Гайдамаччина - Сторінка 4

Винуватих хижаків відпускали на волі "у чеканні від них виправлення" — та цього "виправлення" не побачила ні Малоросія, ні Росія. А далі до Петербурга поспішали нові донощики, починали нові справи. На доноси приходили передоноси, що "запліталися" наклепами на донощиків, суперників. З однієї справи виникало десять з контрмінами супроти попередніх, з новими ябедами і новим підкупом. І знову ж таки закінчувалось тим, що "соперники сыскивали способы ябеднических доносителей опровергать долголетнею волокитою и напоследок вековечным разорением жизни их".

Ми вже згадували вище, яка існувала плутанина у законах нещасної Малоросії. Це була мішанина з чотирьох різних законодавств, часом діаметрально протилежних, як от закони монархічні і республіканські. Одного судили за Литовським Статутом, другого — за магдебурзьким правом, третього — за саксонськими законами або "порядком саксонським", четвертого — за указами государя, а декого і по всіх чотирьох законодавствах разом. Кого яким законом хотіли судити, таким і судили — вибирати було з чого. Якщо не було статті з суворим покаранням для того, кого неодмінно хотіли стратити у Литовському Статуті, її шукали у "Магдебурга", не знаходили там, зверталися до інших законодавств. Якщо ображений був правим за монархічними законами, його засуджували за республіканськими. Мало цього юристи у крайніх випадках застосовували і "право громадянське", і "право натуральне": якщо людина, особливо ж бідняк, безвинна за правом громадянським, її ув’язнювали і били киями за правом натуральним. Плутанина страшна! А між тим уся ця законодавча плутанина, усі ці юридичні абсурди лягали важким тягарем на країну; йшлося про життя і смерть народу. Тільки у хаотичному стані законодавства могли довгий час існувати такі страшні і аморальні юридичні парадокси, що звалися статтями діючих законів: "якщо шляхтич заб’є до смерті простолюдина" і позивач (?!) семи шляхтичів же не знайде у свідки цього, то шляхтич, "хоча й розбійник, відприсягнутися може"! (розд. 1, арт. 24). Що це як не узаконення вбивства, тільки вбивства "низьких людей" благородними, а зовсім не навпаки. Де ж мужик знайде сім благородних свідків, коли шляхтич і пан стояли один за одного і ладні були утопити холопа в ложці води. Врешті, якщо такий вбивець-пан навіть і від присяги відмовиться, "то платитиме тільки невеликі гроші за голову" (розд. 12, арт. 1). Або, приміром: "порушник іменних указів" карається смертю, а за литовським республіканським статутом — тільки шістьма тижнями в’язниці, як за образу короля у республіці.

Ось чому Теплов мав повне право кинути Малоросії свій різкий відгук: "здавна сильні безсилих нападами грабують і ображають". А у цих сильних, за його словами, "влада, майже необмежена, а взаємне поєднання думок нерозривне".

З історії пугачівщини бачимо, що серед зол, які давили Росію і підняли замордований народ на кровопролитний бунт, було невлаштоване судочинство, яким займалися люди із "затьмареними душами" за висловом імператриці Катерини II. Таке саме судочинство з такими ж "затьмареними душами", чи не гірше, випало й на долю Малоросії. Люди, які заправляли справами у цій країні, за виразом Теплова, "суть великі ябедники", і про тямущих законників зазвичай говорили у той час, що вони люди "з оборотом", тобто такі, які з будь якої ситуації могли викрутитися і повернути справу, як їм треба, завдяки безладності законів. Це були "судьи проницательные и скороспелые на все ухватки ябеднические". Тому-то справи у Малоросії тягнуться по судах ще довше, ніж у Великій Росії перед пугачівщиною: позивачі завжди були невдоволені рішенням справ; апеляції йшли за апеляціями — з "сотенної у полкову", з полкової до генерального суду, з суду — до військової канцелярії, до гетьмана, звідти до колегії, правительствуючого сенату, до государя. Процеси тяглися десятками років. Один козак в іншого "відібрав плітку, батіг чи пужално" — і процес з цього приводу тривав понад вісім років. Один бунчуковий товариш відігнав у другого вісім гусей — процес тягнувся шістнадцять років!

"Сія ябеда у такому у них предаті і пошані (говорить Теплов), що найчастіше батьки найкращих родів таку освіту дітям дають: навчивши читати і писати російською, посилають до Києва, Переяславля або Чернігова для навчання латинській мові, якої тільки почнуть вчити, як поспішають повернути і записати в канцеляристи, де… стають вони сотниками, хоча козаки, які його оберуть, раніш і ймення його не чули".

Ось ці нібито виборні сотники й старшини, діти поміщиків і самі поміщики, ось ці пани і були лихом південно-російського народу. Із званням бунчукового товариша і військового канцеляриста були пов’язані чималі "авантажі". Вони користувалися "великою салвогвардією": кому б такий пан не зробив кривду, і де б це не було — у будь-якому полку чи повіті, на нього ніде не можна було поскаржитися, тільки гетьману. Зрозуміло, що усі бідняки, селяни чи козаки зазнавали безліч образ від цих "салвогвардійців": до пана гетьмана надто далеко і надто велика сміливість — шукати управи на високо поставлену особу. Ось ці пани і нишпорять по всій Україні, нікого не боячись, "грабують і часом розбивають у всіх віддалених кутках Малоросії".

Таким було у загальних рисах так зване "малоросійське право" або воля. "Воно суддю робить хабарником нечуваним і володарем народу, а суди — продажними; воно бідних простих малоросіян утискає; воно, наостанок, і командуючому шефу робить затемнення і спотикання правду супроводити корисною резолюцією". Куди не поглянеш, скрізь "божевілля і безлад". Громадський та економічний порядок підтримувався не правами та вільностями, що були гірші за неволю, "а грабунком та наїздом сильного на безсильного".

Наведемо деякі дані, що доводять, до яких неподобств були доведені усі відношення у цій бідолашній країні:

"Поміщики малоросіяни", які найбільше живуть "без ніяких справ", тобто марнуючи час у гульбі та на полюванні, "мають найголовнішу вправу в тому, що за ліси, очерет, за степи і млини, за підтоплення греблі один на одного наїжджають озброєною рукою, а через те виходить багато смертовбивств".

Почавши процес, поміщики "тягаються років до десяти і двадцяти, спустошуючи свій дім на користь суддям, і обтяжуючи головний суд по апеляціям нескінченними ябедними процесами — цим самим розорюючи себе". Все це так нагадує, як у Гоголя два друга посварилися через "гусака" і обидва розорилися через безкінечні процеси, і, врешті, свиня вкрала їхню справу.

Між тим, ці предки Іванів Івановичів та Іванів Никифоровичів утримували в жорстких лабетах не тільки селян "ґрунтових і безземельних", не тільки "підсусідків" та "злиденних", а й вільних козаків, бо "як можливо, щоб козак, бідний і безпорадний, не підкорився сотнику у сотні чи сильному поміщику у тому селі, де він козакує? Будь-який сотник ще не встигне на свою сотню заступити, як йому козаки вже і дім будують, вони ж і перші сінокосці для його скотини і перші підводчики, не кажучи вже про інші послуги".

Поміщики, звичайно, "націджували" у себе вина стільки, що не могли "вишинковувати" (розпродати у власних маєтках, і тому більшу частину віддавали нібито на комісію козакам, особливо таким, які найвірніше у них "замотатися" могли. Коли ж козак справді замотувався, тобто не міг усього виплатити, то поміщик, "вимучивши у нього обрік" (посвідчення про борг), бив на нього чолом, і у козака віднімали землю, будинок, а сам він йшов у ярмо до поміщика. Таким чином і без захватів козаки "перетворювались на мужиків". А ті останні — "малий народ, або сарана, тобто мужики, лишаються без шматка хліба і вмирають з голоду, або віддаються в роботу і підданство тим, які… з запасом живуть". І знову ж таки все йде до панів, старшин та "їх свояків".

Врешті, злиденному стану південно-російських селян сприяло ще одне зло, якого не було у великій Росії напередодні пугачівщини, — це вільний перехід селян з місця на місце, обставлений такими умовами, що селянин, причому не тільки податного стану, а й дрібний землевласник, неодмінно розорявся. Вільне пересування селян, як воно сприймалося у Малоросії, було причиною того — за словами сучасника, що "бідні поміщики час від часу стають все біднішими, а багаті — багатшими; а мужики, не відчуваючи своєї загибелі, стають п’яницями, неробами і жебраками, вмираючи з голоду на благословенній плодючістю землі".

Цей вільний перехід був згубним за таких причин: багаті поміщики, у яких було "рясно земель — чи пограбованих государевих, чи забраних за шинковий борг, чи спустілих після розорення нероб", звичайно підсилали до чужих селян свого слугу переважно у маєтки бідних поміщиків. Слуга спокушав селян великими пільгами. Таким чином поміж селян проходила чутка про те, що у якогось поміщика віддають землю задарма та ще й з певними пільгами. Подібні чутки й досі хвилюють усю Росію, особливо, коли надходять вісті, що на Яїку молочні ріки — масляні береги, що в Анапі дають багато грошей на поселення, а на Амурі кожного поселенця роблять поміщиком над китайськими селянами. Так було і в Малоросії. Шпигуни багатих поміщиків, переходячи з села у село, хвилювали народ таємними обіцянками, а між тим на землях цих поміщиків, які хотіли залучити до себе чужих селян, виставлялися великі дерев’яні хрести з писаними об’явами для письменних, а для неписьменних позначалося "просвердленими щілинами" на скільки років переселенцям обіцяють пільги від усіх "чиншів", тобто оброків і панщини. Селяни ж з свого боку, блукали з одного місця на інше, шукаючи, чи немає де хреста і скільки на ньому просвердлено щілин. І ось мужик "прочує про новий заклик на слобідку і шукає нового хреста, ось так весь свій вік блукає і ніде не заводить свого господарства, таскаючи за собою з села у село і свою сім’ю". Все це новий привід до розорення селянина: знаючи, що незабаром доведеться шукати хрестів і щілин, вони не заводять свого маєтку, щоб було зручніше потайки виселитися, бо інакше "поміщик під приводом того, що все, що має мужик, він нібито нажив на його поміщицьких ґрунтах, провідавши про його наміри, забере собі весь його маєток, на який за статутом він має право".

Так поповнюються і без того багаті маєтки панів-магнатів і бідніють бідні поміщики і остаточно убожіють селяни.