Дума про невмирущого - Сторінка 3

— Товаришу капiтан, — сказав вiн, ковтаючи слину.

— Що таке? — рiзко повернувся капiтан.

— Менi треба завтра бути в Києвi, в артилерiйському училищi. Я вже й так запiзнився на цiлий тиждень.

— Коротше, — спинив його капiтан. — документи є?

— Та ось.

Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом перевернув його i одiрвав кiнчик.

— Що ви робите? — закричав Андрiй. — Це же секретне!

— А ти хочеш, щоб я возив в своєму ешелонi якiсь секрети й не знав про них нiчого, — насмiшкувато глянув на нього капiтан.

Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув їх, сховав знову в конверт, оддав його Андрiєвi й поляскав хлопця по плечу.

— Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я тебе десь притулю.

Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi, конi", й звелiв:

— Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Києва цiлим i неушкодженим. Ясно?

Радiсть Андрiєва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на останнi капiтановi слова.

На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнiї, схрестивши над лискучими рейками свої залiзнi руки, i марно було намагатися взнати причину цiєї заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв, вигукуючи:

— Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!

А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:

— "Юнкерси"!

Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн їх ненавидiв, ще й не убачивши. Ш коли на станцiї, попереду ешелону, стали рватися бомби, Андрiєвi захотiлося бодай краєчком ока глянути на тих проклятих металевих птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на неї чорну, гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться на станцiї, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись у густiй пшеницi, яка починалася бiля самої колiї й нiде не кiнчалася, побiгли вперед.

— По вагонах! — знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було вже пiзно.

"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд своїми уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд поїзда. Вмить жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все в ньому волало про порятунок вiд неминучої смертi, i вiн теж кинуся туди, за тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.

— Стiй! Куди? — пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. І чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. — Не смiй бiгти. Там смерть.

— Пустiть мене! — закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого пiджачка i ще не втрачаючи надiї на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.

— Куди, дурню? — знову сказав йому той самий солдат. — Падай!

Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорної землi, вдарили в усi боки гострi язики кривавого полум’я.

То рвалися першi бомби, кинутi "юнкерсами". А тодi забубонiли кулемети. І люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд поїзда, i тут, зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних гiмнастьорках виникають червонi плями.

Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.

Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не бачити в пшеницях червоного, як кров, полум’я i кровi, червоних, як полум’я найбiльших у свiтi пожеж.

Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх з’єдналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тiєї хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з мiцних солдатських рук, з рук товариша?

Нi!

Ш ще, й ще бомбили їхнiй ешелон. І в Дарницi, де пiсок i сосни, i на мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з води.

Вночi Андрiй ступив на київський перон. Од вокзалу вела кудись пряма, широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шукає училище, порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В мiстi був стан облоги.

Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i, нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа м’яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.