Глитай, або ж павук - Сторінка 2

---

Кажу вам, що мені дійшлося до того, що хоч візьми та укоротай собі віку або ж іди за першого ледащицю або п'янюгу, щоб мати хоч яку-небудь заступу!.. Вже там що доводилось на самоті терпіти, про те знали боки та печінка, зате при людях була заміжньою і хазяйкою!..
Бичок. Плювать на те пащекування!..
Стеха. Звісно, вам плювать, а нам одбувать!
Бичок. Так ось же слухай, стара! Щоб ти запевне знала мою добрість і мою прихильність до чужого горя, мушу тобі і на цей раз допомогти. Хоча я й знаю, що, може, цих грошей ти й повік мені не віддаси, але ж, як той казав: де вже наше не пропадало. (Усміхається). Чув я, та ще й не раз чув, бо в мене скрізь є вуха, що ти мене перед людьми лихословила і усім на мене скаржилась… Хе-хе-хе! Так помогти, га?.. Мушу і цей раз визволити тебе з оказії, пам'ятаючи повсякчас, що роблю те задля бога, шукаючи душі своїй спасення! А друге те, що чесная ти людина, Стехо, через те я тебе почитую і зневагу твою до мене забуваю!
Стеха (хапає його за руку і цілує). Ох, батечку ж мій, я вже й не знатиму, як за вас бога молити.
Бичок. За ці словеса велике тобі спасибі. Молись за грішну мою душу, чесная вдово!.. Ох, грішні ми, грішні! Ходімо ж до горниці, я дам тобі грошенят! (Пішли).

ЯВА 4

Олена виходить з-за лаштунків і придивляється.
Олена. Куди ж це мати пішла? Певно, до глитая!.. Вже зборщики поцінували телицю, ось-ось і до скрині доберуться, либонь, і одежу хочуть поцінувати.

ЯВА 5

Христя виходить з другого боку з відрами.
Христя (балака швидко). Здрастуйте — не застуйте! (Регоче). Здорово, Оленко, чого-бо це ти така засмучена? Що то у вас за люди на подвір'ї?
Олена. Хіба не знаєш: урядник та зборщики!
Христя. Учора були і в нас ці гості. (З смутком). От і купила я собі на спідницю та на хвартушок, і нові чоботи купила!.. Повнісіньку скриню накупила усякого добра! І в скрині пусто, і в кишені не густо! Аж дві весни й два літа заробляла поденно: великі гроші віддавала батькові, а п'ятаки та гривні виховувала, та й виховала мало не на вісім карбованців, а вчора як прийшли оті здирщики — бодай їх за печінки узяло! — та як почали цінувати… Батько об поли руками б'ються та бідкаються, мати плачуть, а дітвора дрібна як підніме реви та галас! І-і, лихо, хоч з хати тікай! Мене за серце як ухопе, як ухопе! І вже, сестричко, й не тямлю, як я вбігла в комірчину, витягла з-під солом'яника свій клад, вбігла в хату та й жбурнула його здирщикам межи очі, так-таки й жбурнула — от єй-богу! А далі сама як заголосю! І обідати не сіла, поки не догулась та не доголосилась до того, що аж батько налаяли і мало не оддубасили! От тобі, Христе, і спідничка нова, от тобі й чобітки з підківками! Прийде різдво — усі ж то, усі дівчатка вирядяться, як квіточки, як лялечки, у нове та в модне, а я одна, мов та сирітка, буду у старенькому… Ніхто й глянути не схоче на мене; усі хлопці відчахнуться від мене, бо, звісно, у старенькому.
Олена. Не печалуйся, щебетушечко, кому ти до вподоби, той і в старенькому зачепе!
Христя. Я й колядувати не піду; ні на вулицю, ні на скобзалку не вийду, ховатимусь від людей. (Помовчала трохи, далі озирнулась і тихо балака). Хіба признатись тобі, сестричко?
Олена. Певно, вже покохала когось?..
Христя. Єй-богу, я тобі признаюсь, а ти, зозуленько, порадь мене якнайкраще! (Знов озирається). Я вже зовсім подала слово Максимові, казав, що після Дмитра прийде з старостами. І люблю ж я його, господи, як люблю! А що, як батько та не захочуть віддати мене за нього?
Олена. Та куди ж тобі ще заміж? Чи тобі є год з вісімнадцять, чи пак і нема?
Христя. Не знаю! Батько знають, а я не знаю! Та хоч би й зовсім молода, так кажу ж тобі: люблю його, що й душі не чую! А як він мене любить, господи! Як дуже любить! Ми вже кохаємось собі давно-давно! А як ми собі — так аж чудно! У петрівку, на другім тижні у вівторок, зустрілись ми на громадській греблі по той бік ставу, і як кумедно зустрілись: ходила я, бач, гусят шукати! Ходжу понад ставом та все: гусю-гусю-гусю! А вони запливли аж геть під очерета та, знай собі, хлюпощуться та глитають ряску. Почало вже й сонечко спочивати, а далі й смеркло, а я ж ходжу по березі, як манія, та кличу гусят. Далі тілько що зійшла я на греблю, аж зирк! щось іде назустріч, порівнялось зо мною. "Добривечір!" — каже. А я зараз-таки його й пізнала та й не пам'ятаю, чи одказала я йому що, чи ні, бо так засоромилась, що й господи! Чую, що лице моє, сестричко, мов вогнем запалало і серце ніби стало рости і ширитись у грудях; склепило мені устоньки, і словечка не промовлю, стою ніби зачарована, от, єй-богу, правда! Далі він питає: "Що це з тобою, голубко, діється?",— а я мовчу, мовчу, неначе оніміла! Далі бере мене за руку і стиха промовив: "Недаром мене, мов маною, сюди вело, то ж серце поводатарем було!" Од цієї мови я ніби завмерла; і здалось мені, що та люба мова понеслась геть по річці і далеко-далеко луною одкликнулася, і ніби все замовкло навкруги, і вітрець затих, і хвиля полягла, і очерет задрімав!.. Через яку годину плеснулась рибка проти зорі, і тоді тілько я трепенулася,-і тоді тілько почула своє серце, почула, як воно виразно токотить, і ніби хочу глянути йому в вічі, хочу забалакать — і не можу… "Може, я тобі, моя квіточко, не до любові?" — спитав згодом і хотів випручати свою руку з моєї, а я удержую і так щільно стискаю її, ніби боюсь упустити свою долю, своє щастя!.. І вже й не пам'ятаю, як він мене приголубив і начав цілувати. Довго-довго цілував! І тихо-тихо промовляв та так же любо, мовби соловейко щебетав,— що слухаєш те щебетання і начебто й нічого не зрозумієш, а серцеві любо: частіш воно якось б'ється, і груди все вище здіймаються; і почнеш зітхати все частіш і ніби сумніш,— а все ж таки слухаєш того соловейка і не наслухаєшся!.. А далі — ох сором же який! — і я його поцілувала. Цілуємось та пригортаємо одно другого до серця! І чималу ж таки годину ми так простояли, бо як прийшла я додому, то вже наші спали, ніде по хатах не світилось… Заглянула в хлівець, аж і гусята дома!
Олена (зітхнула). І все те минеться, як любий сон, і розмається, як марево восени!
Христя (з ляком). Що ти говориш, сестричко? Не лякай мене! (Помовчала). Ото увійшла я тихесенько у повітку та й лягла… Що ж ти думаєш, сестричко, не спиться, та й годі! Тілько що заплющу очі, так він і маріє передо мною, так його обличчя і змалюється перед моїми очима! Чую, перші півні проспівали, далі другі, аж і треті; а соловейко десь далеко-далеко так і виляскує, так і виляскує, аж луна йде! Почали вже й гуси на ставку герготати, зашавкотіли утята, ластівочка на бантині тихо-тихо защебетала… Зовсім уже начало на світ благословитись! І через превелику силу заснула я, та так заснула, що ледве-ледве мати розбудили!.. Як збудили, та й питають: "Якого це ти, доню, Максима у сні кликала?" А я як схоплюсь, та з комори, та навтіки… аж біля річки зупинилася; і тілько тоді й опам'ятовалась, як з річки свіжою водицею умилася!.. (Помовчала). Скажи мені, Оленко, чи й ти свого Андрія так любиш?
Олена (з великим смутком). Ох, лучче не питай!
Христя. Як же це, сестричко? Ти плачеш? Та господь з тобою!
Олена (показує на серце). Бо тут повно і щастя, повно й сліз!
Христя. Не розумію я тебе! Ох, як же я забалакалася з тобою, прощай, сестричко! (Пішла).
Олена (одна). Щаслива ти, доки серцем ще живеш, доки на думці чорні брови милого та карії очі; тепер тобі тілько й гадки, щоб побачити милого, почути його любую розмову, пригорнутись до його серця!.. А й ні гадочки ж тобі об тім, що згодом станеться, що спіткає опісля? І я ж така була щаслива! А й чи давно то було, а вже той рай заростає терном колючим; минулося безпечне та світле щастя, мов пташечкою пролинуло, мов вихром пронеслося… Тілько іноді замиготить перед очима веселая гадка про те щастя й піддурює хворе серце, а через хвилину знов у душу заповзає смутна думка і заквітчує її отрутою-зіллям! Знов невсипуче щоденне бідування з'ятриться у душі незгоєною болячкою і придаве її, мовби скибою важкою. Тяжко жити у світі з щирим коханням! Нащо бідній людині у грудях чуле серце? Легше б було жити без почуття і бідкатись з холодним серцем!.. (Задумалась).

ЯВА 6

Виходять Бичок і Стеха.
Стеха (вже під чаркою). Воно правда, добродію, що краще, як хата добре вкрита, а свита гарно… Ну, та вже коли хвортуна плаче…
Бичок (побачив Олену). Здоровенька була, Олено Юхимівно! (Сміється). Загордувала, що вже й не вітаєшся зо мною!
Олена. Чому ж не привітатись? (Уклоняється). Та й чим би то я мала гордувати? Мамо, йдіть мерщій додому, бо там вже й до скрині добираються.
Стеха. А дулі їм з маком! Осьдечки гроші. (Показує бумажні гроші). І теличка-первісточка буде у хлівці, і одежинка у скриньці! Зась їм та дуля з маком!.. Ох, дитино моя люба, дитино моя паняночко, краще б мені було бачити тебе за нелюбом у розкошах та у добрі, ніж за милим, та в нужді! Прощайте, Йосип Степанович! Пошли вам господь щастя й віку, і куди тілько думка ваша сягне, щоб усе так сталося, як забажається. (Пішла).

ЯВА 7

Бичок і Олена.
Бичок. Але ж ти ще краща стала, як дівкою була!
Олена. То нехай воно при мені й зостанеться.
Бичок. Чого ж ти так скоса на мене поглядаєш, ніби ягнятко на вовка?.. (Усміхається). Хіба у мене такий страшний погляд?
Олена. Ні, погляд у вас лисичий, та вовча думка!
Бичок. Ай-ай-ай! А рученята які стали чорні!
Олена. Он у вас і білі руки, а душа…
Бичок. Живе тобою, тобою дише!..
Олена. Чи вам же пристало балакати про кохання? Від вас вже землею смердить!
Бичок (сміється). Не сердься, моя квіточко! (Хоче її обняти). Золото — не молодиця!
Олена. Ну-ну, рукам волі не давайте! Ач які! Перед людьми вдаєте з себе святого та божого, а наодинці — бісові рідня?
Бичок. Нащо ж господь і дає красу, як не на те, щоб на неї задивлялися?
Олена. Та хоч би й так, то не вам вже про кохання казати!
Бичок. А я все-таки кажу, що люблю тебе, як-дочку, як…
Олена. Знаю я вас!
Бичок (зітхнув). Ти все-таки не віриш, що я добрий чоловік!
Олена. Добрий! Як спите, то їсти не просите!
Бичок. Ти усе шутками та жартами? І дай боже шуткувати, аби б не сумувати! (Зітхає). Боже милий! Усім людям я люб'язний, тілько тобі, моя горличко, моя квіточко… Чого ж знов шпигаєш мене гострим поглядом? Вір не вір мені, а я скажу напрямки, що один твій ласкавий погляд — і пан я над панами!
До нього тим часом підкрався Мартин.

ЯВА 8

Ті ж і Мартин.
Мартин.