Гайдамаччина - Сторінка 6

У цих формах, як і у вузьких рамках, не могли вкластися бродяжницькі елементи, тому що ці рамки стискали їх з усіх боків, дихати було ніяк — та це ще півбіди; російському селянину і бідняку не до чистого і вільного повітря, — а їсти часом не було чого, — і ось дикі та голодні елементи розчавили стискуючі рамки і на свою ж голову погуляли на волі і на просторі.

На правому боці Дніпра "східцям" були раді польські поміщики і тому пільгами заманювали їх до себе, і селянин у цих пільгах знаходив собі перепочинок, якого він давно не бачив на лівому боці Дніпра, під братньою рукою малоруських старшин і панів. Залишився переказ, що князь Ксаверій Любомирський дозволив своїм закликалам оголошувати на ярмарках, на торжках, на переправах і народних зборищах, що до нього на вільні землі можуть йти усі, хай хоч і з чужою дружиною і чужими волами — він і тих прийме і буде захищати їх де потрібно. Край вважався надто багатим і казково плодючим, щоб не привабити новосельців, та до того ж пільгове життя, незначні побори і невелика кількість робочих панських днів — все це вабило українську голоту і простолюд. Казна брала необтяжливе "подимне" (з диму), а панщина складала лише дванадцять днів на рік з хати — дивовижно легке ставлення до панів. Землі родили чудово, просторі степи і луги, озера, ріки і ліси давали можливість усім без надмірної праці нагулювати дешеву скотину, тримати багаті пасіки для меду і воску, добувати сало, улюблену приправу південно-російського селянина, і виціджувати достатню кількість бочок горілки. Запорожжя постачало сюди відмінних і дешевих коней в обмін на місцеві продукти і за фабричні вироби, а також предмети розкоші. А фабричні вироби і предмети розкоші давала Польща. Селянину жилося привільно. Шляхта безневинно багатіла. Магнати вибирали скарби з земель, які ще донедавна були "руїною". Польське дворянство, по всьому, не притісняло українця, принаймні, в економічному відношенні: а це вже багато значить. А якщо й була напруженість у моральних стосунках, то український селянин і польський дворянин бачили між собою велику прірву, яка була вирита ще у давнину законом і передсудом, прірву між паном і хлопом, нащадком Сима і нащадком Хама, то цим диким передсудом селяни не ображалися, вони й самі вважали себе нижчими від панів, хоч і дивувалися, що хамська тінь не стає довшою від переходу Хама у дворяни: як би там не було, передсуд, успадкований від дикого стану людства, передсуд про білу і чорну кістку не псував відносин між хамітами і симитами. Правда, між тими й іншими існувала моральна прірва, яку поляки вважали не більш як щілиною, однак селяни не поділяли цієї думки і вважали прірву прірвою. Це вже різниці релігій. Поляки хотіли замазати ту щілину — і ось початок розладу між поміщиками у Західній Україні і селянином, власне у тій частині України, де лютувала гайдамаччина, хоч у решті Польщі селянам було важко жити і набагато гірше, ніж у новоколонізованій Україні, у Смілянщині, Уманщині і взагалі по кордонах з російською Україною.

Розділ III

Моральний розлад, що існував між так званими симитами і хамитами у задніпровській Малоросії, між католицькими панами та греко-російськими селянами, був одним з найсильніших важелів, яким була висунута на історичну арену кривава гайдамаччина. Як у всіх історичних переворотах і народних смутах найновішого часу, найголовнішим рушієм стають нерозв’язані економічні проблеми, розв’язання яких йде або ненормально, або насильницькі несправедливо, так і в гайдамаччині, рівно так і в пугачівщині, головним стимулом смути були заплутані економічні питання. Маси пугачівців рухалися магічними словами — "земля і воля", з додатком слів дешева і безмитна сіль, вільне користування ріками і озерами, винищення дворян, які заїдали і землю, і волю. Гайдамаччина була спричинена також погано складеним економічним побутом селян у східній половині Малоросії, браком землі та надмірним тиском сильних на безсильних. Однак як у піднятті пугачівщини, так і в основі гайдамаччини, крім економічного стимулу, хай і на другому плані, діяв також і стимул моральний. Після всесильних слів — земля, воля, безмитна сіль, озера і ріки завжди лунали слова: хрест і борода, і цими словами Пугачов підіймав на ноги маси народу. У натовпах простолюдинів, що валили до гайдамаччини на Умань, на Смілу і Чигирин, також чулися вигуки: "ксьондзи", "єзуїти", "віра поганська латинська", "ляхи католики".

З цього погляду гайдамаччина є не суто економічним народним рухом, а й релігійним, хоч надто сильного, нестерпного тиску в цьому плані не було ні з боку польських поміщиків, ні з боку католицького духовенства.

Як ми бачили вище, колонізаторами та улаштовувачами придніпровської частини західної Малоросії, де, власне, почалася і закінчилася гайдамаччина, були польські поміщики. Діючи досить гуманно, і взагалі набагато гуманніше за україно-російських поміщиків у ставленні до новосельців, до південно-російських селян, надаючи їм економічні пільги, польські поміщики надавали цим селянам і пільги моральні, релігійні. Хоч робили це чисто а практичного розрахунку, бо у противному разі, вони не змогли б заманити до себе українських колоністів і їхні великі маєтки довгий час лишалися б пустелями, однак найближчий і видимий результат був один: вони не гнобили селян ні податками, ні нав’язуванням їм своєї релігії. Та вони не могли залишити країну зовсім без церкви та духовенства. Будучи самі католиками, вони, звичайна річ, бажали і цілком природно, щоб в їхніх маєтках були католицькі церкви з католицьким духовенством. При всьому тому вони будували у новонаселених селах церкви уніатські. Православні церкви будувалися самі по собі старанням селян та часом за почином греко-російського духовенства, яке також стало з’являтися у новонаселених землях. Все очевидно йшло мирно і необразно для обох сторін. Поступово почали з’являтися і католицькі монастирі, так само з’являлись і православні. Польські поміщики, особливо католицькі ченцюючі ордени потурбувалися і про народну освіту, про що, на жаль, не могло чи не хотіло потурбуватися духовенство православне, як воно мало опікувалося цим і в російській Малоросії, крім хіба що великих міст, де існували школи. Звичайно, католицьке духовенство мало більше коштів і влади, на його боці були і самі поміщики-католики. Як би там не було, католицьке духовенство і більше вміло, і більше бажало, ніж православне, захопити у свої руки народну освіту країни. Усі школи опинились в руках базіліян. У цих школах навчалися діти і бідної шляхти, і заможного селянства. Вмілі пропагандисти, базіліяни повели пропаганду найраціональнішим засобом, почавши її з молодого покоління.

Все було б, очевидно, добре, та на щастя чи нещастя — у народі жили спогади про минуле, і притому такі славні, хоч і криваві спогади. На цих самих місцях, де новосельці та українці обзаводились своїм господарством, у цих степах, переораних їхніми плугами, їхні предки під проводом "батька" Хмельницького, лили потоки і своєї, і польської крові за свою свободу, за свою віру, за своїх дітей і за наступні покоління — за них, за тих, хто тепер оре землю і заводить господарство. Під цими плугами, якими вони орали свої лани, іноді хрустіли білі людські кістки, сухі черепа — і ці кістки, ці черепа, можливо, належали їхнім славним і нещасним дідам і прадідам. Діти цих новосельців, граючи у полі, знаходили деінде заіржавілі і поламані шаблі, кулі і стремена — ці шаблі, можливо, також належали їхнім предкам, цими кулями, можливо, були вбиті їхні нещасні діди і прадіди, які відстоювали від поляків цей край, свою свободу і віру. Зрозуміло, що недобрі почуття пробуджували в українських селянах ці мимовільні спогади минулого. Народ, який одного разу пожив самостійним історичним життям, не легко забуває свою історію, і для нього набагато важча втрата політичної самостійності і незалежності, ніж для народу, який ніколи не знав самостійного політичного життя. У новопоселенців західної України були спільні історичні спогади з усім південно-російським народом. А ці спогади говорили їм, як поляки спалили живим їхнього героя Наливайка, як Остряніцу та кілька десятків старшин козацьких ці поляки катували страшними муками, і, четвертувавши мученицькі їхні тіла, розвезли по всій Україні, як Зіновія Богдана та сина його Тимофія поляк Чарнецький, коронний гетьман, мертвих викопав з могил і, знущаючись з тіл, спалив їх на ганьбу усій Україні, як той самий Зіновій Богдан вирізав понад 40 000 поляків над Россю, як Тарас Трясило вирізав поляків над Альтою, а Богун топив їх в Інгулі, як поляки запрягали українців і їздили на них, як на волах, як босими примушували їх ходити по льоду — усі поляки і в усьому такі криваві відносини до поляків. Поруч з поляками у спогадах південно-російського народу стояли ксьондзи та жиди — і насильницькі хрещення немовлят у католицьку віру, і віддача жидам церков. А там "старці", кобзарі, бандуристи, лірники, сліпі народні поети, мандруючи по торжкам і майданам, або сидячі біля церковних огорож, співають про славну давнину, про предків, про війни їхні з турками та поляками. Один співає:

Ой не розвивайся ти, зелений дубе,

Бо на завтра мороз буде!

Ой не розвивайся, червона калино,

Бо за тебе, червона калино, не один тут згине.

Ой лугами та берегами розвивалися віти:

"Хочуть тебе, Перебійносе, та ляшеньки вбити…"

Ой та не велів же та пан Перебійніс та на коника сісти,

Як почав ляхів, вражих синів, на капусту сікти:

Ой як повернеться та пан Перебійніс на праву руку,

Аж не вискочить його кінь вороненький із ляшського трупу…

Другий співає про те, як у героя українського народу Морозенка ляхи і турки вирізали живе серце:

Ой повели та Морозенка та на Савур могилу:

"Ой подивися, та Морозенку, та на свою Україну!"

Вони ж його а не вбили, а не в чверть рубали.

Ой тільки ж з нього, з нього молодого та живцем серце взяли.

Третій співає про те, як жиди заарендували всі дороги козацькі, всі торги та ярмарки, ріки та озера і навіть церкви українські:

Іще ж то жиди-рандарі

У тому не перестали:

На славній всій Україні

Козацькі церкви заорендували

Котрому б то козаку, а бо мужику

Дав Бог дитину появити,

То не йди до попа благословиться,

Та йди до жида-рандаря та полож

Шостак, щоб дозволив церкву одчинити,

Тую дитину охрестити.

Такі спогади, звичайно, не могли діяти заспокійливо: в них було відлуння і гіркота пережитої слави, і гіркота незабутньої образи.