Глитай, або ж павук - Сторінка 5

---

Де лист від Андрія?
Бичок (убік). Вже довідалась? (До неї). Нема у мене ніякого листа!
Олена (просячи). Віддайте, батечку, голубчику! Віддайте!
Бичок (зітхнувши). Бідна, бідна ти, сиріточка! За цілий рік діждалась одного листа, та й той… Жаль мені тебе, дуже жаль!.. Я хотів затаїти його від тебе, та писар побачив, що з Херсона, та й догадався, від кого він… На, читай, безталанная сирітко: тут твоя смерть! (Дає лист).

ЯВА 6

Ті ж і Стеха.
Олена (цілуючи лист). Тут, тут мої мрії, мій спокій, мій талан! О серце, бідне серце, щасливе серце! Тут мій смуток, тут мої і радощі!.. (Розвернула лист и дивиться в нього). О горенько ж моє тяжкеє, о боженьку мій! Яка я нещаслива, що не вмію й словечка прочитати!.. Він, мій милий, пише до мене, він балакає зо мною, вітає мене, а я… Одне б тілько словце прочитати своїми очима, і я б половину серця віддала!.. (Знову цілує лист). Дружинонько моя, світе мій, думко моя!.. Ох, яка ж я безталанна, яка я бідна. Я тілько плакати вмію, та ридать, та серце кров'ю обливать!..
Бичок. Цілуй, цілуй свою отруту, пригортай до серця жало гадюки!
Олена (не слуха його). Я піду зараз до писаря або до дядька Мартина, він мені його прочита!.. (Побігла з хати).

ЯВА 7

Бичок та Стеха.
Стеха (швидко). Що ж там Андрій пише?
Бичок. Краще не питай! Другу покохав, ось що! І не вернуся, каже, вже ж ніколи, і не сподівайся мене бачити.
Стеха (сплеснула руками). Ох, боже ж мій, що ж це у світі діється? Лишенько невсипуче, причепилося ж ти до нас гірш пропасниці… Проклятий Андрій, проклятий! А як же вона його любила, як кохала, як анголи люблять бога!..
Бичок. Та годі тобі, стара, вбиватися. Що з воза упало, те пропало! Гріх тобі так за одною дитиною пеклуватися і печалюватися, а про других забувати, а у тебе ще їх тройко, треба поберегти себе задля того дріб'язку; що вони будуть без тебе, як горобенятка без матері, як голубеняточка без неньки-голубки!
Стеха. Знаю, що тяжкий гріх, коли ж не можу я забути тієї зневаги, тієї наруги від того недолюдка, луциперового сина, пекельної душі! Проклятий, проклятий ти, Андрію, на цім і на тім світі!
Бичок. От Гордій Човгало, той добре розсудив! Адже чула, як поліз до його дочки Христі свататись Максим Лупаленко? Тож торік уосени сватався, а це знову сунувся було — оце після маковія, так Гордій і підніс йому такого гарбуза, що ледве намацав двері,— хотів бити і його, і старостів! Кажуть, що Христя заслабла і не встає, зовсім немощна… Та нехай лучче перехворіє, ніж піде за обідраного злидня!.. А Максим з переляку чи, може, від сорому кудись щез, мов у ополонку впірнув!

ЯВА 8

Ті ж і Олена.
Олена (мов несамовита). Мамо, мамо, рятуй мене! Зрадив, зрадив милий! Нема мого Андрія, нема мого сонця!.. Ох, гину ж я гину, як горличка без голубонька!.. Боже, покарай Андрія, пошли на нього невимовне лихо, щоб не мав він ні хвилини супокою, ні жодної хвилиноньки світлої!.. Округи серце його гадиною шипучою, щоб пила з нього кров по рісочці, доки й віку його!.. Оповий його спокій чорною хмарою, влий в його душу вогню пекельного, щоб тліла вона, не стлівала, щоб горіла і кипіла смолою смрадною… (Падає на лавку).
Стеха. Дочечко моя любая, лишенько мені з тобою!
Бичок (встає). Прощайте, бідолахи! Гірко мені дивитися на ваше горювання, не можу я… сльози мене душать!.. Тілько не забувайте, що у вас один зостався приятель і повсякчас прихильний до вас: я! (Пішов).
Завіса падає

ДІЯ ТРЕТЯ

Хата Стехи.

ЯВА 1

Олена (сама). Андрію, Андрію, отруто моя!.. Невже ж ти зрадив мене? За віщо ж, голубе мій, кате мій?.. Дядько Мартин хрестився і присягався, що чув і він од якогось чоловіка, що Андрій покохав другу!.. І ворожка гадала і теж сказала, що швидше місяць з сонцем зустрінуться, ніж я з своїм милим!.. Ох, як же мені важко! Що ж мені, бідній, подіяти? Насміявсь ти з мене, Андрію!.. О, як би я хотіла насміятись над тією гадиною, що відірвала тебе од мого серця!.. Як же б мені це зробити? Не зрозумію!.. Хіба на гріх піти? Страшно, страшно!..

ЯВА 2

Входить Стеха.
Стеха. Доненько, доненько, дитино моя любая! Заспокойся ж хоч на хвилиночку!.. Не вбивай же мене своїм жалем!.. Сльозами та смутком не вернеш того, що вже минулось!
Олена. Ох, яка страшна правда!.. (Підвела голову, підійшла до матері і взяла її за руку.) Мамо! Придивляйтесь на мене, придивляйтесь пильно! Кажіть щиру правду, як богові святому: чи вже ж змарніла моя врода, зав'яла моя краса? Чи вже ж погасло у очах моїх безкрає чарівне щастя, уста мої стеряли чарівний посміх; чи злиняли чорні брови, личенько змарніло?.. За що ж Андрій мене зрадив?.. Він пише, що покохав другу, кращу й багату!.. А я бідна, убога! А де ж він знайде таке серце?.. Моя краса, мої карі очі, мої уста рожевії,— нащо вони? Нікчемне, негідне це багатство!.. Та, друга, у гарній одежі, у дорогім намисті, а я у латаній сорочці. О, постривай же, мій милий, пожди, мій коханий Андрієчку: уберусь і я у оксамит та в золото!.. Ідіть, мамо, зараз до Йосипа Степановича: нехай іде сюди, нехай зараз несе дороге намисто, персні золоті! Нехай несе гроші, більше, більше грошей!.. Чого ви дивитесь так на мене? Я боялась гріха, бо боялася бога: в Андрієвій правді, в його серцеві все було моє щастя, весь мій спокій, всі мої надії!.. Андрій зрадив мене, стоптав правду, зламав слово, і нема у моїм серцеві бога. Тепер я гріха не боюсь, а бідності й злиднів не хочу! Не жахайтесь, мамо! Кличте мерщій Йосипа Степановича!.. Не я перва, не я й остання. Чим я краща від других? Ідіть же, ідіть скоріше!.. (Випихає матір з хати). На гріх іду, на поквол людям, на радість сатані і всім пекельним душам!.. Зроблюсь відьмою, чаклівницею, перекинусь у пташечку манесеньку, у звіра, у комашку і знайду тебе, Андрію, зраднику мій, кате мій!.. Геть, сльози з очей, геть, смуток!.. Смійтесь, очі, співайте, устоньки!.. Пісню, пісню!.. (Здавлює голову). Усі, усі забула!.. Не згадаю ні одної!.. Згадала. (Подумала). Та голосу не одведу… (Промовляє пісню, музика тихо награє голос).

В кінці греблі
Шумлять верби,
Що я насадила,
Нема мого миленького,
Що я полюбила.
Ой немає і не буде
Поїхав за Десну,
Рости-рости, дівчинонько,
На другую весну.
Росла-росла дівчинонька
Та й на порі стала,
Ждала-ждала миленького
Та й плакати стала.

(Говорить). Та й плакати стала!.. Та й плакати стала!.. А я плакати перестала!.. (Задумалась). Боже, прости мене! В чім прости? В чім я согрішила?.. Не знаю!.. Андрій!.. Нема Андрія!.. Помолюсь господеві, уостаннє помолюсь!.. (Довго думає). Як же молитись?.. Забула, усі молитви забула! У голові важко, немов памороки мені забило і розум замурувало кам'яною стіною… Нема в серця ні жодної молитви, і саме серце стерялось, збожеволіло… (Встає і, як сніп, звалилася на лаву, упали руки, голова звисла). Не вмію молитов, не вмію думати, не вмію плакати!… Забула, усе забула!

ЯВА 3

Входять Бичок і Стеха (вже під чаркою).
Олена (тихо). Ось і смерть моя! А я і кришечки не лякаюсь і не здригнусь!
Бичок (залицяючись). Ну що, анголятко моє, вже заспокоїлась?
Олена. Заспокоїлась!.. Не плачу і не сумую… а згодом буду реготать!
Бичок. Позвольте біля вас сісти?
Олена. Сідайте!.. Чого ж ви так здалеку? Сідайте ближче! Знаєте, як у пісні співається: "Зелененький барвіночку, стелися ще нижче, а ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче!" Я Андрієві колись приспівувала цю пісню; і вам би заспівала, та не нагадаю… Як ще не була зарученою, то господи як любила Андрія: було, жду зірочки вечірньої, як пожовклая травиця сльозинки-росинки! Було, вистою з милим од вечірньої зірки і до ранньої, цілую, милую його карі очі, його чорні брови!.. І здавалось мені, що у ту годину все замовкало і замирало, немов закохане, немов зачароване; і небо, і зорі, і місяць білолиций ніби усміхались і втішались нашим коханням, вітерець боявся подихнути, щоб не сполохати своїм повівом того невимовного щастя; і соловейко німів і затихав, прислухаючись до тих любих речей, щоб завтра їх переспівати на увесь мир,— найголосніше, найлюбіше. (Засміялась). Давно-давно це було!.. Йосип Степанович, багато є у вас грошей?
Бичок. Стане, государине моя, на мій вік!
Олена. А на мій?
Бичок. І на ваш стане!
Олена. Добре тому на світі жити, у кого багато грошей: куди оком скине — усе його!
Бичок. Так, так, государине моя! (До Стехи). Що ж, Степанидо Михайлівно, ставте на стіл, що ви там принесли; здається, там усього доволі є, тілько чарки бракує?
Стеха (порядкує). І чарочку зараз подам! (Шукає на полиці).
Олена. Чудно якось на світі діється!.. І що мені на думку спливло? Гм! Колись-то, ще як я була молодою, а вітчим за щось мене вибив та й випхав з хати,— а мене страх як ненавидів вітчим, багато я синяків виносила від його рук! — ото я і пішла собі до ставу, сіла на камені та й плачу; чую, щось ніби співа, а глянула убік, аж дивлюсь: лежить собі під вербою у холодочку якийсь-то панич і виспівує, і та пісня навіки запала у моїй душі:

Одному доля запродала
Од краю до краю,
А другому зоставила
Те, де заховають!..

Чудно, чудно!.. "Те, де заховають!" А ще дивніш ось що: що учора була я заміжня, а сьогодні не жінка, не дівка!.. І учора ненавиділа я вас, Йосип Степанович, господи, як ненавиділа, а сьогодні здаєтесь ви мені не таким вже гидким та страшним!.. А ніхто ж то не вгада, що завтра буде. Може, завтра я вас покохаю!..
Бичок. Дай господи, дай господи!
Олена. Персні ви принесли? А намисто?
Бичок. Осьдечки ж!
Олена. Давайте сюди! (Бере намисто). Дороге та блискуче!.. Оця-то блискучість і красує очі, і підкупав розум, і дурить серце, і ламає волю!.. (Надіва собі на шию). Чом ви дзеркальця не принесли, я б подивилась на себе!..
Бичок. Завтра все получите! Вип'ємо ж з вами, Степанидо Михайлівно, а Олені Юхимівні піднесемо канфетів. (Подає їй тарілку з конфетами).
Олена. Ні, і я вип'ю з вами!
Стеха. Чи ти з розумом? Ніколи не пила!..
Олена. А тепер питиму! "Горілочка тума зведе хоч кого з ума!" А мене наведе на розум!..
Бичок. Це не горілка, а ром; я його держу задля нашого станового, він дуже прихильний до цього напитку; та він і з чаєм, і з кохвієм його п'є, і до страви, і після страви… А позавчора ночував у мене справник, так мало не цілу пляшку випив… Ну, дай же, боже, щоб усе було гоже!
Стеха (зітхає).