Чорні ешелони - Сторінка 3

Я хочу вам сказати... сказати... попередити... Ви — жінки, та ще з дитиною, — пропадете, якщо... Словом, так. Сьогодні вранці вас будуть виселяти.

Сказавши це, лейтенант замовк і подивився на жінок так, наче боявся, що вони зараз втратять свідомість. Але цього не сталося. Циганка стояла, безпорадно опустивши руки, і дивилась на нього тупим відстороненим поглядом. Очі Джеваїре округлилися і застигли. На її обличчі витанцьовували відблиски полум'я від підкрученого каганця.

— Зберіть усе, що є у вас цінного, і провізію. Ну, й речі. Складіть усе. Вранці буде ніколи. Часу на збір буде дуже мало.

— Куди виселяють? — хрипло запитала циганка. — Лише циган?

— Ні. Кримських татар. І циган, звичайно...

— Для чого? Куди? Лейтенант знизав плечима:

— Я нічого не знаю. Знаю тільки — виселяють. Збирайтесь. Без паніки. І нікому жодного слова, дуже прошу вас...

Він повернувся до дверей, узявся за ручку.

— Я мушу йти... — пробурмотів і після паузи додав: — На чергування.

Він мав вийти зі своїми солдатами за межі міста й оточити його. Те, що вони робили, йому, ще молодому чоловіку, воїну, що пережив немало горя на фронтах і випадково потрапив у війська НКВС, здавалось жахливим сном. Воювати проти цивільного населення він ще не звик...

— Прощайте, — лейтенант вийшов і обережно причинив за собою двері.

Перелякані жінки мовчали. Циганка механічно погладжувала лоба, наче прибирала з очей невидиме пасмо волосся. Потім стрепенулась, забігала по кімнаті.

— Що у нас є цінне?.. Давай-но добре пошукаємо, подруго, може, щось і знайдемо, га? Хто його зна?! Цін-нне!

Вона підскочила до вікна, взяла з підвіконня маленьке люстерко і з силою кинула ним об підлогу.

— Це була найцінніша моя річ! Та їжу ще не забути, треба побільше захопити! — циганка обережно згребла зі стола крихти і висипала на долоню. — Тепер ми не пропадемо, подруго. Можемо навіть до білих ведмедів їхати!..

Вона істерично зареготала і зробила кілька стрімких рухів танцю хайтарма.

Джеваїре набрала кварту води, підійшла до неї.

— Заспокойся, — сказала твердо. — Все у волі Аллаха. Сядь, будь ласка.

— Побіжу, скажу знайомим. Хай збираються. У них —діти. У них —старі. У них — хворі.

— Зачекай, не біжи, — Джеваїре вхопила її за руку. — Не поспішай. На ось, візьми сірники, на вулиці, мабуть, темно, хоч підсвітиш собі. І дивись, у разі чого про лейтенанта —ні слова!

— Хай дорубають моє вим'я, хай відріжуть мої руки —ось їм про лейтенанта, ось! — циганка поплескала себе по заду і вилетіла з кімнати із криком: — Я скоро буду! Лягай спати...

Джеваїре чекала її всю ніч, не склепивши очей. Тисячі думок лізли в голову, осідаючи на серці тяжким камінням. Може, циганка з відчаю наклала на себе руки? Може, вирішила втекти? Або нарвалася, не доведи Аллах, на поганих людей?

Вона не думала, що чекає на них із сином вранці. Що наготувала їй доля, яка з кожною хвилиною підходила все ближче до дверей кімнати, у якій вона сиділа...

Вона не йняла віри, що можуть ось так взяти — і виселити весь народ. Півострів же спорожніє... Ким його заселять? А куди дінуть татар? Вона подумала, що, можливо, треба звільнити місто для якоїсь військової операції, бо ж війна ще не закінчилась, і деякі райони, мабуть, треба звільнити від населення. Вона майже повірила в це, та все ж дослухалася до нічних звуків, щохвилини чекаючи стуку в двері...

Світало... Циганка не повернулась. Джеваїре раптом згадала, що навіть імені її не знає. Великі холодні сльозини набігли на очі: "Дурна я, дурна..."

До будинку під'їхала машина, кинула у вікно снопи яскравого світла. "Все!" — вирішила Джеваїре. Підійшла до дитини. Доторкнулась губами до лоба: гарячий. Заскімлило в грудях: "Мій хлопчик заслаб!"

Вона почала одягати сина. У коридорі загупали. Постукали.

— Відчинено, заходьте, — сказала приречено. І, не озираючись, взяла дитину на руки, підняла сідло. — Я готова — Вона подивилася до солдата, що зайшов у кімнату. Це був здоровий, із великим, роз'їденим віспою, обличчям чоловік. Голубі його очі дивилися з-під вицвілих рудих брів, а вій не було видно зовсім. — Я готова, — повторила Джеваїре. її обличчя було спокійне, очі дивилися рішуче, без страху, без того принизливого страху перед невідомістю, який би, напевно, спотворив її риси.

Солдат ніяково потоптався на місці, подивився на автомата, зовсім непотрібного зараз, обережно поставив його в куток.

— Дозволите закурити? — незручно кашлянув у кулак.

— Куріть.

Солдат дістав кисета, пошукав очима, куди б це сісти. Опустився на табурета, кивнув Джеваїре:

— Сідайте. Можна не поспішати. Час ще є. На збори дали дві години.

Джеваїре опустила сідло на підлогу і, не випускаючи дитину, сіла в ліжко. Солдат скрутив цигарку, черкнув сірником, жадібно затягнувся і низько опустив стрижену голову. Коридором бігали люди, перегукувались, чулися командні голоси. А вони сиділи мовчки, кожен зайнятий своїми думками.

Дитина прокинулась і тихо жалібно заплакала. Джеваїре погойдала її на руках. Але малюк продовжував плакати.

— Це він не від диму? — глухо запитав солдат.

— Ні, у нього жар. Ви не турбуйтесь.

Солдат зітхнув, пошукав очима, куди покласти недопалка, не знайшов, кинув на підлогу, несамовито придушив чоботом. Поклав руки на коліна — вони здригались і були такими великими й непотрібними! Він забрав їх із колін і не знав, куди діти. І знову поліз за кисетом.

— Все зібрала? — мовив солдат дивно опущеним голосом. Джеваїре кивнула.

— А харчі? — він бачив, що пожитків у неї, крім вузла, немає. І той, певно, що не з харчами — бо не кинула б жінка його на підлогу.

Джеваїре знизала плечима. Солдат встав і мовчки вийшов із кімнати. Через півгодини ввалився він з невеликим запакованим доверху мішком. Витер рукавом з лоба піт, усміхнувся:

— Ось, роздобув трохи провіанту, — і продовжив помітно повеселілим голосом: — Людина і млин — вони свояки. Млин не живе без води, а людина — без хліба.

Він став на коліна, вивалив усе з мішка — чотири буханці хліба і три великі паперові лійки.

— Це що? — взяв вузла солдат. — Штуку твою покладемо на дно мішка, а зверху — їжу, — і здивовано закляк: — Це що за дерев'яка?

— Сідло.

— Сідло? Яке сідло?

— Звичайне.

— Та кинь його під холеру. Краще побільше їжі запхать, а не якесь сідло.

— Ні-ні-ні! — закричала Джеваїре і вирвала сідло із рук солдата. — Я його не кину.

— Та ж місця мало, і ти ще з дитиною — тягнуть же важко буде! І який із нього толк, із цього сідла? їжі побільше візьми!

— Ні, я сідла не кину.

— Ну, так тоді хліб не влізе в мішок!

— Хай. А сідло... сідло я не кину.

Солдат більше не сперечався, хоча був дуже здивований. "Хазяйська жіночка, — подумав він. — Тільки для чого тягнути за собою цей мотлох? Він і гроша ламаного не вартий! Словом — бабський розум!.." Однак запхав сідло в мішок, а зверху ще хліб.

— Борошно й крупи доведеться лишити... — пробурмотів, розстроєний цим більше, ніж сама Джеваїре.

А їй здавалось, що все це відбувається десь далеко-далеко і її зовсім не стосується. Наче уві сні, йшла вона до машин, залізла в кузов. їй під ноги кинули мішка. Дитина плакала. Вона все шепотіла:

— Що в тебе болить, джаним? Спи, сонечко моє... спи... Машини під'їхали до вагонів, відчиняли задні борти.

Люди з кузовів пересідали в пульманівські вагони для перевозу худоби, а зараз пристосовані для людей. А вона все шепотіла дитині:

— Не плач, спи...

Потяг рушив. І пішов, пішов, погойдуючись у сутінках. Для Джеваїре лишились на світі лише хвора дитина і хисткі передсвітанкові сутінки...

Ні, хто сказав, що навколо темрява? І що вона їде в якомусь вагоні і що її син захворів? Та ж ні, цей луг вона знає дуже добре: він на Бабуган-яйлі, вони там з Екремом колись пасли кіз. А якось там їх застала весняна злива, вони сховалися під величезним валуном, схожим на голову казкового дева. А в небі гримів грім, палахкотіли молочно-білі блискавки, землю поливав дощ, десь поруч стрибали і гралися мокрі козенята, а кози так смішно мекали: "Ме-е-е! Ме-е-е!" — наче дражнились.

"Дай мені дитину, — говорить Екрем і бере немовля на руки. — Воно спить, і його можна покласти під валуном. Я дуже хочу тебе".

"І я", — каже вона.

Руки Екрема, незвично грубі й жадібні, пробігають по стегнах, животі і грудях. Стає незручно, соромно, а Екрем доторкається до її повік, губ і каже: "Ти спиш, а кажеш, що хочеш мене. У тебе заплющені очі. Ти спиш. Ти не любиш мене!"

"Що ти?.. — відповідає вона і боїться образити Екрема. — Я не сплю. А то бачила б хіба що струмки, що течуть повз нас, чула б, як гримить грім, як жують кози..."

"Мовчи, мовчи! — руки Екрема гладять її тіло, вони стали грубі і тяжкі... Видно, нелегко далася йому війна... —Мовчи... Мовчи! — обличчя Екрема колюче, рот жорсткий, боляче впивається в зуби. Джеваїре задихається. А Екрем все говорить: — Мовчи... Мовчи! Люди почують! Мовчи..."

Які люди? Навколо жодної душі, тільки... А де ж кози? Де злива? Темно. Важко, наче хтось душить...

І раптом Джеваїре чітко чує стукотіння колес, змішане із чиїмсь диханням. Відчуває важке тіло, що придушило її до нар. Дикий жах охопив її. Вона б'ється, намагається скинути це чуже, бридке тіло, хоче закричати — їй тримають рота. Вона б'ється, кусається... Втрачає сили, кричить, кличе на допомогу. Поруч лунають сонні голоси. Вона б'є когось руками, дряпається, потім дубасить чиїмсь важким черевиком. Хтось запалює сірника, хапає її кривдника. Клубок тіл валиться з нар на підлогу. І там, на підлозі, у вузькому переході, триває боротьба...

— Мій си-и-и-н!.. — кричить Джеваїре. Але сина їй не віддають.

Вона втрачає свідомість. Над нею схилилося кілька жінок. Ешелон зупиняється.

— Не-е вихо-оди-ить! — лунає трубний голос. Тривожні свистки. Ляскання буферів.

Вагон мовчить. Раптом звучить шалений сміх.

— Виходьте, чого дивитесь? Виходьте, виносьте параші! Розстрілювать нас не стали, пожаліли... Аджи-

Мушкайські катакомби не для нас — їх німці заповнили! Ні-і, наші милосердніші! Повозять у цих душогубках, повозять і викинуть готові трупи! Давайте, виливайте параші! Гей ти, що битися вмієш, виходь, герою, з відрами на перон! Але ні, не треба, все одно скоро сраки всім павутиною затягне, і відра будуть порожні...

Вагон мовчить. Лише десь угорі, на нарах, тіпається у сльозах Джеваїре.