла, недієва. Сподівалася, що усвідомив: достатньо. Просто сподівалася. Проте я помилялась. Мабуть, найбільше я хотіла цього — помилятись.

Після обіду ти поклав на стіл чергову записку. Я прочитала. Більше так не можеш. Ущент вимучений невідомістю: чи пробачила я тебе. Дуже шкодуєш, що не стримав вибуху свого почуття, ал^, переконуєш, почуття ревного і глибокого. Якби я схотіла вислухати тебе, продовжуєш, якби дозволила десь зустріти — ти б розказав мені цілу поему чи то пак драму про те, як мене покохав. Ти переконаний, що тоді я б інакше поставилася до тебе, ніж нині. Благаєш не мучити тебе, відповісти, написати кілька слів: невідомість гірша за найжахливі-шу дійсність. І знову, знову благаєш (не мучити тебе)...

Ця записка мені видалася нещирою. В усякому разі мені саме так хотілося думати. На тоді міркувала, що з подібним сприйняттям далі було б менше проблем. (Узагалі було б без проблем.) Гадала, чи відповідати. Розпирало. Відповіла. Стисло. "Не настільки дурненька дівчинка, аби вірити тому, що написав". Відповіла і чекала реакції. Такої, що буде, не передбачала.

Наступного дня ти роздавав зарплатню. З грошима вклав до рук записку, а в ній упевняв, що це була моя фатальна помилка. І якщо твоє справжнє почуття вважаю зневажливим, більше не дозволиш собі нагадувати мені про нього. І навіть про власне існування — не дозволиш.

Переживала. Дорікала власною неспроможністю висловити почуття навзаєм. Не менш наболілі, не менш тривожні. Однак ясно усвідомлювала, що можливі стосунки в невеличкому місті з одруженим чоловіком — це безум.

А чи я — безумна? А чи безумний ти?..

Відчувала колосальної сили потяг до тебе. Й притлумляла. І не дозволяла. До слушного часу.

Своєї ж обіцянки ти дотримав. Тижнями не переступав порогу мого кабінету, навіть до телефона підходив, обминаючи його. А в ті незначні моменти, коли був змушений все ж таки навідуватися, видавався мені таким холодним і чужим, як на вечорі у Солонин. Але довго тримати на мене зла ти не міг. Не могла й я, бо відчувала по-справжньому, що кохаю.

До нашої істинної зустрічі (у січні шостого року) ще довше, ніж півжиття. Увесь цей час я слідкуватиму за кожним твоїм кроком, я не відпускатиму тебе зі свого поля зору ні на мить: переживатиму (за тебе), побиватимусь, умиратиму (за тобою).

8

Якби на той час я вже прочитала твій січневий етюд "Сон", то чекання у півжиття не тривало б — я одразу ж погодилася б бути твоєю (утомленого, самотнього) назавжди.

"Та коли врешті настала зима, коли на голову мою впав перший сніг, я знайшов те, чого шукав.

Останнім тріпотанням забилось спустошене серце— й, безсиле, одмовилось розкрити зів'ялі краї до рідної половини.

/ тоді — ви розумієте? — тоді підняв я очі догори, до білого снігу, і зором зацькованого звіра благав його: іди... іди... спадай, покрий навіки...

Так снилося мені — чиж снилося мені?.."

9

Страшенно зайнятий (кабінет статбюро і кабінет удома.)

Часто слабуєш. (Лікарі кажуть покинути таку працю.)

Улітку з дружиною відпочиваєш у Криму. (Не знаю, чи задоволений.) Цікавишся життям ченців: маєш намір послушником лишитися на певний час у гірському монастирі Кузьми-Дем'яна, що коло Алушти. Але не стається — монастир обернено на жіночий.

Намагаєшся писати.