Гнів Перуна - Сторінка 2

- Іванченко Раїса -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Потім найбільше й покарав — за марнослав'я і гординю князівську.

"Геть-геть, розмисли суєтні! Нащо знову згадувати мирське?" — І, щоб спинити плин своїх споминів, заходився запально хреститись. Утікав від себе.

Дивна людина в рясі — ніби не знає тої істини простої, що від себе не втекти! І ніхто ніколи не утік від себе…

— Чолом тобі, брате! — раптом чує знайомий голос. Таки ж зовсім знайомий. Але не може відразу пригадати, хто ж се опинився коло його печери, став поруч. Думки все ще плутались поміж цими пагорбами і кручами печерськими, де блаженний отець ігумен, засновник обителі Печерської. благословляв молодого послушника на нову стезю в житті. Ще отець Нестор чув його рокітливий м'який глас, наповнений добротою, співчуванням і суворою правдою… То й далі стояв, заплющивши очі, тихо вслухаючись у минулі літа, що оживали в ньому. А коли згадав про несподіваного прибульця, мовив хриплувато, ніби повертався з тих далеких днів у нові часи:

— І тобі чолом…

Невже це Сильвестр? Знайшов-таки? Хоще подивитись на його розпач і втішитись своєю перевагою? Перемогою?

Рішуче труснув білою бородою. Поглянув у височінь неба, немовби просив у нього сили погасити в своїй душі м'ятеж духу, що ось знову вибухнув.

Швидким стрімким кроком рушив уперед, викидаючи далеко поперед себе сучкувату патерицю.

За ним дрібцював округлий чернець з чорною гривою волосся, що злиплими пасмами розсипалось на спині. На маківці його хвацько сиділа високо підбита нова скуфейка із чорного атласу. Ніби се і не чернець був, а чорноокий рум'янолиций парубійко, повен сили в широких раменах і певності в собі. Тільки чорна ряса з лискучими полами на округлому стані чревоядця гасила це враження.

— До тебе я, брате, за благословенням, — Сильвестрові слова доганяли спину Нестора. Отець Нестор пришвидшив крок. Не оглядався. Не бачив Сильвестра. По голосу відчував, як той упосліджено згинається, вбирає коротку шию в плечі, як човником складає вузькі, завжди вологі та липкі долоні й прикладас до грудей.

Отець Нестор благословінь не роздає. Єсть простий чорноризець, без сану! І слова його віднині ні до чого. Що йому тепер відведено на сьому світі? Бити землю чолом. З усіма погоджуватись. Усім коритись. Але коли б і сказав Силвестрові свої думки, то чи збагнув би він їх?

Той, хто вписує літа в пергамен, пише їх в повчання спадкоємцям простим і володарям можним. Тому він мас сягати думкою далеко іі глибоко. Не тільки залізним чи кістяним писалом видряпувати на цупкій телячій шкурі славні а чи худії справи володарів світу альбо мудрих пастирів духовних! Не тільки сіє. Але й своїм розмислом уміти піднятися над собою, зневажити кривди й образи, загнуздати душу, злетіти увись, здибитись, вистояти. Навіть коли гасне надія, коли під ногами хитається земна твердь… Тоді дано тобі пройти крізь смерть!.. Тоді можеш ганити одних і нагороджувати похвалою а чи осудом інших…

Сказав би сіє Сильвестрові, коли б знав, що отакому розмислу і отакій високості можна навчити сього чолов’ягу!

Нестор спинився. Так само раптово, як зірвався у стрімку ходу. Сильвестр ледве не наскочив на його п’яти

— Благословення, брате, проси в ігумена. А слово моє чи й втямиш. Але скажу. Одірви очі від землі й поглянь у небо. І довкола поглянь. На білий світ, сотворений не рукотворно, а любовію великою. Нехай отсей світ, і отся краса земна, й велика доброта сія увійдуть у твоє серце і водять десницею твоєю. Тоді збагнеш мудрість життя. І писало твоє писатиме на пергамені істинні заповіді для сущих і для прийдешніх. Коли ж не годен все те взяти у свою душу — порожні твої слова. Будуть лишень плодити скудомисліє і холопство душі. Хай бог тобі допомагає. Амінь.

Широким хрестом осінив оторопілого Сильвестра. І вже тихою ходою рушив далі. Важко переставляв втомлені ноги. Немовби в тих словах своїх залишив не тільки палкість душі, але й снагу та частку вогню, що так обпікав серце. А може, разом з ними передав свої думи, сподівання і свою любов велику до цього світу…

Хто зна… Сильвсстр подивовано звів чорні острішкуваті брови й озирнувся довкола. Коротка закучерявлена борідка задралась угору. Дивний отець Нестор! Світ як світ. Як сотворив його господь бог, так стоїть і понині. І вовік стоятиме, будуть вони його бачити чи ні. Хе, отець Нестор туману напускає у свої стовеса. Лютує. Бо саме йому, довіреному келійнику отця ігумена, віддали до рук Несторову справу. І віднині він зробить усе, щоб у пам'яті віків лишилося ім'я Сильвестра. а не сього возносливого перестарілого честолюбця Нестора.

Коли ж Сильвестру бути й далі отаким старанним і з більшою увагою перехоплювати в очах владик світу їхні жадання — сягне він і чину архімандритського. В Печерській обителі, певно, не вдасться — надто добре знає його тутешня братія чернецька. А ось у Видубичах чи в Германовім монастирі. Хе-хе, коли б лише уподобився він владикам земним — знайшласп б для нього і кафедра єпископська.

В Переяславі, у Володимирі, альбо в Чернігові, чи в Юр'сві…

Головне — з чого почати. Діло сіє нове для Сильвестра. У Нестора-книжника все так складно виходить. Ще б пак! Начитався грецьких книг, і латини, і сарацинських мандрівців різних. А вже що святе письмо знає — то ніхто, навіть ігумен-владика, з Нестором не стане врівень… Понаписував скільки житій! І про святого Гліба, і про святого Бориса… і про блаженного фундатора нашої обителі Феодосія… і ще про… Господи боже, навчи і його, нікчемного раба, премудрощам.

Сильвестр наздогнав Нестора.

— Брате! Поговори зі мною про діло боже. Сам-бо знаєш — не винен я ні в чому. Сказав же господь: "Мнозії із останніх да будуть першими". Ти був завжди серед братії першим. А я — останнім. Тепер же навпаки.

Нестор смиренно понурив очі додолу.

— Те, що має бути, звершиться. А те, що звершується, — не що інше, як благо. Бо це — воля божа. Тако вірую, брате Сильвестре. — Нестор першим сів на сухий горбок землі. — Старий єсмь. Розумом оскудіваю. Духом слабшаю…

Сильвестр загнутим носком постола торкнувся сухої грудки землі. Вона враз розсипалась у порох.

— Яко і життя наше… Все тлінь. Все розсипається в порох, брате Несторе, — зітхнув Сильвестр.

— Не все, — труснув рідкими сивими пасмами Нестор і стягнув з голови свою стару, протерту й зім'яту сукняну скуфейку. — Нетлінний дух людський, він лишається в наших пергаменах. Отсі муровані храми також нетлінні. Ми відійдемо, а велич наша і сила наша — в них лишиться.

— Грішні слова мовиш, отче Несторе. — В тернинах Сильвестрових очей зблиснула лють. — На сій землі лишається єдина воля Всевишнього. А все інше — тлінь. Здобуток для черви!

Нестор уперше поглянув у Сильвестрове обличчя. Круті вилиці, рум'янець на тугих щоках. Жодної зморшечки. Хоч уже й за п'ятдесят літ давненько перевалило. Невже всі ці роки сумніви й болі не торкалися його сумління? Ніколи і ні в чому не каявся брат Сильвестр? У жодних своїх словах і діяннях не сумнівався?..

— Але ж бо істина єсть, брате Сильвестре: добро породжус добро, а зло — завжди і в усякий час і на усякому місці породжує лише зло. Солодкі плоди виростають-бо із солодкого кореня, а гіркі — від отруйних відприсків. Як ворожнеча народжує ненависть, так і добро творить любов і мудрий розмисл.

— Усе тлінь, брате. Вічна лиш воля господа.

— Слово мудре — не тлінне. У ньому душа й ісходища мудрості роду людського. У ньому — пізнання, і невичерпна глибинна суть!

— Знаєш сам, що і знання помножує скорб людський. Пощо ж прибавляти печалі на землі?

— А того боятись не треба, коли взявся за своє писало. То — хрест твій. Неси його терпляче, як Іісус Христос його ніс у свою смертну годину. Умій загнуздати свою нехіть, свої лінощі, а ще знай: все має зворотну сторону. Не було б печалей, не знали б люди радості. Немає вічного без суєтного, брате, а велике не існує без нікчемного. Головне — умій розгледіти суть. Бо у Слові вміщується увесь світ — великий і нікчемний. У Слові. Але щоб осягти Слово, треба любити цей світ таким, як він є. І треба серце своє тримати на припоні у правди. Я знаю, брате, мої слова нині гірко борознять душу твою. Любиш ти над усе солодощі життя, а не правду. Любиш марнослав'я, тому й упосліджуєшся без потреби. Немає гордощів у твоїй душі. І знань немає. Якої ж мудрості навчить слово твоє? Хіба що… холопству й упослідженню душі… Охо-хо! Краще б ти, брате, помолився богові та відмовився від сеї непосильної для тебе праці. А ти — й без того доможешся високого сану. Віддай пергамен мій брату Данилу альбо Ієремії. Чесні брати вони — до всього на світі справедливі, хоча і не вельми вчені.

Сильвестр важко сопів коротким ніздрюватим носом. Очима щось вишукував у землі.

— Я хіба що?.. До твого пергамену не рвався… Казав ігумену: дайте іншу роботу. А він своє: маєш красне письмо. Ази і буки, сам знаєш, брате, у мене як цяцьковані. Всякому око милує.

Нестор звівся з пагорбка, довго розгинав свій окостенілий поперек. Приклав долоню до чола, вдивлявся в сизу далеч. Немовби кого виглядав.

Померклі, ніби враз вицвілі великі очі старця сповнились відчуженості. Справді, навіщо він говорить все це Сильвестру? Хіба став хто кращим, почувши про себе суд? А він… душу свою вивертає! Сказано-бо: не давайте святині псам і не кидайте перли ваші перед свинями, бо стопчуть їх ногами своїми й, обернувшись, розтерзають вас… Нехай би розтерзали його, Несторове тіло. Нехай би розпинали його на хресті… Але Сильвестр терзатиме йому душу й думу, єдине чадо його — літописання на пергамені. Що захоще, те виріже й викине. Що захоще ігумен а чи князь-волостелин, те й допише….

Давким бугом[4] перехопило його старече горло. Знову диявол спокушає його… Знову горить душа!

В печерку… Живцем заритись у землю. Відмовитись од води й хліба. Аж доки в тілі не захолоне кров. Аж доки в голові не згасне думка. І доки на устах і в серці не вмре його Слово… Його недоказане людям Слово.

Важко ступали босі зашкарублі підошви по теплій від сонця, втоптаній братією стежці. Патериця, на яку тепер схилявся грудьми, ледве підтримувала тіло. Швидше, швидше тікати від сих думок, що бунтують у ньому гординю, що повертають до суєтного світу. Здійснити свій останній подвиг — знайти своє довічне умиротворення в печерці.

Сильвестр гупав за ним.

Спустились в'юнким, ледь помітним серед сухих бур'янів і чагарів протоптом, підійшли до глинистого розламу кручі.