Дума про невмирущого - Сторінка 5

"Що з ними? — подумав Андрiй, пiдходячи.

— Сiдай, Андрушо, — тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи дивуватися.

— Таке дiло, Андрушо, — знову заговорив батько якимсь чужим голосом, — нещастя в нас.

— Яке нещастя? — холонучи, спитав Андрiй. — Щось з мамою?

— Гiрше, — коротко видихнув батько.

— Що ж можу бути гiршого? — не зрозумiв Андрiй, який вважав, що найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв’язанi лише з мамою або татом.

— Вiйна, — сказав батько, — вiйна почалася.

— Вiйна? Яка вiйна? З ким? — вигукнув Андрiй.

— Гитлер на нас напав, — промовив батько. Вiн сказав "Гитлер", i Андрiй подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагадує щось гидке, бридке й потворне.

— Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до мобiлiзацiї. І я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти немає. Та й в унiверситет же заяву подав.

— Документiв я ще не подав, — зауважив Андрiй, думаючи над чимось своїм.

— Ну, та ще подаси, — заспокоїв його батько. — Я оце прийшов, щоб ти на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбується. Голова сiльради Вустим Нечта вже окопи збирається рити. Ну, там все ото таке…

Через день Андрiй сiв на велосипед i поїхав до вiйськкомату в район. Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся земляк — старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi, i допомiг Андрiєвi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у цього не було нiякої бiографiї. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс. Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, їздив на гребцi, був причiплювачем бiля трактора, викидав солому з "Комунара", косив сiно. Але хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив якесь там сiно!

Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армiї, то саме через цiлковиту вiдсутнiсть бiографiї.

На медичнiй комiсiї його похвалили за здоров’я. Лiкар, вислухавши пульс, сказав йому:

— Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п’ятдесят два удари на хвилину. Богатирський пульс. Довго житимеш!

— Постараюсь, — вiдповiв Андрiй.

На мандатнiй комiсiї у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки лiкарiв. Його вирiшили послати в Київ, у артилерiйське училище.

І от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу.

Київського училища Андрiй не застав у мiстi: воно виїхало на фронт, обороняти українську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину, яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя вiд фронту i тому посилав так далеко в тил.

Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажної машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми промайнули перед Андрiєм, мов сон лiтньої ночi. Курсанти Харкiвського пiд командуванням генерала Чеснова виїхали на фронт.

І ще довго наздоганяв своє училище високий хлопець у сiрому сукняному костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор.

* * *

Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". І пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд. Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухої землi й розлiталися у всi боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. І треба було видiти пiд цим страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до рiдної землi, як припадав колись на печi до теплої черенi, й ждати, ждати, ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне своїм вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цiєї пшеницi несподiвано вилетять маленькi колючi снарядики сорокап’ятимiлiметрової гармати i пролижуть танк, як голка тканину.

Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вкладається в чотири слова: або — ти, або — тебе. І тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх, терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи свої маленькi зеленi гармати, i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що бронебiйни1й снаряд не пропаде марно.

Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Україна й починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей, розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш, гарматки зустрiли їх таким вогнем, що довелося вiдступити.