Дума про невмирущого - Сторінка 7

- Загребельний Павло Архипович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Андрiй стрибнув до прицiлу, на мiсце наводчика. Переднiй танк був уже зовсiм близько, вiн заповнив увесь овид. Андрiй не знав навiть, як краще вибрати точку для пострiлу. Тодi вiн крутнув кiлька разiв маховичок горизонтальної наводки, скеровуючи ствол гармати в присадисту башту танка, й смикнув за рукоятку спуску. Рукоятка нагадувала держак звичайної виделки. І дiя, викликана рухом Андрiя, теж нагадала мовби дiю сталевої виделки, яка пронизує картоплину. Одразу ж пiсля пострiлу башта танка якось нiби пiдскочила, знову впала на своє мiсце, але снаряд уже прослизнув усередину i, мабуть, зробив там свою справу, бо танк, просунувшись ще трохи вперед, закляк на мiсцi.

Андрiй заклав другий снаряд i вистрiлив по другому танку. Пострiл виявився невдалим. Танк став обходити гармату збоку, тодi як третiй, що до цього часу тримався найдалi, пiшов напролом. Андрiй зарядив гармату знову i, прицiлившись пiд низ того танка, який хотiв обiйти його, смикнув за рукоятку. Танк загорiвся.

Андрiй ухопив четвертий снаряд. Тепер вiн мусив зупинити отой останнiй танк, на якому, мабуть, сидитьсь командир, раз вiн досi обачливо тримався позаду. Пострiл — i танк котиться на гармату. Ще пострiл — танк не зупиняється. Вiн стрiляє з гармати й з обох кулеметiв, вiн поспiшає знищити оту маленьку гарматку, бiля якої, втрачаючи останнi сили, метушиться самотня людина.

Снаряди в лотку закiнчилися. Треба було розкривати другий. За iнших обставин це зробив би ящичний, але тепер ящичний лежав мертвий, i Андрiєвi довелося самому, обламуючи нiгтик, поспiшаючи, зривати з металевої скоби неподатливу защiпку. Вiн ухопив снаряд i, майже не дивлячись, кинув його в патронник. Вистрiлити Андрiй не встиг. Чорна стiна повстала мiж ним i танком i не зникла, не розвiялася, як завжди розвiювався дим пiсля вибуху снаряда, а стояла й стояла, заслоняючи Андрiєвi весь бiлий свiт. Вiн тернув рукавом по очах i лише тодi вiдчув у них жахливий бiль. Очi не бачили, вiн ослiп. Навпомацки Андрiй вiдшукав рукоятку й смикнув за неї. Тодi, не прислухаючись до того, що дiється навколо, так само навпомацки знайшов лоток iз снарядами, зарядив гармату й знову вистрiлив. Стрiляв, аж поки закiнчилися всi снаряди в лотку. Тодi став шукати ще один лоток, але не знайшов його i заблудився. Нiяк не мiг натрапити на свою гармату. Йому стало страшно. Вiн прислухався — довкола дзвенiла тиша. Десь далеко збоку, де стояли їхнi гармати, ще зрiдка пострiлювали танки, а тут було тихо й порожньо, як на краю свiту.

Вiн спробував iти й упав. Тодi вiн поповз на звуки пострiлiв, але скоро знесилився, та йому й набридло повзти в той час, коли не загрожувала нiяка небезпека. В очах рiзало й пекло, надто в лiвому оцi, чорний морок не розвiювався, а став ще густiшим, але Андрiєвi чомусь здавалося, що це тимчасово, що це зараз мине, i вiн знову буде битися, стрiляти, вкидати в розiгрiту гарматну пащеку довгi латуннi патрони.

Андрiй пiдвiвся й спробував iти. Вiн довго никав по луцi, шукаючи в невидимi ями, натикаючись на бугрики й купиння. Бiй затих уже зовсiм. Чи одступили танки, чи, може, вони прорвалися, Андрiй не знав. Може, вiн тепер iшов по землi, захопленiй фашистами?

— Чи є тут хто-небудь? — спитав юнак i, не дiждавшись вiдповiдi, гукнув: — Гей-гей-гей!

Десь здалеку прилетiв вiдгук. Через горби й видолинки, через трави й покоси до нього йшла людина.

— Чого кричиш? — спитала вона, наблизившись. — Зрадiв, що здоровий?

— Та нi, навпаки, — вiдмовив Андрiй.

— Що ж з тобою, братухо?

— Хiба не бачиш: ослiп.

— Ослiп? Ох лихо! Ну, давай руку!

Андрiй вiдчув руку, мiцну, шершаву, чоловiчу руку, руку солдата.

— Держись за мене, ходiмо вперед. Дуже болять очi?

— Та болять.

— До санбату витримаєш?

— Витримаю.

— Ото й добре. Гляди, отут виїмка.

Як мати його малим купала, йому в очi завжди заходило мило. Андрiй кричав од болю, а мати вмiшала:

— Не плач, од мила очi зiркiшими будуть…

А тепер вiн лежав на госпiтальнiй койцi, слiпий i безпорадний, як цуценя.

З фронту його привезли в Саратов лiтаком. Якби не лiтак, то з очима, як сказав Андрiєвi професор, йому довелося б попрощатися назавжди. Особливо з лiвим оком, в рогiвцi якого сидiв крихiтний металевий соколочок. Праве око особливих пошкоджень не мало, його тiльки засипало землею.

Професор сам вийняв з ока осколок за допомогою електромагнiта, i сам, мов рiдний батько, стежив, як Андрiєвi накладали пов’язку на очi i як потiм його влаштовували в лiжковi.

Андрiй запам’ятав руки професора — вони були великi, м’якi i вносили якесь дивне заспокоєння в змучену душу.

Через день його повели на перев’язку.

— Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, — попередив Андрiя хтось з товаришiв по палатi.

Але вiн був слiпий, i лiкарi могли робити з ним, що хотiли. Щойно увiйшовши до перев’язочної, Андрiй почув, що там не лише професор i його помiчники, а й ще якiсь люди, здається, жiнки або ж дiвчата, якi про щось перешiптувалися мiж собою i тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це смiються з нього, i помацав свiй халат — чи застебнутий як слiд.