Гайдамаччина - Сторінка 3

Ці свавілля та обман зробили те, що у тій країні, де угіддя мірялися не десятинами, а десятками верст в окружності, де землі на кожного мужика було стільки, що й оком не охопиш, де чорнозем відзначався легендарною плодючістю — на цій землі народ було доведено до безземельності, а дрібні власники записувались у цілувальники до багатих, аби було чим жити і сім’ю годувати. Усім цим земним раєм заволоділо панство: там володів поляк, там свій сотник, що розжився за рахунок козаків, там попи і монастирі. Народ міг розраховувати на так звані "дикі поля", на вільні землі, але й ті були захоплені багачами, і непутящий закон санктував ці давні загарбання, між якими були й новенькі, і все це йшло під назвою "старих займів". Дозволений законом, грабіж йшов далі і далі. Впливові люди не зупинились на загарбанні земель, гребель, млинів і рік: вони почали присвоювати людей та їх волю. Спочатку закабаляли посполитий люд, а там вже мали прощатися з волею і вільні козаки, на яких, по всьому видно, трималася уся сила держави. Величезне військо, що колись жахало татар, а у годину смут — і поляків, потроху зникало, і самі хижаки не розуміли, куди воно поділося, тому що один хижак не знав про дії іншого, а якщо й знав, то не уявляв, що грабіж набуває такого розмаху — грабіж державних земель, казни, угідь і людей. Ревізії йшли за ревізіями, та після кожної народу у Малоросії, на диво, ставало все менше, кудись зникали й козаки. І мору нібито не було, голоду теж, татари не забирали народ до полону цілими областями, а між тим населення зникало, Малоросія спустошувалась. Почали було пояснювати це тим, що народ нібито тікає за кордон, у Польщу, а виявилось, що він мучився у маєтках хижаків, які при ревізіях приховували число вкрадених у держави душ і знову грабували до наступної ревізії. Старшини, чиновні та грошовиті люди робили, що заманеться, нічого не боячись, не підкоряючись жодним законам і розпоряджаючись як завойовники — жили "без страху", як говорить сучасник. Для прикриття усіх неподобств управління беззахисним краєм застосовувалися "засоби вельми нахабні і не важкі". Проте чиновні і грошовиті люди не дуже то й турбувались, аби приховати свої безчинства: вони бешкетували "відкрито, тим більш, що далекі відстані та надія на судові порядки їх прикриють". Та ще й на захист їм була й кругова порука: оскільки усі були заплямовані, огульне грабіжництво спокійно існувало при "взаємній один одному допомозі".

Ось таким було життя у вільній Малоросії з її республіканськими формами правління. Та це лише один бік життя, інші були ще більш темні і безвідрадні.

Південно-російський народ вважав нестерпним ярмом польське панування. Служіння польським панам він називав "полоном вавілонським", "працею лядською єгипетською". Страждання Малоросії під польським протекторатом стало для істориків загальним місцем, що повторюється ними на всі лади. Народу, значить, треба було перепочити після Хмельницького, особливо у XVIII столітті, коли ляхи володіли тільки частиною Малоросії, а решта була вільна і керувалася не чужинцями, а своєю виборною владою. Але саме тут народ і відчув оту саму єгипетську неволю, та не тільки у "ляха собаки", а у рідного "пана-брата", з яким одним хрестом хрестилися, один борщ їли, тільки він — срібною ложкою, однією мовою говорили, та тільки він був безсердечним до свого бідного брата. І вже з цієї неволі єгипетської нікуди було не втекти, бо у самій обітованій землі народилися єгипетські фараони і закабалили народ новою єгипетською роботою.

Малоросія вочевидь руйнувалася. З сильної, грізної для сусідів держави вона перетворювалась на слабку, беззахисну країну. За кількістю свого населення вона могла поставити під рушницю 60000 тільки "спискових або реєстрових козаків, а з виборними її армія могла б вийти у поле у кількості 150000 воїнів. Між тим, вже у середині XVIII століття виявилось, що хижацтво зменшило цю армію не на десять, не на двадцять, а на 500%: півторастатисячна українська армія перетворилась на п’ятнадцятитисячну. При розгляді справ виявилось, що старшини, які захопили державні землі разом з селами і козаками, самі собі написали фальшиві купчі на ці маєтки, і були приклади, коли який-небудь пан, пожалуваний у сотники тільки 1745 року, ще 1737 року підписувався під фальшивою купчею сотником. Все це було відомо і суддям, і гетьманам, та "воспященія никто не чинил", бо в такому разі довелося б "воспящать" самим собі чинити неподобства. Ті, хто був вільним і сидів на вільних землях, доведені панами до зубожіння, самі продавали їм і свою землю, і свою волю. Таким чином щороку південно-російський народ чимдалі все більше перетворювався з вільного на кабального, а поміщича влада все чимдалі поширювалася та зміцнювалася. Найвільніша держава майже непомітно ставала кріпосницькою, а південно-російські пани ставали такими кріпосниками, якими не вдавалося бути навіть полякам, котрих так боявся південно-російський селянин. Цих сумних сторін південно-російської історії не торкалися історики, а якщо й говорили про безвиразний стан Малоросії, то винуватили у цьому зазвичай поляків, не відаючи, а, може вдаючи, що не відають про те, що ролі в Малоросії у XVIII столітті змінилися, і нащадки героїв — захисників українського народу стали його таємними мучителями. Звичайно, цього могли не знати історики, і через те південно-російські письменники-патріоти, як Георгій Каніський, оплакуючи втрату Малоросією державної незалежності, бачили чи намагалися бачити в її минулому тільки позитивні, поетичні події і не помічали поганого, що свідчило про розклад суспільного ладу і основ державності. Якби південно-російські патріоти придивились пильніше до історії XVIII століття своєї батьківщини, вони, можливо, дійшли б сумного висновку, що в їхній державі давно назрівали елементи розкладу, а, може, вони б поставили собі й таке запитання, яке виникає само собою, як тільки замислилися про долю Малоросії як держави: чи не було причиною недовговічності політичного життя Малоросії її тривале політичне єднання з іншою, також політично неспроможною державою? Чи не заразився організм Малоросії тією невиліковною хворобою, на яку страждала Річ Посполита і яка звала її у могилу? Це досить серйозне питання і відповідь на нього, на жаль, ствердна. Малоросія як держава підхопила від Польщі смертельну хворобу, яка найбільше лютувала якраз у ту епоху, котру ми тепер розглядаємо. Така сама політична нетактовність, як і в Речі Посполитій, таке саме панство, що зробило з народу робочу скотину, така ж байдужість до державних інтересів, ті ж самі партії та інтриги, той самий вбивчий деспотизм при удаваній республіканській волі — все це подарувала Малоросії Польща, і цим дарунком, згубила того, кому дарувала і свою волю, і свою державну розбещеність. В цьому плані історія Малоросії і Польщі нагадує поетичну казку Вайделоти у Конраді Валленроді Міцкевича про те, як зачумлений воїн приходить до ворожого стану і, перецілувавшись з усіма ворогами, заражає цілу армію. Врешті гине сам, але й усі вороги теж. Так загинула і Малоросія, прийнявши смертельну хворобу від Польщі, котра загинула й сама.

Розділ II

Як би там не було — чи то Польща передала державному організмові Малоросії свої смертельні хвороби, що ніби гангрена роз’їла її політичне тіло, чи Малоросія загинула від власних хвороб, — тільки у XVIII столітті в ній були всі ознаки політичного розкладу, і гайдамаччина була природним і неминучим симптомом невилікованої хвороби держави.

Але простежимо далі той внутрішній хаос, серед якого зароджувалася гайдамаччина, так само, як серед внутрішнього безладдя Росії зароджувалася і достигала близько того ж часу пугачівщина — двоє рідних дітей деспотизму, не державного, а так би мовити сімейного, патріархального.

Грабіж земель панами у південній Росії закінчився тим, що пани привласнили усю Малоросію і нікому не поступалися й клаптиком землі: ділянку, що до пограбування земель коштувала п’ять полтиників, згодом було не купити і за двісті карбованців, а через те безземелля стало долею усіх бідних. Козаки все частіше ставали "мужиками безгрунтовими", а потім поповнювали розряд голоти, для якої був один порятунок від голоду — гайдамаччина. До цих безгрунтових приєднувались "подсуседки" і "пищетные". Податки, між тим, були спустошливі, хоч казна від того зовсім не поповнювалась — все розходилось по руках тих самих панів, сотників, збирачів і писарів. За висловом Теплова, скрізь панувало "великое воровство народных сборов".

Ще Петро I звернув увагу на злиденний стан Малоросії. До нього дійшли скарги пограбованого народу і доноси козаків на власних старшин. Відкриті згодом слідства виявили безліч зловживань. Майже усі найголовніші старшини, під якими стогнала вся країна, були заарештовані і посаджені до петербурзької фортеці у 1724 році. Це ті самі особи, яких недалекоглядні противники Петра і такі ж самі підтримувачі південно-російських порядків не забарилися канонізувати і ввести у сан героїв та захисників свободи. Хоча герої ці були гідними шибениці і каторги, у наступне царювання їх помилували. До того ж, арешт головних грабіжників Малоросії не врятував її від легіону наступників і помічників, від хижаків, так би мовити, таємних неофіційних: поки вони сиділи у фортеці, інші продовжували грабувати і гнобити народ. Мало того: коли забирали одних офіційних хижаків, ті, що залишились, негайно надсилали контрдоноси, звинувачували народ, саджали до острогів тих, хто насмілився скаржитись, відбирали у них майно, і так повертали справу, що виплутували з неї своїх. Врешті виходило, що будь-яке розпочате слідство про зловживання південно-російської влади, як би суворо не велося, "всегда было долговременными многими ябедами заплетено и никогда доброго конца не воспринимало". Для того, щоб це "заплетіння" діяло надійніше, винуватці та їхні партизани вдавалися до хабарів, розкидалися награбованими скарбами, підкупали чиновників — і знову купували собі право на грабіж країни та гноблення народу. У Петербург з Малоросії летіли багаті презенти "милостивцям", дорогі коні під дорогоцінними чепраками і з срібними, позолоченими стременами, турецькі шалі, золоті кубки і карбовані золоті монети.