Дума про невмирущого - Сторінка 6
- Загребельний Павло Архипович -В Ромни примчав командуючий танковою групою генерал Гудерiан. Вiн вважав, що такої сили взагалi не iснує i не може iснувати. Це був той самий Гудерiан, який хвалився, що мешканцi Вiдня повiдривали, як сувенiри, ґудзики од його шинелi, коли вiн з своїми танками захопив Австрiю. Вiн не знав того, що австрiйцi, коли б їхня сила, витрясли б з нього душу i рвали б не ґудзики, а кишки з його живота. Але Гейнц Гудерiан був надто самовпевнений, щоб робити такi припущення. Через рiк пiсля Австрiї його танки, уквiтчанi прапорцями й зеленню, гримiли по вулицях тихого чеського курорту Карловi Вари. У чехiв на очах стояли сльози, i Гудерiан думав, що то сльози захвату й розчулення. Бо прапорцi й зеленi гiллячки на танках — це ж так мило й безпосередньо! Тодi була Францiя. Гудерiан милувався готичними соборами Руана й Ам’єна, гуляв по Єлiсейських Полях в Парижi, а згодом стояв на франко-швейцарському кордонi й, наставивши скельця бiнокля на якесь тихе швейцарське мiстечко, мрiяв про той час, коли в горах цiєї мирної країни буде битися залiзна луна вiд його гримотливих танкiв.
В Польщi Гудерiан зупинявся в замку Фiнкельштейн, у тiй самiй кiмнатi, де колись Наполеон переспав з графинею Валевською i подряпав пiдлогу своєю iмператорською острогою.
Перед тим, як iти на Росiю, танковий генерал вивчав походи шведського короля Карла ХІІ. Вiн був честолюбивий, цей Гейнц Гудерiан. Вважав себе непереможним, i тому його здивуванню не було меж, коли довiдався, що бiля маленького Сейму його танки щось зупинило.
Два днi ковтав Гудерiан українську пилюку, поки добрався до щойно обладнаної штаб-квартири в Ромнах, i за цi днi курсанти Харкiвського артучилища пiдбили ще два десятки танкiв генерала Фiтiнгофа. Гудерiан наказав кинути на Харкiвське училище юнкерiв Берлiнського танкового училища. Хай хоч вони доведуть, чого вартi справжнi нiмецькi воїни!
Юнкери почали наступ уранцi. Вони твердо дотримувалися основного положення танкового бою, розробленого самим Гудерiаном. Рух i вогонь, вогонь i рух — ось мчали на позицiях харкiвських курсантiв з шаленою швидкiстю i били з гармат i кулеметiв таке, що все навкруги почорнiло.
Але щойно танки докочувалися до якоїсь завчасно визначеної лiнiї, вони спалахували, мов свiчки. За громом бою пострiлiв "сорокап’яток" не було чути. В’юнкi танкетки десь поховалися, i гармати не переїздили з мiсця на мiсце, — вони повривалися в землю, сховалися в густих перестиглих хлiбах, в невеличких гайках, за маленькими копичками сiна, що вже пообростали молодою отавою, i били, били, били.
Андрiй Коваленко був заряджаючим бiля однiєї з гармат. Вiн брав з розкритого металевого лотка довгий снарядний патрон i хвацько засилав його в чорний отвiр казенної частини. Закраїни гiльзи зривали з виступiв затвородержателi, стальний клин наглухо закривав отвiр, пострiл — i вже новий жовтий лискучий патрон летiв з рук заряджаючого курсанта Коваленка в округлу тiснину гармати.
Їхня "сорокап’ятка" стояла на луцi бiля притоки Сейму Виру. Вир — зовсiм маленька рiчка порiвнюючи з Сеймом, але навiть таку рiчечку не можна було оддавати вороговi.
Перед боєм командир їхнього дивiзiону, невисокий майор з розумним, нервовим обличчям, обходячи вогневi позицiї, казав:
— Проти танкiсти не вiдступають! Позаду — МоскваТак влаштовано фронт: вiдступаєш — позаду Москва! Ясно? Пропускаєш танк — пропускаєш його на Москву! Ясно?
Тому коли три нiмецькi танки, круто завернувши влiво, пiшли в обхiд флангу, командир гармати вирiшив кинутись їм наперерiз. Не пропустити! Курсанти взялися хто за станини, хто за щит, хто за ствол i покотили зелену гармату по зеленiй луцi. Андрiй вхопив чотири лотки з снарядами й поклав їх на станини. В чотирьох лотках було двадцять снарядiв. Їх мало вистачити на отих три танки, якi вже рвали своїми гусеницями м’яку землю сiнокосу.
Гармата стала. Вона вчепилася в луг своїми круглими гумовими колiщатами й довгими тонкими ногами-станинами й зробила перший пострiл по танках. Стояла нiчим не прикрита, незахищена i одважно викликала на себе удар отих трьох сталевих потвор.
Маленька рiчка Вир, але жалко оддавати її вороговi, не можна оддавати! Так уже влаштовано фронт, що вiдступати не можна, бо позаду — Москва!
Танки помiтили гармату й вистрiлили по нiй майже водночас. Снаряди лиснули десь позаду, i на них нiхто не звернув нiякої уваги. Андрiй заклав черговий патрон i тiльки нахилився над лотком, як раптом замiсть звичного пострiлу рiдної "сорокап’ятки" бiля нього гаркнуло щось таке велике й страшне, що вiн од несподiванки упав на землю. Тодi йому здалося, нiби якась незрима сила пiдiймає його ноги високо в повiтря, залишаючи водночас голову мiцно притиснутою до землi. Ноги висiли в повiтрi довго-довго, а коли впали i вдарилися об тверду станину, то Андрiй навiть не вiдчув болю. "Чого ж я лежу?" — зненацька вдарила його думка, i хлопець мерщiй скочив i випростався на весь зрiст, забувши, що треба ховатися за щитом гармати од танкових кулеметiв.
Танки йшли на "сорокап’ятку", лишаючи пiсля себе чорнi слiди на зеленiй отавi. Бiля гармати все було потрощено. Снаряд, посланий одним з танкiв, розiрвався бiля наводчика, i тепер той лежав, одкинутий далеко вбiк, непорушний, блiдий, пiдiбгавши ноги, як мала дитина. Командир гармати ще стогнав, але його стогiн щомитi ставав тихiшим. Всi iншi теж були вбитi. Андрiй єдиний з усiєї обслуги лишився живим. Його навiть не поранило. Це було чудо, але над цим не було часу роздумувати. Танки йшли на гармату, вони хотiли сьогоднi бути вже по той бiк рiчки. Вони йшли на Москву! Так влаштовано фронт.