Чорні ешелони - Сторінка 2

Воно побувало у великих подіях. У 1812 році прадід Екрема прибув на своєму коні в розпорядження Сімферопольського полку. А згодом полк опинився в Росії — Наполеон ішов на Москву.

У вирішальний момент Бородинської битви козацький корпус Платова і кавалерійський корпус Уварова перейшли річку Колочу і вдарили ворога з тилу. У блискучому маневрі учасниками були Сімферопольський і Перекопський кримськотатарські кавалерійські полки. У цьому бою прадід Екрема був поранений у стегно, та стремен не загубив... Сідло чуло свист шабель і вибухи ядер при взятті фортеці Данциг і в бою під Дрезденом. Кілька коней впало під прадідом Екрема, але із найзапекліших боїв, залишившись пішим, виносив він сідло, тижнями сотні верст ніс його на собі, доки не добував нового коня. Сідло служило славному улану оберегом у боях і дзеркалом, у якому він бачив обличчя рідних, що чекають на його повернення. І навіть Париж, вулицями і майданами якого прогарцював служака, зсунувши набік папаху, не витруїв туги за рідним краєм, доки нарешті у 1814 році полк не повернувся до Криму і не був розпущений по домівках...

З того часу сідло стало сімейною реліквією, знаком гордості, воно пильно оберігалося і передавалось із покоління в покоління. їздив на ньому й Екрем. Виганяв овець і кіз на Бабуган-яйлу, виїжджав на польові роботи, був учасником кінських перегонів, летів, засунувши за пазуху зошити, у сусіднє село — до школи, учитись.

Навчання завело його до міста, відірвало від сідла. Усе рідше випадало сідлати коня — Екрем став учителем. Та дорожчої за це сідло у нього не було речі. Воно було частиною історії їхнього роду: срібло потьмяніло, почорніло від часу, але узори, як і раніше, жили, тішили зір, і досі берегли тепло рук вправного предка; жили і слова, викарбувані на стременах. І Екрем виконував давній заповіт — стремен не губив. І землю свою не забував. А коли настав час, пішов захищати її в танку. Без сідла пішов з дому, але ж у кожного часу своє сідло. Прикро лишень — чи не забув Екрем свою Джеваїре? Писав постійно, у найважчі часи писав, а зараз наче й нема його, наче й не жив на світі...

Як тільки вигнали німців, дехто по десять листів одержав зразу. А Джеваїре — нічого. Навіть "чорного листа", похоронного, і того нема... І рушила Джеваїре з рідного села. День трясло її на підводі односельця, що погодивсь підвезти до Чатирдагу. Зупинялася на ніч у добрих людей. Потім півдня проголосувала на шосе Алушта —Сімферополь, марно намагаючись зупинити яку-небудь військову машину. Нарешті один водій зглянувся. Порушуючи суворі військові приписи, посадив її між ящиками і накрив брезентом.

— Не дихай і не чхай, тітко, до Сімферополя. А то обом амба.

Добралась. На що Джеваїре сподівалася, коли їхала до сестри, від якої вже більше року жодної звісточки? Вона й сама не знала, на що. Взяла та й поїхала. Бо не було іншого виходу. А ще, певно, на щастя своє сподівалася.

А воно, щастя, уже давно перестало їй посміхатися. На тому самому місці, де колись стояв будинок сестри, зяяла величезна вирва від фугасного вибуху.

Чи жива сестра, Джеваїре не могла дізнатись, у місті сусід сусіда не знає. У неї навіть не вистачило сили оплакати долю сестри та її дітей. Треба було подумати, куди подітися з дитиною без грошей...

Провівши ніч у зруйнованому міському саду на лаві, вона вранці знайшла товчок: попереду була довга і важка дорога, без харчів вирушати не можна було. Сама б вона ще могла якось перебитись, потерпіти, а дитині без молока чи розжованого м'якуша в ганчірці не обійтись...

Люди проходили повз неї, навіть не глянувши на бурштинове намисто, що жалюгідно звисало з її тонкої долоні... Згораючи від сорому, Джеваїре улесливо вигукувала:

— Кому намисто? Візьміть намисто! Візьміть намисто, зовсім недорого!

Людям було не до прикрас, хай навіть зовсім недорогих...

Джеваїре довго стояла в голодному кишлі людей, що м'яло її, душило і кудись відносило на своїй дикій, страшній, крикливій хвилі. І тут хтось ухопив її за лікоть:

— Покажи-но, сестрице, свої скельця...

Біля неї зупинилася циганка, чорна, з величезними сухими очима молодиця. Джеваїре, начувшись сільських оповідок про міських циган, здатних заворожити людину й обібрати до нитки, мимоволі притисла до грудей своє багатство.

— Не бійся, дурненька. Ходімо. Ану, гей ви, пропустіть! Ти, геть із дороги!

Вона спритно пробиралася крізь натовп, виводячи Джеваїре на вулицю.

— їсти хочеш? — запитала циганка, і Джеваїре здивувалася несподіваній зміні її голосу. З нього наче спала напруга. Недавно скрипучий, сварливий, він раптом став утомленим до нестями і лагідним, наче голос турботливої матері. — Ходімо, сестрице, я тут дещо роздобула. А це намистечко сховай, за нього і лайна торішнього не дадуть.

Хвацько сплюнула і майнула подолом із безконечних складок.

Циганка жила у великому двоповерховому задрипаному будинку. У коридорі бігали діти, гриміли примуси, лаялися господині, тхнуло помиями. Джеваїре аж зупинилася.

— Тут усякий люд зібрався. Не з доброго дива, звісно. Та й обізлені, сама знаєш, десятки років зад до заду... А після села сморід міський чується гостріше, — заспокійливо сказала циганка. — А барак — це майже як звіринець... За війну ми до всього звикли, дихаєш, світ божий бачиш — то й добре. — Кинула сідло на підлогу, яке сама несла, витерла рукавом піт із лоба. — Гей, лейтенанте, красунчику, зачекай, місяцю чорноокий, поможи на другий поверх цю скриню із золотом занести! Бачиш, красуне, у нас тут і наречені із скрипучими ременями водяться. Поживеш трохи, то, може, генерала чи лейтенантика, денщика чи солдатика приголубиш!

Лейтенант зупинився і з посмішкою дивився на циганку, що тріскотіла, наче сорока.

— Такій язикатій та не допомогти? — він підхопив сідло і легко пішов уперед.

Джеваїре почервоніла, ненароком оступилась і ледь не впала на сходах.

— Тримайся, сестрице, не падай, ноги поламаєш. Якби в мене були такі ноги, я б їх удома тримала!

— Дивна у тебе скриня, — добродушно зауважив лейтенант, перекладаючи з руки в руку загорнуте у картату хустку сідло. — Що це?

— Сідло, — прошепотіла Джеваїре.

Уперше, відколи знала про це сідло, вперше — тут і в цих руках — воно здалося їй недоречним і непотрібним предметом.

— Сідло? — здивовано перепитав лейтенант й украйока глянув на розчервоніле розгублене обличчя Джеваїре.

Вона кивнула, не піднімаючи очі.

— Чи не осідлать когось ти сюди приїхала, моя мила? —реготнула циганка. — А взагалі-то, було б сідло — а жеребець знайдеться. Лейтенанте, наліво. Стоп. Ось тут я і живу. Чоловіче, відвернись, я шукаю ключі...

Вона задерла поділ і довго вовтузилась, розшукуючи у кишенях своїх широких зелених шаровар ключі.

— Ах, ось вони... А я боялась, що кинула їх у прірву. Можеш дивитись... е-е, а що ти тримаєш це барахло в руках, кинь на підлогу! Дякую, чорноокий, дай тобі Боже багато років життя, багато орденів, медалей і одну добру наречену... Може, зайдеш, кавою почастую. Ні? Ну, як хочеш, кава, сам знаєш, чорна, пахуча, із справжнього вівса... — і додала міцне сороміцьке слово.

— Дякую, піду вже... — зніяковів лейтенант. — Не до кави зараз...

Поправив ременя, спохмурнів, намагаючись зігнати з лиця рум'янець. Він зробив кілька кроків, поскрипуючи новою портупеєю, зупинився — якась гризота не давала йому піти.

— Ви що, у гості приїхали? — запитав і подивився кудись повз Джеваїре, що поправляла на малюкові льолю.

— Так, — тихо кивнула, розуміючи всю безглуздість свого становища.

Не розповідати ж кожному про свою біду...

Лейтенант щось хотів ще сказати, та постояв хвилину, махнув рукою і швидко пішов геть, голосно грюкаючи підкованими чобітьми об вичовгану дерев'яну підлогу.

— Заходь, люба, будь як удома... — широко розчахнула циганка двері у напівтемну кімнату з обідраними шпалерами. — А від жеребців тримайся подалі, бо вони не подивляться, що в тебе на руках уже одне є, — ще одне зроблять...

Джеваїре сіла на табуреті, притисла до грудей сина і від переживань останніх днів, принизливої безцеремонності циганки, гірко заридала.

Циганка здивовано відступила, подивилася на неї довгим поглядом. Джеваїре зірвалася, як ошпарена.

— Не чіпай мене! — закричала налякано.

Циганка все зрозуміла. Вона раптом закрутилася, як дзига, і тонко завила, зриваючи з себе драну, всю в латках, червону кофту.

— Подивись, на що перетворили мене ці нелюди! — вона тремтіла перед Джеваїре, показуючи на глибокі сині пасамани на обвислих грудях і червоно-фіолетові рубці на худих кістлявих плечах. — Бачиш, як вони з мене знущалися?! Нас, кримських циган, вони теж вирішили знищити, як євреїв. І чоловіка мого, і дитину мою, ось таку, як у тебе, і батьків, усіх — всю сім'ю видушили! А я — як кицька, я вижила, втекла від смерті і буду жити! Так, я буду жити, жити на зло усім! Живу як можу... та себе не продаю...

Вона подивилась на перелякану і зацьковану Джеваїре.

— Я рада, що зустріла тебе... Я відразу помітила, що тобі довелося не легше, ніж мені... Удвох нам буде не так страшно й погано, гадаю...

Циганка бурмотіла ці слова, з сором'язливою поспішністю натягувала кофту і все не могла потрапити в рукава.

— Досить дурниці верзти! — посміхнулася раптом. — Досить язиком ляпати, поклади дитину в ліжко і давай щось приготуємо — вечерю треба придумати...

Вечеря вийшла добра: шматок домашнього сиру, житній хліб, цибулина, два яблуки і "чорна" кава. Дитина тихо спала в ліжку. Ледь потріскував каганець із надщербленим склом, кидаючи на маленький стіл хистке кружальце червонуватого світла.

У двері несміло постукали.

Циганка здригнулась, тремтливими пальцями підкрутила ґнота.

— Хто там? — хрипло скрикнула.

У двері пошкреблись, та відповіді не було. Подивившись на стиснуту, як пружина, Джеваїре, циганка видушила із себе жалюгідну посмішку.

— Не бійся, це хтось із сусідів, напевно...

Вона підійшла до дверей, постояла, тримаючись за груди, і рушуче повернула ключа.

— Вибачте... — у кімнату боком, наче роблячи щось непристойне, ніяково протиснувся лейтенант, що допоміг їм сьогодні занести сідло.

— Не лякайтесь, я на хвилину. — Він озирнувся і, впевнившись, що в кімнаті більше нікого нема, зачинив двері і притулився до них спиною.

— Вислухайте мене, заради Бога, тільки не кричіть і не ревіть.