Голосами віщої давнини - Сторінка 13

Про-сто виходив із того, що колись на території України мешкало плем'я балтів, і для підтвердження цієї версії вирішив вико-ристати назву міста Балти. Так і поясніть місцевим журналіс-там і балтянам.

— І першому каналу Центрального телебачення – теж пояснити? – цікавлюся.

— Так, мені говорили, що до ювілею Балти долучило-ся й наше центральне телебачення. Поспішили вони з цим.

Ну, чи варто було письменнику пов'язувати цю літерату-рну містифікацію з роботою відомого всьому світові істори-ка, і тим самим вводити в оману багатьох своїх читачів – за-питання суто риторичне. Я лише зазначу, що з датуванням "1500-річчя Балти" у Білика теж не склалося: насправді описані Пріском події відбувалися не в 447-му, як зазначається в його "Мечі Арея", а в 448-му році.

Детальніше про ці дослідження я розповідаю у другому, доповненому виданні книжки "Балта: місто, освячене вічніс-тю", яке вже готується до публікації в перекладі на російську мову (перше видання побачило світ українською).

У своїй "полумяній" статті Андрій Свистун, звертаючись жо жителів міста, писав:

"Балтянам є можливість показати, на що вони здатні. Те-пер, коли, завдяки телебаченню, всій Україні став відомий вік їхнього міста, слід сподіватися, більше не виникатимуть за-питання, коли та чому Балта не відзначає своє півторатисячо-ліття"

Але склалося так, що не панові Свистунові судилося ви-черпувати полемічне питання щодо дати заснування Балти.

Мабуть, і справді, така вже в мене доля, така планида – псу-вати багатьом нашим науковцям та краєзнавцям настрої та свята. Ось і цього разу я змушений був звернутися до всіх краєзнавців, журналістів і, звичайно ж, до керівництва Балт-ської райдержадміністрації та Балтської райради з такою за-явою:

"Панове, дозвольте офіційно повідомити вам, що благо-словенне місто Балту давньогрецький історик Пріск Панійсь-кий ніколи не відвідував. Мало того, ані в жодній зі своїх праць він про нього ніколи не згадував, що, втім, зовсім не применшує значення ані його праць, ані самого міста!".

Таким чином наболіле для балтян питання з приводу ні-бито 1500-літньої давнини їхнього міста Балти, впевненість у якій обґрунтовувалася посиланням письменника Івана Білика на твори давньогрецького (візантійського) історика Пріска, – мною було раз і назавжди закрите!

Зізнаюся, мені дещо боляче було розвіювати цей міф у свідомості жителів міста, які вже мали намір звертатися до ЮНЕСКО з приводу визнання Балти в іпостасі одного з най-старіших міст України і Європи.

Та, водночас, я радий, що, нарешті, допоміг внести історичну ясність у це проблемне, але принципове питання. І завдяки цьому врятував репутацію і знаного письменника Івана Білика, й цілу плеяду одеських газетярів Одещини, і самих жителів преславного містечка Балти.

* * *

Коли ця стаття вже готувалася до видання у збірці "Го-лосами віщої давнини", у пресі з'явилося повідомлення про те, що в жовтні 2013 року в Балті урочисто відзначили 487 річницю від дня заснування міста. Це означало, що від нав'язливої ідеї декого з краєзнавців Одещини переконати світ у тому, нібито місто має 1500-літню історію, влада і міс-цева громадськість відмовилися. Отже стаття моя все ж таки спрацювала. Причому цілком реально.

Інша річ, що "батьки" міста відмовилися і від радянсько-го датування Балти, котре вмотивовувалася, як я вже писав, указом російського імператора Павла I від 1797 року. Тож, замість того, щоб відзначати, за вже традиційним літочис-ленням, 216 річницю міста, одразу ж дописали йому в метри-ці 271 рік, посилаючись при цьому на джерела, з яких випли-ває, що турецьку частину міста з її фортецею було засновано 1526 року!

Втім, з цього приводу особливих заперечень у мене по-ки що не виникає. Річ у тім, що указ імператора Павла, який з'явився 26 вересня (7 жовтня за новим стилем) 1797 року, найменувався так: "Про приєднання слободи Балта до міста Єленська, з перейменування його на Балту".

" З поваги до зручності, — повідомлялося в ньому, — що вбачається Камянець-Подільським і Новоросійським губерн-ськими начальствами, повеліваємо: при даному розмежуванні губерній, слободу Балту, що відійшла і приписана до повіто-вого міста Тирасполя, повернути до попереднього стану, і приєднати до міста Єленська, котре іменувати Балтою" .

Дещо докладніше пояснення віднаходимо в "Сборнике сведений о Подольской губернии": "26 августа 1797. При на-значении границ губерний Малороссийской, Волынской и Подольской, к последней присоединены от упраздненного Вознесенского наместничества уезд Ольгопольский, части уездов Богопольского, Тираспольского и Еленского. В том же году 26 сентября слобода Балта, отошедшая к уездному

городу Тирасполю, присоединена к городу Еленску, который наименован Балтой" .

Тобто вже під час перших своїх публікацій з історії Балти я звертав увагу місцевих краєзнавців та можновладців, що в даному випадку може йтися тільки про дату об'єднання двох населених пунктів, та аж ніяк не про дату заснування Балти, яке має визначатися за датою заснування, чи за першою пи-семною згадкою, старішого з тих двох містечок, з яких її бу-ло скомпоновано. Саме чим шляхом і пішли згодом керівни-ки міста, організовуючи в 2013 році 487-річчя міста. Ну а всім небайдужим зараз пояснюють, що насправді раніше від-значали не річницю від дня заснування міста, а всього лиш річницю його об'єднання. Втім, це вже деталі...

ПІДТЕКСТИ

"ЛІТОПИСУ ПОЛОВЕЦЬКОГО"

ПОЛЕМІЧНІ НОТАТКИ НА ПОЛЯХ КНИЖКИ ОЛЕКСАНДРА ШЕЛУДЯКОВА "ТАЙНА ПОЛОВЕЦКОЙ ЛЕТОПИСИ"

1

Як це не дивно, але розмову про таємниці походження мало кому відомого "Половецького літопису" я змушений почати з дуже стислого екскурсу в таємниці всім нам відомо-го "Слова о полку Ігоревім". І зараз ви зрозумієте, чому я вдаюся до такого відступу.

Річ у тім, що одна частина дослідників "Слова" давно й непохитно вважає: "Слово..." — твір автентичний, от тільки визначити його автора нам уже ніколи не вдасться. Інша ж, більш оптимістично налаштована, частина, переконана, що автора визначити можна, і навіть вдається до такого визна-чення. Ще інша частина славістів пов'язує пошуки автора зі значно принциповішими визначеннями: а чи маємо право вважати цей твір автентичним, адже стільки всіляких ознак того, що йдеться про ще одну, – чи ж мало їх відомо цивілі-зованому людству, – підробку. Нехай і досить майстерну.

Зокрема, дехто з сучасних дослідників "Слова..." знову звертається до колись дуже розкритикованої в Росії версії французького славіста А. Мазона, який ще 1940 року дово-див, що "Слово..." — досить пізня підробка, здійснена на ос-нові відомого історико-літописного твору "Задонщина". А от, хто здійснив цю підробку: чи то сам першовідкривач Му-сін-Пушкін, чи, може, — простежуючи український слід "Сло-ва...", — хтось із українських літописців, скажімо, той-таки: Григорій Грабянка, Самійло Величко, чи Самовидець, що, як вважають, є псевдонімом Р. Ракушки-Романовського... – то вже, мовляв, питання другорядне.

З досить серйозними дослідженнями з цього питання виступає, наприклад, український науковець, перекладач "Слова" на українську, Леонід Махновець, який береться на-звати навіть точну дату написання цього твору, вважаючи, що оприлюднено його було 15 серпня 1185 року в Києві. Я невипадково вжив слово "оприлюднено", тому що спочатку це "Слово..." було виголошене під час з'їзду князів земель руських Володимиром Ярославовичем, або, як його ще нази-вають, Володимиром Галицьким, старшим сином галицького князя Ярослава Осмомисла і Ярославни, високохудожнім "плачем" якої у "Слові" ми всі так захоплюємося.

Я міг би ще довго оглядати набутки на цій ниві наших славістів (і роблю це у відомій статті "Голосами віщої давни-ни"), якби ж то не один нюанс: річ у тім, що в полеміку сла-вістів усе наполегливіше вторгаються…тюркологи та інші сходознавці! Відтак, на сьогодні витворилася досить розга-лужена література, автори якої намагаються довести: "Сло-во..." має аж ніяк не слов'янське, а виразно тюркське похо-дження. І що насправді похід Ігоря не був власне, бойовим походом, а всього лиш тривалим весільним кортежем, який у степах випадково зустрівся не з тими половецькими родами, з якими мав намір зустрітися. І що саме "тюркське прочи-тання" цієї історико-літературної пам'ятки дозволить по-справжньому збагнути її істинний зміст.

Нагадаю, в цьому зв'язку, що одним із перших підсту-пився до такого прочитання казахський поет і літературозна-вець Олжас Сулейменов, автор монографії "Аз і Я", та низки публікацій у пресі. Проте зараз предметом нашого з вами ін-тересу стає не згадана праця Сулейменова, за яку в радянські часи дослідника було жорстко критиковано російським сла-вістичним бомондом та ідеологічно бито партноменклату-рою; і не праці його нечисленних послідовників чи наукових опонентів.

На жаль, майже ніхто з українських дослідників не зве-рнув уваги на те, що російський письменник-сибіряк Олек-сандр Шелудяков, який останні роки життя провів в Україні, намагався торувати свій власний, і то досить своєрідний, під-хід до тлумачення "Слова".

Вперше я познайомився з версією Шелудякова за його статтею "Тайна Половецкой летописи", опублікованою 2000 року в томському журналі "Сибирские Афины" . Передусім з'ясувалося, що "щирий росіянин" О. Шелудяков насправді вважає себе половчанином, прямим нащадком половецького князя Бонака Шелудяка, який, як ми знаємо, теж став одним із героїв "Слова..."

Здавалося б, його право: нехай вважає себе, ким хоче – половчанином, печенігом, чорним клобуком… Але річ у тім, що, намагаючись вивести свій родовід від половецького кня-зя чи хана, Шелудяков, водночас, і "Слово" сприймає не як твір, написаний кимось із слов'ян, а як фрагмент втраченого для історії "Половецького літопису", автором якого був хтось із половців. Усім своїм дослідженням Шелудяков намагається переконати науковий світ, що насправді відоме нам слов'янське "Слово" — всього лиш фрагмент, запозиче-ний (і зрусифікований) з "Половецького літопису". Тобто йдеться вже не про автентичність "Слова", а про те, що має-мо справу з… плагіатом. Цьому, власне, й присвячена його книжка "Тайна Половецкой летописи", що 2003 року поба-чила світ в Одесі.

Ознайомившись із нею, я був здивований тим, що ні редактор сибірського журналу, ні одеський письменник Ва-силь Вихристенко, який виступив літературним редактором "Тайны Половецкой летописи", з дещо дивним жанровим визначенням "языческая монография", так і не спромоглися поставити Шелудякову кілька цілком природних, і в даній ситуації просто-таки неминучих, запитань.