Гнів Перуна

- Іванченко Раїса -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Гнів Перуна

Оглавок перший

У тенетах диявола

Не утримуй слова, коли воно може допомогти. Бо в слові пізнається мудрість і в мові — пізнання.

Із книги премудрості Іісуса, сина Сірахова

Довготелесий, кістлявий старець широко ступав звивистою стежиною уздовж порослого бур'янами насипу. Коли звідси, з цього крутого узвишшя[1], поглянути вниз, куди безладним товпищем збігають явори, осокори, верби, дуби, клени, непролазні зарості черемхи, терну, бузини, то за їхніми ще безлистими кронами можна угледіти широку світлу смугу ріки. То Дніпер. Старечі примружені очі хоч і далеко бачили, але вже не могли достеменно розгледіти, який він, оцей повноводний весняний Дніпер, у цю мить, — тихий чи гнівний? Напевне, шумував білими гребенями хвиль. Напевне. Бо інакше сьогодні не могло й бути! Сьогодні все мало обурюватись, повставати, розплескувати гнів, подібно до того, як він клекоче в душі цього сивого старця.

По той бік стежки, вгорі за насипом, тягнеться дерев'яна огорожа. В крем'янисту землю цього високого берега Дніпра міцно вросли високоглаві храми Печерської обителі. Туди не хотів дивитись.

Сердито цюкав сучкуватою патерицею стежину, побіч якої шелестіла на вітерцю торішня лобода, шурхотіло сухе бадилля череди і петрових батогів…

Не завважував того. Велика суха правиця в синіх мотуззях випнутих жил до болю в суглобах стискувала лискуче навершя ціпка. Підставляв обличчя пахучому квітневому вітру. П'янило терпким молодим зелом, бруньками, вільгістю землі. Дурманилась голова. Куйовдилось рідкувате, але довге, до пліч, волосся. Куйовдилась густа біла борода. Прозоро-злинялі очі напружували зір, вдивляючись у далечінь. Але чи й бачили що. Гнівно бурмотів:

— Горе тобі, людино, коли син чоловічеський тебе зраджує. Горе тобі…

Кому посилав ці слова? Кидав їх собі в душу, аби дошкулити її ще болючіше? Чи хотів ними пронизати котрогось із своїх зловтішників?..

На спині вітер напинав, яко вітрило на лодії, чорну рясу. Вона била по колінах, обліплювала ноги, лопотіла довгими полами. Старець на те не зважав. Хмарив чоло. В бистрих зблисках очей чаївся гнів.

Ворушились запечені старечою смагою вуста. Негоже ченцю, служителю Всевишнього господа, піддаватись мирській суєті, де тебе повсюди підстерігає диявольська спокуса. Звертайся, людино, у молитвах своїх до всеблагого, возложи тягар тлінного життя земного на його плечі, а своїм терпінням і смиренством набувай спокій для душі!..

Терпінням і смиренством…

Та ба! Диявол від самої заутрені ловить сьогодні душу отця Нестора в свої тенета! Відколи ігумен обителі Печерської повідомив чорноризцю-книжнику, що забирає в нього державний пергамен і віддає новому літописцю — Сильвестру. Бо так хоще новий князь… Володимир Мономах так жадає!..

Забрати його пергамен! Скільки літ Нестор труди свої клав у нього! Скільки дум над ним передумано! Душею сам возносився й іних, несмислених, жадав підняти над мізерністю й жалюгідністю світу. А тепер сії нікчеми недолугі виривають у нього найдорожче.

Забирають чадо його, кровію, потом, палким помислом виплекане за довгі й багатотрудні літа.

"Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що запираєте царство небесне людям, бо самі не можете увійти і жадаючих увійти не допускаєте…"

Цюкнув патерицею тверду стежку — неумисне влучив у босу ногу. Нехай! Нехай болить і тіло. Може, душі полегшає.

Уста шепотіли молитви-каяття: "Боже, подивися на смирення моє і на труд мій чесний і прости всі прогрішіння мої!.. Грішний бо єсмь!.. Щодень грішив помислами, нощеденно[2] побільшуючи тую скарбницю пізнання для людей. Але забув, що всеблагий господь учив: "Де скарби ваші, там і серця ваші". Іще сказав ро таких, як він: "Безумцю! В сю ніч душу твою візьму, зібране тобою кому дістанеться?"

Грішний єсть отець Нестор. Гадав, що ті його скарби людську душу збагатять, висіють мудрість і добро у серцях нерозумних. Тепер же збагнув, що все те — лиш бісівські тенета. Нікому не потрібні на сьому світі оті його знання і його правда. Мабуть, і справді, лиш на небесах, серед райських садів та білокрилих янголів, може витати мудрість і помножуватись добро в душах праведників. На сій же грішній землі для них існують самі спокуси…

Молитися… молитися йому треба. Нести поникле чоло до святого бога, до чистої богородиці, матері божої, й своїм відреченням од суєти і терпінням цього упослідження та приниження його душі дістати право хоч на потойбічне визнання всеблагого. А сей брудний смрадний світ нехай гине в блуді, пристрастях, братовбивствах. Йому, отцю Нестору, тепер до нього геть зовсім немає діла!..

Тепер нехай отець Сильвестр… Та обида знову гаряче бунтує в Несторовій душі. Але чому саме — Сильвестр?.. Чому саме цей лукавець слимакуватий, для котрого немає нічого святого й доброго на землі?.. Та він же що завгодно напише у державному пергамені! Може звеличити нікчему, може знікчемити великого. Правда людська його ніколи не бентежила. А літописець через те й має право на минуле, щоб зберегти правду для майбутнього!

Але не буде Нестор пектися за того Сильвестра. Йому віднині треба свою душу рятувати. Огородити себе вірою і сподіваннями на бога й добро, виповнити себе спокоєм, аби достойно зійти з цього світу. Його стежка ось-ось обірветься… назавжди…

Нестор щосили змушував себе думати про власну душу і про власний спокій. Як порятувати свою душу? Тільки душу. Бо силу плоті він давно убив у собі. Тепер хай душа його не стрічається з підступами диявола! Нехай янголи проведуть її крізь муки пекельні до світла божого милосердя. Амінь.

Чернець раптом спинився. Вітер лопотів рясою за спиною. Ніби прагнув остудити його розпалені кривдою думки.

Втомлено склепив повіки. Набрав повні груди повітря. Обома руками схопився за патерицю.

Прийшов. От і кінець його стежці…

Поглянув униз, на широкі заплави Дніпра. На синє безмежжя лісів. Благодать божа! Краса землі-матері…

За цією кручею, на якій він стоїть, Дніпер-ріка круто повертає праворуч і ховається в зелено-імлистих хвилях лісистих пагорбів. Під ногами — крутопадь високого берега. Дикі чагарі й запусті. А над головою — високе синє небо. Шарпає вітер, жене білі хмари.

Купчасті волохаті хмари. Низько пливуть вони над дніпровими схилами. Черкають м'якими крилами бані храмів і верхів'я тополь. Ніби жадають підхопити з собою й отця Нестора. великого Грішника земного, аби вознести над світом. Над усією весняною землею, яку він так гаряче любив, яку палко жадав засіяти добром і мудрістю. Отож чоловік і грішен тим, що вірить у неможливе. Бо те одному лише всеблагому дано!

Іще гріх єдин знає за собою: любить милуватися красою. А може, се і не гріх, бо усяка ліпота — творіння духу божого… Тому вона і заспокоює його знівечене серце й розбурхані мислі.

Що є ницішого в людині за суєту людську? Подивися, чоловіче, довкола себе, на отсей безмірний і вічний світ, і ти збагнеш свою велич і мізерність своїх жадань. Що ти єси під небесами? Бистрогаснуча іскра, миттєвий кволий спалах. Не здатен він освітити землю ані Серцем, ані Мислію, ані Словом. Для того ще потрібно, аби довколишні вміли дослухатися до твого Слова, а не до пихатої гордині чи до свого нікчемного страху…

Невтішна образа знову заскиміла в підтоптаному серці. Віддав людям усе багатство, що носив у мислях і в душі, а вони взяли його своїми брудними ручиськами й кинули під ноги нечестивцям. То чи варто було стільки літ над столом спину гнути?!.

Знову бісівські спокуси печуть мозок. Благий отець Феодосій, коли ще був живий, учив братію чернечу не клопотатись майбутнім днем. Скільки чудес сотворив задля того, аби навчити, як треба жити сьогоднішнім. "Господь бог сам потурбується за тих, хто молитви свої йому посилає", — мовив печерський владика.

Він же, Нестор-чорноризець, согрішив також і супроти сих повчань святого отця ігумена: таки ж клопотався майбутнім. Не своїм, правда, а майбуттям землі руської і роду-племені руського. Отож і лишились на душі його відкриті рани. Сіллю посипає їх тепер. Забув, що писали мудрі апостоли божі в святих мудрих книгах. А писали ж, що у великій мудрості — багато печалі й хто примножує пізнання, примножує скорб людський…

Єдина покута для Нестора віднині — у постуванні й молитвах. Перейде він жити із монастирської келії у свою печерку. Чотири лікті в ширину, шість — у довжину. Дощана лавиця соломою застелена. За вкривачку — верета[3]. І все. Братія приноситиме йому раз на три дні шмат якоїсь перепечі та глиняний окрин з водою. Так повелося в обителі ще з часів першого ігумена Феодосія, котрий монастир сей благоліпий розбудував. А було сіє давно. Нестору тоді минуло лише і сімнадцять літечок.

Згадав, з яким жахом уперше побачив печерку. Яма, нора, а там — сирість і темінь. У тій печерці жив Феодосій. Упав ниць перед святим старцем.

"Благослови, отче, залишитись коло тебе! Хощю навчитись істинній вірі й служити господу богу Всевишньому". — "Пощо, чадо моє. прийшов у сіє невеселе місце? Пощо тікаєш від солодощів земних, які дарує бог людям?" Той древній старець мав могутній глас у своєму кремезному тілі. Нестор не міг повірити тоді в його слова: "Не кожен може витримати наше життя. Не кожному дано. Іди до людей, чадо. Іди в світ". — "Не піду, отче. Благослови!" — з гарячими сльозамн припав до його кістлявих стіп. "Чи біда яка гонить тебе від суєти світу, сину мій?" — нахилився над ним білогривий старець. Його велика тепла долоня заспокійливо лягла хлопцеві на голову. Голос Феодосія пом'якшав, співчутливо здригнувся. Може, в ту мить свою молодість пригадав святий чоловік. "Коли так жадаєш, то лишайся коло мене. Укріпи свої сили вірою. І готуйся до свого подвигу, чадо моє…"

Відтоді минуло… Скільки ж це? Десь із півстоліття минуло. Отепер аж підрахував! Було не до споминів. То плоть свою бурхливу гамував молитвами, безсонням і голодом. То боровся із сатанинським духом і його чорними янголами в печерці. Потім став класти в пергамен временні літа. Отець ФеодосІй заповів було всім літописцям письмом своїм міцнити коріння роду руського. Бо распрі довкола, чвари і коромола князівська розпочалися. Певно, бог розгнівався на народ наш, бо спершу найгарячіше за інші народи возлюбив і вшанував, дав найбільше просвіти.